Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

Онисії Сте­панівні не дов­го до­ве­ло­ся жда­ти, щоб помс­ти­тись над па­ном Бон­ковським. Че­рез тиж­день після тієї події Бон­ковський, змо­ло­тив­ши графську пше­ни­цю, нак­лав на п'ять возів мішків та лан­тухів і звелів му­жи­кам вез­ти на про­даж за Рось в якесь містеч­ко до знай­омо­го жи­да. Граф ку­дись виїхав на той час. Му­жи­ки вез­ли кра­де­ну пше­ни­цю, а Бон­ковський по­ка­тав упе­ред вер­хом виг­ля­да­ти, чи не їде ча­сом на­зустріч граф або який йо­го сусіда. Тільки що він виїхав за Вільша­ни­цю, про­ти йо­го ка­тав бідкою жи­док, кот­рий не раз пе­ре­во­див кра­де­не графське доб­ро. Він роз­ка­зав, що граф вер­тається, в сусідньому селі став по­па­са­ти коні й, пев­но, не­за­ба­ром поїде на Вільша­ни­цю. Бон­ковський мов ска­же­ний по­вер­нув ко­ня на­зад і прис­ка­кав в Вільша­ни­цю. 3 го­ри на греб­лю з'їжджа­ли ху­ри. Звер­ну­ти не бу­ло ку­ди; шлях ішов од­ним один, - ніде не бу­ло по­во­рот­ки. До­ве­лось хоч у па­зу­ху хо­ва­ти ху­ри. Бон­ковський ки­нув­ся в двір до от­ця Ха­ри­то­на.

- Ой от­че Ха­ри­то­не, ря­туй­те! За­ро­би­те ве­ли­ко­го гос­тин­ця! - крик­нув Бон­ковський, всту­па­ючи в ха­ту.

- Що там та­ке? Мо­же, об­ла­ма­лись? Мо­же, згорів тік? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Та де там тік, - я сам зго­рю до ос­тан­ку! Граф от-от нас­ко­чить в Вільша­ни­цю!

- То що ж! Як нас­ко­чить, то й прос­ко­чить.

- Не прос­ко­чить, бо за­че­питься за мої ху­ри з пше­ни­цею. Он ба­чи­те, сто­ять за ва­шим дво­ром. Чи не­ма де в вас при­хис­ти­ти та пе­ре­хо­ва­ти кра­де­ну пше­ни­цю на який­сь там час? - і Бон­ковський щи­ро приз­навсь і оповістив за свою крадіжку та шах­ру­ван­ня. Отець Ха­ритін до­га­дав­ся, до чо­го во­но йдеться, - тре­ба бу­ло до­по­мог­ти знай­омо­му в при­годі. Йо­му ста­ло жаль пан­ка.

- Скидайте хутчій мішки в дзвіни­цю. Там їх не посміє за­че­пи­ти й сам граф, - про­мо­вив отець Ха­ритін.

- Ой мерщій і ба­теч­ку й го­луб­чи­ку, бо от-от нас­ко­чить граф, - бла­гав Бон­ковський.

Отець Ха­ритін вхо­пив ключі, одімкнув дзвіни­цю. Двері в дзвіни­цю бу­ли з улиці. Му­жи­ки в од­ну мить пов­но­си­ли мішки й по­вер­ну­ли во­зи на­зад на греб­лю. Отець Ха­ритін замк­нув двері й вки­нув ключі в ки­ше­ню. Бон­ковський тричі цмок­нув йо­го в гу­би, ско­чив на ко­ня й по­ка­тав че­рез греб­лю.

- Онисіє Сте­панівно! Бон­ковсько­го кра­де­на пше­ни­ця в дзвіниці. Ось і ключі од дзвіниці, - гук­нув отець Ха­ритін до Онисі.

- От і доб­ре. Помс­ти­мось над ним за ка­ре­ту. Я не од­дам йо­му тієї пше­ниці. А що, по­павсь, па­ни­чу! - ска­за­ла, аж підско­чив­ши, Они­ся. - Візьми за­раз спро­дай пше­ни­цю, а гроші роз­дай стар­цям, або­що.

- А доб­ре ти ка­жеш! - ска­зав о. Ха­ритін і пок­ли­кав жи­да; част­ку про­дав, а част­ку так од­дав зер­ном бідним. На дру­гий день приїздить Бон­ковський з по­рожніми во­за­ми по пше­ни­цю.

- Спасибі вам, мій до­ро­гий при­яте­лю, за схо­ван­ку. Граф вер­нув­ся до­до­му. Те­пер мені мож­на заб­ра­ти мою пше­ни­цю.

- Не за­бе­ре­те, бо вже її не­ма: я роз­дав част­ку бідним, а по­ло­ви­ну про­дав Ян­ке­леві та роз­дав гроші стар­цям, - ска­зав о. Ха­ритін. - От роз­пи­тай­те в лю­дей, во­ни вам ска­жуть, що я ка­жу прав­ду.

- Та не жар­туй­те-бо, от­че! Беріть ключі та од­ми­кай­те дзвіни­цю, бо вже не­ра­но.

