Дім на горі - Шевчук Валерій

На снігу тупцювали, гріючись, три пари рожевих ноженят, і, де ступали ті ноженята, висихала земля й починали прокльовуватися тоненькі, несміливі травинки. Були вони червоного кольору, й Ілля здригнувся.

"Кров на снігу, — подумав він. — До чого б то воно?"

— Дивний сон, отче, приснився мені сьогодні, — казав ігумен, розчісуючи волосся. Від умивання в нього на бороді сивіли краплі, а на щоки лягли легкі рум'янці. — Привиділося мені троє дітей. Дуже нарікали і скаржилися. Були в самих сороченятах і кривавили босими ногами сніг. І не на холод вони скаржилися, отче, а на недбальство. Було в мене тоді відчуття, що це, господи прости, мої власні діти. Ми стояли з ними в чистому полі, і я не міг їм нічим допомогти. Хотів порвати свою одежу й загорнути їм ноженята, але одежа стала на мені як бляха. Я ранив руки, а зірвати її з себе не міг. Це якийсь неймовірний сон, отче Гервазію!

Отець Гервазій мав глибоко посаджені очі, грубі його й білі руки безживно лежали на чорних колінах.

— Може, й приснилися вам оті діти, — спокійно звідомив він.

— Які діти? — спинився Ілля вражено.

— Та була тут історія. Грубник Самійло приніс їх сюди. Ми вам учора всього й не розказали… Сидів серед келії важкий, барилкуватий. Помітно видавалося немале його черево, сиві пасма стирчали на голові вусебіч, а посеред голови ясніла широка, в долоню, лисина. В глибоко посаджених очах світліло по гострій іскрі, а вуста завмерли, піврозтулені. Зрештою, вони зарухалися, і потекла з них повільна розважна оповідь.

Ілля Торський дивився на свого замісника й не бачив його. Бачив він поле, вкрите снігом, зовсім таке ж, як і те, вві сні, і самотнє всохле дерево серед того поля. Побачив він і грубника Самійла — діда білого, що так нагадав Іллі батька; ішов через замети, не вибираючи дороги, його, Іллі Торського, батько, вітер віяв його непокритим волоссям, — весь простір застеляло сивими хвилями. На батьковому тілі світило дірами старе рубище, а простував він до того всохлого дерева. Іллин погляд також біжить до того дерева, летить над дорогою, й кладеться вона перед ним, як у книзі великій замальована. Сліди копит і темно-жовті плями кізяків; поламаний віз, а коло нього почорнілий сніг, так його збито. Грубник Самійло спинився біля воза й озирнувся: навколо ні душі! Позіхала мерзла пустка, стояв тихий мерзлий спокій. Грубник Самійло пішов по дорозі далі, зарипіли й заспівали його чоботи, але за мент знову затихли: побачив він на снігу білу сорочку. Лежала розкинувшись, світячи червоними латками, наче вбито тут не людину, а сорочку. Ілля почув свист нагаїв і жіночий крик: жмут волосся, втоптаний у сніг копитом, затемнів перед його очима. Жінка стояла на снігу навколішки: руки здіймала вгору, рвала волосся й била головою об сніг. Гола жінка на порожньому полі, де все вицвіло й умерло; крик у неї такий надсадний, стогін такий пекучий! Збив коло неї сніг бахматий кінь, блиснули хижі зуби, свиснув і завив чорним птахом аркан; плеснув, захлинувшись, на голих плечах; крикнув і люлюкнув розбишака; рвонув копитами сніг та землю бахматий — потяг за собою червоний слід.

Грубник Самійло йшов дорогою далі. Озирався на ту сорочку з червоними латками, хрестився й молився. Вже майже доходив до дерева, але так і не дійшов до нього. Ноги його наче правцем биті стали, руки його із хрускотом стисли кулаки; обличчя його закам'яніло. Повільно підіймав правицю, рука ледь-ледь рухалася — підіймав, наче важила вона кілька мір. Голова його похилялася, і вперся він підборіддям об груди. Рука тим часом дійшла до голови, стислися, немов кліщі, пальці на хутрі шапки, стягли її, зіжмакавши: грубник Самійло стояв, понурившись. Ілля знову здригнувся: як дивно схожий цей дід на його батька! Яка страшна туга лежить на його обличчі, як неймовірно світяться його очі!

Грубник Самійло дивився на сніг. На ньому спали непорочно ясні трійко дітей. Двоє було менших, а один старший. Позаплющували оченята, і личка їхні — немов із білого каменю точені. Довкола голів їхніх червоно палало три напрочуд круглі плями, і вогонь той був такий, що несила на нього дивитися.

Грубник Самійло став навколішки. Простяг руку, але не доторкнувся до дітей. Стояв, наче молився, мов обітницю дивовижну давав, по тому озирнувся. Обличчя його було печальне, але спокійне, погляд убирав у себе тік білого мерзлого світла: голе, безмежне й вицвіле поле оточувало його. Правиця грубника Самійла знову потяглася до дітей, і це був той-таки рух, коли тягнувся він у дровітні за поліном. Лівиця його зігнулася звично, він узяв напрочуд легке тільце й поклав собі на оберемок.

Устав із тим страшним оберемком, хитнувся, мов сп'янів раптом, а тоді неквапно, ледве перебираючи ногами, рушив, наступаючи на свої ж таки сліди. Спинився біля закривавленої сорочки і ще раз озирнувся. Там, на снігу, яскраво палало троє червоних кружал. Він аж приплющився: здалося, що це починає горіти оте скрижаніле поле. Червоні вогнища вже лизали простір поля і перетворювали його в голий камінь.

