Терновий світ - Шевчук Василь
Дзвінкий, дитячий — наче задзенькотіла весело, радіючи весні, синиця. Оглянувся і вгледів зграйку діток, що наближалася якимось дивним плетивом. Не міг збагнуть, чи танцювали вони отак, чи гралися, чи просто йшли, як ходять тільки діти, що вирвалися па вільну волю... А втім, ці юні птахи не знали клітки, пурхали, куди хотіли. Костюми їхні були якісь химерні, мов театральні. Дівчатка всі, — їх троє, — у коротеньких, в дірках, мантильках, що рук їм зовсім не прикривали, на хлопчику ще й капелюх з пір'їною... А на ногах!.. Чиї вони, яка біда їх вигнала напів-одягнених на цей бульвар осінній?..
— Не знаєте, де тут кондитерська? — спитав у них. Спинилися. Чотири милих личка, розчервонілих од бігу й холоду, мов соняшники, осяяли сумний бульвар.
— Тут недалечке, дядю! — озвалась старша дівчинка, якій було десь, може, років вісім. — Як хочете, ми проведемо.
— Дякую. Як звать тебе?
— Я — Катя.
— Надя, — зробила кніксен меншенька.
— А я — Докійка, — тихо всміхнулась третя.
Хлопчик дивився мовчки. Чистими, як джерело, очима.
— Мене Тарасом кличуть. А як тебе? — присів Тарас до нього.
— Сашко.
— Ведіть мене в кондитерську! Бо страх, як хочеться чогось смачного...
— Там є солодкі пиріжки, — сказала Катя. — Чудо!
— Багато їх?
— Отака гора!
— А ви чиї?
— Арбеньєвські. Наш татко — Друга скрипка в театрі Варенцова, — сказала гордо Катя.
— Колега, отже...
— Ви теж музика, дядю?
— Ні. Я художник... О, ми прийшли! Заходьте. Вони зам'ялися біля дверей, позиркуючи одне на одного, тоді несміливо переступили страшний і звабливий поріг кондитерської і вклякли, причаровані горою диво-ласощів.
— Всім пиріжків! — гукнув Тарас. — По п'ять на душу.
— Мама!.. — зітхнув Сашко і засміявся...
Лапа прийшов-таки. На другий день. Високий, бравий полковник гвардії не схожий був на поліцмейстера, хоч обіймав таку посаду в Нижньому.
— То де тут наш претяжко хворий? — спитав з порога весело.
Тарас поклав малюнок та олівець, підвівся.
Тримаючи в своїй руці Тарасову, пан старший поліцмейстер звернувсь до лікаря, що увійшов услід за ним:
— По-моєму, ця борода, шановний Август Генріхович...
— Так, це симптом серйозний, — озвався лікар. — Гартвіг! — вклонивсь Тарасові.
— Він хворий геть! — розвів руками Лапа.
— Я, ваше благородіє, такої ж думки. Треба складати акт.
— Пишіть, пишіть. Куди йому вертатися в той Оренбург!.
— Смертельно, — дістав папір і сів до столу лікар. — Не можемо ми взяти гріх на душу...
Хоч розумів всю їхню гру, Тарас і справді раптом відчув себе недужим. Під серцем стало холодно, а потім там, де серце, зробилась пустка...
— Довго я тут хворітиму? — спитав так сумно в лікаря, що той аж звів на нього великі карі очі й сказав у тон:
— Аж доки ваші друзі у Петербурзі не виклопочуть ще більшу царську милість...
— А височайші милості — найкращі ліки жаждущим попасти до столиці! — прорік, піднісши палець, пан поліцмейстер. — Істинно тобі глаголю, сину мій!..
— Павле Вільгельмовичу, ви не були колись ченцем чи ксьондзом? — спитав лукаво Гартвіг.
— Не був. Бо вельми любив панєнок пєнкних!.. — зітхнув полковник. — Мама ж моя так мріяла!..
— Сердешна... Акт готовий! — підвівся лікар. — Ваше преосвященство, отут засвідчіть підписом — і можна йти...
— А могорич?! — обурився громоподібно Лапа. — Хазяїн, де шампанське?