З кімна­ти вис­ко­чи­ла Онисія Сте­панівна й за­то­рохтіла до па­на:

- Їй-богу, не знаю, за яку ви пше­ни­цю оце ка­же­те. Ви хотіли, мо­же, ска­за­ти за ка­ре­ту? Ка­ре­та стоїть, пе­ре­лам­ле­на по­по­ло­вині. Про ме­не, не­хай му­жи­ки скла­дуть її на ху­ри та й од­ве­зуть, ко­ли ви нас підду­ри­ли.

- Коли так, то до по­ба­чен­ня, от­че! Я цього од вас не сподівав­ся, - про­мо­вив Бон­ковський, у кот­ро­го ли­це й очі аж на­ли­лись кров'ю.

- Бувайте здо­рові. Скажіть же му­жи­кам, не­хай скла­да­ють на ху­ри ка­ре­ту! - гук­нув отець Ха­ритін вслід Бон­ковсько­му.

Онися аж в до­лоні плес­ка­ла.

Настала зи­ма. Отець Ха­ритін поїхав з жінкою в Київ на яр­ма­рок і ку­пив но­ву на­то­чан­ку.

Довго кріпив­ся отець Ха­ритін і не на­ки­дав на лю­дей пла­ти за тре­би. Але од стра­ху пе­ред бла­го­чин­ним він зва­жив­ся й пе­редніше поп­ро­сив по­ра­ди у своєї жінки.

- Коли бла­го­чин­ний звелів на­ки­ну­ти, то й на­кинь. От од­вез­ли доч­ку в шко­лу, - гро­шей тре­ба.

- Якось ніяко­во. Ко­ли б ча­сом не ремст­ву­ва­ли та не гри­ма­ли лю­ди. Во­ни ж ме­не прий­ня­ли на па­рафію. Я не знаю, як і прис­ту­пи­ти до цього діла, - го­во­рив несміли­во отець Ха­ритін

- Коли ти не смієш, то я за те­бе прис­туп­лю до спра­ви, - ска­за­ла Они­ся, - не бійся, хліб їси сміли­во!

В той час прий­шли ста­рос­ти "їдна­тись" за вінчан­ня. Отець Ха­ритін зап­ро­сив не­ве­ли­ку зви­чай­ну пла­ту, яка тоді бу­ла скрізь по се­лах. Они­ся слу­ха­ла за две­ри­ма, а далі не втерпіла й вий­шла до лю­дей.

- А що ж, лю­ди добрі, ви ма­ло даєте за вінчан­ня! Те­пер ста­ли інші, до­рожчі ча­си, - все по­до­рож­ча­ло, а гроші ста­ли де­шевші. На­киньте ще кар­бо­ван­ця.

- Та що ж, ма­туш­ко! Даємо так, як і пе­редніше да­ва­ли, - ска­зав батько же­ни­ха.

- Та на­киньте-бо! Ви ж тим не збіднієте. Те­пер, гос­по­ди, як усе по­до­рож­ча­ло, до чо­го не кинься: і най­мит став до­рож­чий, і віл до­рож­чає, й кінь до­рож­чає, й гус­ка кош­тує те, що пе­редніше кош­ту­ва­ла вівця, - задріботіла Они­ся.

Онися чим більше старілась, тим більше го­во­ри­ла. В неї не­на­че що­ро­ку на­рос­тав та дов­шав язик, як у Мельхи­се­де­ко­вої жінки Мар­ти.

- Коли ж, ма­туш­ко, й на весілля тре­ба гро­шей, та ще й не­аби­яких. Тре­ба й то­го, й сього, тре­ба хліба, тре­ба й до хліба, тре­ба й сього, тре­ба й то­го, - м'яв сло­во по сло­ву же­нихів батько

- І, гос­по­ди! Кар­бо­ва­нець - не ве­ликі гроші, а нам во­ни ста­нуть до по­мочі. Гроші круглі: їй-бо­гу, й не зог­ля­диш­ся, як і роз­ко­тяться; шаг за ша­гом, п'ятак за п'ята­ком, зло­тий за зло­тим, кар­бо­ва­нець… Так і ко­тяться, так і ко­тяться, й хто йо­го зна, де во­ни діва­ються… При­киньте ще кар­бо­ван­ця та й за­пи­вай­те мо­го­рич, бо в вас вже од го­воріння, ма­буть, і в роті по­сох­ло!

Чоловік гля­нув на мо­го­рич і… при­ки­нув кар­бо­ван­ця.

Не та­ку на­ки­нув пла­ту Ба­ла­бу­ха на бо­гус­лавських ми­щан, - він прос­то звелів пла­ти­ти за тре­би вдвоє більше. Міща­ни за­гу­ли, за­го­моніли, але му­си­ли пла­ти­ти.

Через рік після то­го по се­лах прой­шла чут­ка, що пан­щи­ну змен­шать, що вий­шли "інвен­тарні пра­ви­ла". На­род за­го­монів по се­лах і ждав то­го, як ве­ли­ко­го щас­тя з не­ба. Отець Ха­ритін дістав бо­ма­гу од бла­го­чин­но­го. Приїха­ла комісія й бла­го­чин­ний. Зібра­ли на­род до церк­ви з усього се­ла. Бла­го­чин­ний велів о. Ха­ри­то­нові про­чи­та­ти "пра­ви­ла" в церкві й потім чи­та­ти що­неділі