Грубник Самійло повільно йшов по дорозі. В оберемку його лежало три чудових тільця і немов усміхалися ледь-ледь крижаними вустоньками. Позаду вже палахкотів вогонь. Відчував його всією спиною, але не пришвидшував кроку. Ноги його повільно сунули над дорогою, а очі дивились уперед, де темнів засипаний кудлатим снігом лісок і де стояла на верхівках дерев біла жінка в довгій одежі...

— Земля тепер така тверда, що не вдовбати, — сказав Гервазій. — Ніхто й не хотів довбати. Тому й поховали їх у кутку порожньої келії. Там, біля воріт...

— Поховали за звичаєм?

— Агей, отче йгумене! Був то такий мент, що не до звичаїв! Там, у селі...

— Що у селі?

— Половина людей впало гиблих. Ми видовбали сяку-таку яму, палячи вогнища, і ледве всіх умістили.

— Чому не поклали туди й дітей?

— По тому вже було.

Ілля Торський різко відвернувся од вікна. Очі йому палали, а вуста тремтіли.

— Через це вони й приходили до мене уві сні, — різко сказав він. — Я хочу, щоб їх відкопали й поховали за християнським звичаєм...

Хвилі снігу із вітром падали на купку зігнутих, чорних постатей, які неквапно долали розбурхане, наче море, плесо двору. Потопали в снігу по коліна, хоч учора тільки вичистили двір, і намагалися ступати в сліди один одному. Ілля йшов перший, гостра січа різала йому обличчя, гостро засівала бороду й брови, а коли зиркав вряди-годи вперед, не бачив світу від налиплих на повіки сніжин. Грали від того райдужні барви, й виточувалася з кутка ока, прокладаючи борозенку, сива сльоза. Ззаду ступав ієромонах Гервазій, важко кладучи в ігуменові сліди важенні свої чоботиська. В сліди отця Гервазія ступав не менш великий грубник Самійло з лопатою під пахвою, а позаду також із лопатою трюхикав тонконогий, як курка, і блідий, немов той-таки сніг, чернечина. Вітер знімав вихори, крутив над головами, наче хотів сильніше розмахнутися, перш ніж жбурнути їх у цих зігнутих людей, щоб зупинити їхній несміливий і такий повільний хід, а тоді засипати, як недавно позасипав він у далекому селі виставлених у поле снігових баб. Спини в людей уже побіліли, білі були й шапки, обличчя й чоботи, ще трохи, і вони перестануть ворушитися і спиняться, світячи в простір червоними очима й чорними губами, — весела й люба буде в Заметілі робота! Але вони все-таки йшли, все-таки рухали закоцюблими кінцівками, все-таки зводили запорошені обличчя, і Заметільниця вже починала сердитися на цю їхню даремну й непотрібну впертість.

Зарипіли двері, наче хтось роздер тонку бляху, і на двір вискочив кривоокий воротар. Став, здивовано розтуливши рота, — був один чорний серед білих і лахматих.

— Відчини бічну келію! — наказав йому ігумен, ледве рухаючи здубілими вустами.

Воротар скочив до низьких дверей, наче ворон із перебитою ногою, й почав тицькати тремтячими руками ключем у щілину великого засніженого замка. Руки його на тлі біло-чорного заліза були дивовижно рожеві, вони поспішали і через те тремтіли ще більше; за спиною в нього тупцювали, гріючись, кудлаті постаті; воротар озирався вряди-годи й винувато всміхався. Його рожеві руки ніяк не могли впоратись із ключем; Заметільниця зраділа, що ці люди таки спинилися, й почала щосили жбурляти в них скаженими вихорами; грубник Самійло не витримав перший: простяг руку й відгорнув з дороги воротаря. Той знічено закліпав оченятами, на нього вже також насипалося досить снігу, і він тут, серед кошлатих, сам кошлатів і так само, як вони, пританцьовував.

Грубник Самійло зняв замка, і двері голосно заспівали. Війнуло сирою землею і спертим духом; один за одним входили, згинаючись, до келії кудлаті постаті.

— Це тут! — сказав Самійло, простягаючи важку й кострубату долоню.

Вони завмерли в сутінку; над головами блимало мале віконце, затягнуте воловим пухирем, сніг стукотів об той пухир, і наче далекі тимпани били; у відчинені двері завіювалися снігові косми, буцім хотіла дістати їх Заметільниця й тут; світлів, аж палав за їхніми спинами шестикутний прочіл. На віях цих застиглих людей повільно розтавав сніг, стікав до щік, і здавалося, всі заплакали отут у дивний спосіб. Грубник Самійло подивився на ігумена, наче щось хотів сказати, і той не витримав широкого, запитального погляду. Кивнув і натужно розтулив вуста:

— Починайте!

Вітер знову закинув у келію сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря, і той озирнувся.

— Коли буде так мести, — сказав недоречно, — то завтра світу не побачимо...

Двійко лопат м'яко увійшло в грунт, пробивши замерзлу шкірку, і обережно відклали набік по купці землі.

Вони лежали на розстеленій мішковині, ніби спали — трійко молочно-ясних дітей: двоє меншеньких і один старший. Заплющили очка, і лиця їхні були наче з білого каменю точені. Грубник Самійло стояв біля них навколішках і змітав долонею з чисто-білих їхніх сорочечок темні зерна землі.

— Отакими, отче ігумене, я і знайшов їх, — сказав він глухо. — Кров їхня так світилася на снігові... лежали вони, мов янголенята.

Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сіре рядно, вдарив удруге й утретє. Тоді обернувся до Іллі, лице його було запорошене, земля прилипла до бороди та брів, а очі дико й божевільне спалахнули. І підігнулися коліна в Іллі Торського, ігумена Густинського монастиря, вклякнув він поруч із грубником Самійлом.