Овсянников, що, певно, ждав цієї миті, вніс тацю з пляшкою, яка спітніла, й келихами.
— Пся крев!.. — всміхнувсь у пишні вуса пан поліцмейстер. — Хворість потрібно час від часу гарненько сприскувати щоб не взяла над чоловіком гору...
— Павле Вільгельмовичу, ви не були колись моїм колегою? — спитав удруге лікар. — Такі знання...
— Кепкуй, кепкуй — зостанешся без клієнтури... — сказав крізь зуби Лапа. І вистрелив у стелю корком...
...Сидів і ждав, прикутий до Волги й Нижнього. Сполохані його листами, санкт-петербурзькі друзі, що вже раділи визволенню його з солдатчини, зітхнувши тяженько, взялися знов до діла. Чи буде цьому кінець?.. Із Нижнього до Оренбурга пішла також депеша: що, мов, та як? Там був новий командуючий, Катенін, родич нової пані Білозерської... Так, так, Василь узяв та й одружився!.. Це ж скільки йому? За тридцять... Пора! Бо зараз як не одружиться, то довго буде... Декому вже сорок три, а й досі... Куди б він мав привести жінку — в казарму?.. Справді, не до одруження йому було. Та й де в тому Новопетровському знайти дружину?.. Забути, викинути геть з голови той форт, і ту пустелю, і те життя!..
Бульвар, яким він звик тепер гуляти, стояв уже без листя, притрушений злегка сніжком. На жаль, не встиг до холодів намалювати усі місця цікаві, щоб мати взимку над чим трудитись. Видно, він зазимує в Нижньому, бо й досі ще не знає толком, що сталося і що його жде попереду. Михайло, слава богу, прислав недавно грошей, і він тепер не почуває себе набридлим гостем. Вже другий місяць, як він "гостює" в Нижньому!.. Перезнайомився із товариством, звик сам, завсідником став у театрі... Є там одна артистка — жива душа, а інші — так собі... Ця Піунова Катя...
— Добривечір! — почулось знане, рідне. Задумався і не помітив Шрейдерса, що йшов йому назустріч. Земляк також, із Київського університету.
— А-а, Кость Антонович!.. — зрадів Тарас. — Пробачте, я замислився...
— Про долю людства, певно? — спитав юнак, якому теж було вже десь під тридцять.
— Про жіночку одну гарненьку... — розвів Тарас руками, мов вибачаючись.
Кость усміхнувся. Хоч він служив чиновником для особливих доручень при генерал-губернаторі, а був простий і щирий.
— Це треба також... Може, ви в нас одружитеся?
— Знічев'я, щоб не тратить часу даремно?
— До речі, там прийшов папір із Оренбурга...
— Про мене?
— Так.
— І що в нім? — спитав зчужілим голосом.
— Я не читав. Пішов одразу шукати вас, щоб разом. Папір той у керуючого канцелярією Кадницького...
— Ходімо швидше!
— Встигнемо, — всміхнувся скупо Шрейдерс. — Діла в нас туго рухаються, мов на волах...
По тому, як він стримував його порив побачити мерщій папір, як намагався відволікти увагу й розважити історією з місцевих звичаїв, Тарас збагнув, що Шрейдерс папір читав і що напевно в ньому нема нічого доброго.
— Чому так видно стало? Там щось горить! — сказав Тарас, відчувши раптом острах перед прийдешнім, яке його чекало у губернатора.
— Пусте. Якась контора... Нову поставлять... Тепер вони обоє не поспішали. А все ж ішли. Бо долю, як і нещадність влади, не оминеш, не обхитруєш. Просто потрібен час, щоб звикнути, щоб назбирати сили на ще одну свою біду...
Кадницький був сама люб'язність, ще й схожий зовні на Лазаревського Михайла.
— Радий знайомству з вами, — потис легенько руку. — Я чув про вас багато вельми гарного...
— З листа, який прийшов сьогодні до губернатора? — спитав Тарас.
— Ні, ні, Григоровичу! — зніяковів Кадницький від тих не дуже чемних, колючих слів.
