Діти Мардука - Савченко Віктор

Ми вибрали один з ближчих до парапету і, принісши по кухлю пива, увімкнули магнітофон. Це був маленький цифровий пристрій і звук з нього линув чіткий. Попри невелику гучність, яку зробив Костя, добре чулося кожне слово. Спершу відвідувачі спілкувалися російською мовою. Один, судячи з вимови, мабуть, молдаванин, казав що отримав повідомлення, нібито "провідного з наших" хтось відправив у край без вороття, а життя цього, він, мабуть, кивнув на хворого, під загрозою. Другий сказав, що й він отримав таке ж повідомлення і негайно вилетів в Одесу. Далі відвідувачі перейшли на іншу мову, мабуть, халдейську. Схоже було, що тепер вони балакали не між собою, а з кимось третім. На жаль, я розумів тільки російські й білоруські слова, які проскакували в балачці, а також деякі з халдейських, знайомих з минулого запису розмови темних. То були слова: "відіслати", "вигнати", "маг", "Ліліт", "область", "регіон", які ми з ученим-істориком склали тоді у речення "Маг відіслав Ліліт у край без вороття". Цього разу вони означали те ж саме. Скоріше за все, інформація йшла від хворого. Але зараз я почув ще чимало халдейських слів, яких минулого разу не прозвучало. Запис тривав півгодини. Лікар, вислухавши, прокрутив його ще раз. А потім, вимкнув диктофон і сказав:

— З цього ми можемо зробити тільки один висновок: коливання невидимої мережі темних і приходьків уже вийшло за межі України. Незабаром такі істоти, як ці двоє, відвідуватимуть товстуна в Португалії.

— Навряд чи, — засумнівався я. — Діти Мардука, їхні діти й онуки, селяться на руйновищі колоса, який стояв тут три покоління і якого вони сподіваються знову поставити сторч.

— Щось я не дуже тямлю, про що це ти, — промовив Костя.

— Треба б у музей, — нагадав я, проігнорувавши його питання. — У тій балачці мусить бути важлива інформація, яка стосується безпосередньо нас. Хоча науковець навряд чи знає молдавську мову.

— Мова — не проблема, — сказав Лікар. — Я перекладу все, що буде незрозуміле. Але те, що я почув, не містить у собі нічого, вартого нашої уваги.

РОЗДІЛ 7

Науковий відсік історичного музею зустрів нас запахом чаю, який проникав крізь прочинені двері, в які ми вже колись заходили. За великим письмовим столом сидів бородатий господар з чашкою в руці; на столі, крім монітора, лежало кілька товстих книг.

— О-о! — сказав чоловік, підводячись. — Схоже, ми з вами працюємо на одній частоті. Я вже двічі дзвонив, але телефон, що на вашій візитці, не відповідає.

— А чого? — запитав Костя, потискаючи простягнуту руку.

— Ну, я не даремно зробив копію вашого запису. Майже всі халдейські слова переклав. Деякі за словниками, що є в Одесі, а більшість з допомогою англо-халдейських перекладачів через Інтернет. А розшукував вас тому, що маємо справу з кримінальним злочином, який, судячи з усього, не завершився тільки убивством Ліліт — дівчини чи жінки. Укоротив їй віку якийсь Маг. Думаю, що це кличка. Цей же маг оприлюднив таємний проект, а також зганьбив видатних людей. Вони не називають ні проект, ні спаплюжені імена, але, з усього, Маг — небезпечний кримінальний злочинець. Я чого намагався з вами зв’язатися? Чи не слід вам віднести цей матеріал у правоохоронні органи?