— Пробачте... — сказав Тарас. — Я жду вже цілий місяць того листа й не знаю, що зі мною буде далі.
— Вам заборонено в'їжджати у столиці. А ще — ви маєте перебувати під пильним і таємним наглядом поліції, — подав Кадницький йому папір з гербом і пишним витіюватим підписом.
— Оце така свобода?! — не стримав Тарас обурення. — Давали довго й тяжко, а взяти нема чого!..
— Все ж не казарма... — озвався тихо Шрейдерс.
— І Нижній Новгород — не Оренбург, — додав Кадницький. — Звідси до тих столиць подать рукою!..
— Легше поклопотатись буде. Я часто їжджу в Москву і навіть у Петербург, — промовив Шрейдерс палко. — І будь-яке доручення, що ви дасте...
— Спасибі... Я так хотів, так мріяв про Академію!.. — ледь не заплакав.
Вийшли надвір утрьох. Мовчали. Монарша милість!.. Чадолюбивий, добренький, надія лібералів!.. Отець народу, плакальник його неволі!.. Все лиш обман, гра лицемірів, підлість!..
— Піду додому, мабуть, — сказав Тарас. — Зализувати душевну рану...
— Дуже не побивайтеся, — потис Кадницький руку, затримавши її в своїй. — Хоч ми й маленькі люди, вас не дамо в обиду.
— Принаймні поки ви в Нижнім Новгороді, — додав від себе Шрейдерс.
Пожежа вже скінчилася. Бульваром слався легкий димок, послаблюючи убоге світло ліхтарів. Сніжок стемнів від диму... Прощай надовго, і Петербург, і Академія, і мила серцю акватинта, якою мав оволодіти, аби поширювати прекрасне й мудре межи людей!.. Що він робитиме у цьому місті — доброму, десь вільнодумному, та все ж глибоко провінціальному?.. І на Вкраїну йому не радить їхати Михайло Лазаревський, що розмовляв про нього в сім'ї Толстих... Та й де вона, та Україна! Він мусить тут "хворіти", аби назад не їхати, аж на Урал... Все переплуталося, загальмувалося в його житті, що славно так розпочалося, коли рибальський човен покинув з ним на борту Новопетровський форт... Це він давно вже був би у Петербурзі, ходив би там на виставки та в Ермітаж, стрічався б із земляками, що так його, сердешні, ждуть, з Семеном Артемовським, братами Лазаревськими та Кулішем!..
— Григоровичу, на вас лиця немає! Що сталося? — зустрів його Овсянников у передпокої.
— Папір прийшов із Оренбурга... Нев'їзд в столиці, нагляд, та ще й суворий!..
Павло Абрамович не зміг знайти одразу якогось слова втіхи. Поміг Тарасу зняти важкий кожух, струсив і сам повісив.
— Подумать треба, — мовив. — Ходімо в мій кабінет. Там жде нас Бридкій... Може, в три голови ми знайдемо якусь стежину в цьому завалі царському...
Микола Олександрович також стривожився, коли побачив їхні сумні обличчя.
— Знову якась біда? — підвівся.
— Біда та сама, тільки в усій красі, — зітхнув Тарас, сіда ючи, бо ноги стали немов чужі. Овсянников переказав суть діла, й запала довга тиша.
— Тут без царя, звичайно, не обійшлося... — озвався перший Брилкін. — Тому потрібна витримка...
— І хитрий хід, — додав Павло Абрамович. — Ви якось нам казали, — звернувся до Тараса, — що е у вас заступниця, якась графиня...
— Правда. Вона добилась визволення мене з казарми.
— То, може б, ви...
— Ні! Совісно, — рішуче сказав Тарас, — Вона вже й так... Хіба що граф?..
— Він має якийсь стосунок до ваших справ? — втрутився Брилкін.
— Аякже. Віце-президент моєї Академії.
— А президент?
— Сестра царя Марія.
— Ось хід! — гукнув Овсянников. — Пишіть прощення графові, як віце-президентові, щоб вам хоч тимчасово, скажімо, на років два, дозволили зайнятись акватинтою при Академії мистецтв.
— Не жити, а навчатися, — підтримав його Микола Олександрович.