Те саме, що казав історик, оповідав і прибулець з потойбіччя, якого я вигнав з Костиної плоті. Але почуте від освіченої людини змусило мене на мить остовпіти. "Так ось як виглядає мій "злочин" в устах темних. Обиватель, почувши таке, вжахнеться. Звідки йому знати, що Ліліт — мертвяк у чужому тілі — демониця, ті троє, котрі вели розмову, — темні або ж приходьки — також мертвяки, а імена видатних людей — це імена найбільших катів людства, за всю його історію. Таємний проект — спроба поновити на нашій землі найкривавіший режим. Якби я сказав про таке ученому, він тільки б посміхнувся.

— Саме це ми й збиралися зробити, — озвався Костя, — але все почуте, крім імені Ліліт, позбавлене будь-якої конкретики. Навіть якщо припустити, що ці троє спеціально вивчили вже давно мертву мову тільки з однією метою — зберігати таємницю проекту, то виникне природне питання, а де вони навчилися цієї мови?

— Так, напевне, ви маєте рацію, — погодився господар.

— Ось-ось. Тому ми й вирішили набирати матеріал. Може, з’явиться щось конкретне. — Костя відкрив барсетку й витяг диктофон.

Чоловік увімкнувши його, на мить забув про нас; взяв ручку й почав записувати в стовпчик каракулі один під одним. Ми ж, посідавши на стільці, терпляче слухали вже двічі почуте.

— Це вже інші люди, — мовив учений, ніби сам до себе.

Він записував, потім прокручував назад і так багато разів.

— Із цих слів я можу назвати чи не все, що було в попередній передачі, але є немало й таких, які доведеться перекладати — звісно, не молдавські слова, які я знаю. Отож, двоє співбесідників так само вживають вираз "маг відправив Ліліт у край без вороття". І ще: "Маг мусить піти у край без вороття". Ага, тут є ще "привернути увагу до його письма". Очевидно, ці двоє ставлять питання про знищення Мага, але їхньому наміру щось заважає.

— А не могли б ви назвати всі перекладені вами слова? — запитав я.

Він називав слово за словом здебільшого з ретрофлексними і свистячими звуками, а я намагався скласти їх у речення, як у моєму сні в палаці вавилонського царя, і в мене так само терпли ноги. Я боявся.

— Якщо ми відправимо Мага у край без вороття, то це приверне увагу до його писань. Треба зробити так, щоб Маг пішов у край без вороття сам, — сказав я.

І знову, як і в минулий наш прихід, історик підхопився.

— Авжеж! — майже вигукнув він. — Послухайте, адже ми з вами колеги. Чого ви приховуєте?

— Ні, ми не колеги, — запевнив я. — Ми просто з вами йдемо до розгадки паралельними шляхами. До речі, якщо не віднайдемо бодай найменшої конкретики — ні про який злочин не може бути й мови. Маємо тільки дві дійові особи — Ліліт і мага, та й ті з аккадського епосу.

— Чому з аккадського? — засумнівався історик. — Може, це клички.

— Так можна було б подумати, якби не "край без вороття" і не халдейська мова, яка відійшла в небуття понад дві тисячі років тому. Це схоже на розбірки істот — я боюся сказати "людей", — які з’являються у сучасному світі. Вони знають про кожного зі своїх, де б той не перебував. А ті великі люди, що їх зганьбив Маг, — великі для них. Для нас же вони — велике лихо. А тепер уявіть, що ми з вами викрили змову тих, хто жив на землі багато століть тому. Що вони, перебуваючи в тілі сучасної нам людини, планують повернути у наш світ формацію Навуходоносора, Чингісхана чи ближчі до нас режими. Маг не просто викрив їх і їхні наміри, а ще й опублікував про це, отже, вбивши його, вони привернуть увагу до публікацій мага, надто в Інтернеті.

— Але ж маг убив людину — Ліліт, — зауважив господар.

— Ні, — сказав я. — Маг звільнив людину — жінку, від сутності, яка паразитувала в її тілі, ім’я тієї сутності — Ліліт. Він відправив Ліліт туди, звідки вона прийшла — у край без вороття.

Учений довго не озивався та, нарешті, подав голос:

— Судячи з того, що ви розповіли, для вас не таємниця, чиї то голоси записані на диктофон і що вам не вистачає тільки знання халдейської мови, щоб… — він затнувся, підбираючи точніше слово.

— … Щоб дізнатися про їхні наміри, — продовжив Костя. — По миті уточнив: — оперативні наміри, бо про їхні плани на майбутнє нам відомо.

І тут я завважив, що вчений уперше нас розглядає. На стільцях сиділи двоє чоловіків, за віком десь таких, як він; один у сірій шведці і штанях з плащівки, другий у потертій джинсовій парі з тюбетейкою на голові і білими плямами на лівій щоці.

— Хто такий Маг? — запитав історик.

— Такий самий чоловік, як і ви, — відказав я, — тільки не володіє вашими знаннями.

— А як з ним познайомитися?

— Таке можливе, — відказав Костя, — але не прямо зараз. Якщо ви не втратили цікавості до матеріалу, можете зробити собі копію і спробувати доперекласти. Чоловіка того ми вам приведемо.

Господар кабінету під’єднав диктофон до комп’ютера і перегнав розмову на диск. Потім вони з Костею обмінялися номерами телефонів і ми пішли.

На вулиці Лікар озвався:

— Схоже, ми його завели.

— Авжеж. Аби тільки не звернувся до правоохоронців, — зауважив я. — Коли він казав про вбивство Ліліт, у мене мурашки по спині побігли. Немов би я справді вкоротив комусь віку. А от ти, судячи з усього, ніде не засвітився.

— Ага, бо мене рятує пляшчинка з отрутою. А з нею — кілька свідків-подільників спланованого вбивства. Валтас розповідає відвідувачам про те, що Маг відправив Ліліт у край без вороття, але — ні де, ні словом — про два невдалі замахи на Мага. З чого я роблю висновок, що мене йому ніхто не замовляв. Він просто хотів поквитатися ще раз за побиту колись пику — Ксилантієві й мені — його другові.

Раптом пролунав ренгтон мобільного телефону Лікаря. Дзвонив Ксилантій.

— Де ви, в біса, вештаєтесь! — почулося обурливе. — Ти сказав, що будете тут за півгодини.

— Ксило, пробач, — винувато мовив Костя. — Ми вже їдемо.

РОЗДІЛ 8

Ми поспішали вниз, у бік Пересипа, а я думкою все ще перебував у кабінеті історика. Переклад халдейських слів, які я склав у речення, великого враження на мене не справили. Я вже добрих двадцять років помічав, як чиясь невидима рука заганяла мене в глухий кут — у ситуації, які найчастіше закінчуються інфарктами чи інсультами. З допомогою таких самих прийомів, коли за руку не вхопиш, відправили на той світ кількох знайомих мені письменників, зокрема й класиків. Але їх методично стинали через те, що вони були найповнішими, зрілими колосками на літературному полі. У такий самий спосіб убивали й колишніх правозахисників. Випадок зі мною був унікальний — я знав про тих, хто накоїв великого лиха на нашій землі; тисячі людей також знали з моїх публікацій і радіореле-передач. Такі поінформовані були також на всіх гілках влади, і це загрожувало серйозному розслідуванню події, яка сталася б зі мною, і підняттю його — розслідування на вищий рівень, а відтак викриттю дітей Мардука для широкого кола людей.

Несподівано у мене вихопилося:

— А що з тією — рудою туристкою, що клеїлася до тебе?

— Позавчора зійшла в Констанці. У неї закінчився тур.

— Мабуть, ти даремно переживав. Скоріше за все, то була така собі жіночка, якій захотілося романтичної подорожі.

— Ні, — сказав переконано Лікар.

Раптом я завважив, що ми йшли не до Пересипського мосту, а збочували праворуч.

— Хіба ми — не на маршрутку, яка довезе нас до котельні? — запитав я.

— Ні.