Темнота - Самчук Улас

Мар'яна навіть посвіжішала й помолоділа. Марія Олександрівна і доктор, хоч поважно заторкнені лапою часу, гідно несуть своє приречення до кінця без нарікань і докорів. Наталія Петрівна Левицька постаріла, її обличчя остаточно позбавилось краси молодости, але ніщо не було в силі позбавити її гідности. Один Афіноген Васильович не може більше брати участи в радощах цієї оази. Ще минулого року, доживши до сімдесяти п'яти років, він скромно і тихо відійшов у вічність. Відходячи він казав:

— Знав історію й географію землі, тепер піду пізнавати історію і географію неба. Можливо там знайду більше справедливости, ніж тут. — Вірочка, що їй пішов ось дев'ятий рік, була його останньою ученицею. — Я, — казав він, — учив усіх Морозів, але цій останній хотілось дати не лише знання, але й душу…

Вірочка росте, формується, "вилитий дядько Андрій", соромиться, співає. Коли прибув Андрій, вона несподівано прибігла з двору чимсь дуже стурбована. Мар'яна кинулась до неї.

— Дитино! Де ти стільки барилася? — Вірочка вся тремтить і мовчить, але за неї відповіла Марія Олександрівна.

— Та ж післали її до кооперативи, — каже вона до Андрія. — Це тут два кроки. Ми ж пайок лікарський дістаємо… Нюрка Суханова, її приятелька, навинулась і обидві пішли. Дала ще їм кошичок та рушничок — тепер же годі відкрито хліб нести… Пішли, я чекаю, а їх нема та й нема… Дай, думаю, вийду та побачу, де там вони баряться. Вийшла: мати Божа! Голодний! Напав на моїх дівчат, вирвав хліб і так з рушничком і пакує до рота. Дівчата бігають довкола нього, кричать, виривають рушничка, а він лише крутиться, та янчить, та пакує хліб, а слина йому, як у коня, валить з рота. Підбігла я та ледве вирвала рушничок… Хліб весь з'їв і хто зна, що з ним тепер станеться. Напевно не видержить стільки того нараз…

— Казав же тобі: не пускай саму дитину! — озвався доктор. — Он з Решіток один оповів: затягнули дівчинку десь там в очерети, а ранком самі кісточки знайшли. Дивись мені, Вірочко, і не ходи сама.

— Хіба я ходжу, — борониться Вірочка.

— Але ми тут про таке говоримо, а у нас же гість дорогий! — загуторила Марія Олександрівна. — Андрійку? Як там? Що Ольга? Стільки часу був тут, а до нас не заглянув.

— Не було як, Маріє Олександрівно. А Ольга гаразд, — каже Андрій.

— Що ти таке питаєш? — обурюється доктор.

— А що ж я хіба питаю? Питаю, чому не зайшов ні разу до нас. Що він дитина мала чи що, що не сміє сам одного вечора відвідати своїх батьків?

Андрій на це не дав відповіді, лише посміхнувся. Марія Олександрівна метнулась до кухні, Мар'яна пішла за нею, Андрій з доктором лишилися самі, розмовляли про літературу, про літературну критику. Доктор пригадав собі свою одну зустріч з Горьким.

— Мав, — каже, — таку гриву, як кінь! О, то сила! Його твори весь світ читає, а тепер, кажуть, у княжому палаці живе.

Тема починає бути небезпечною, і вони обидва дуже швидко її міняють. У Лоханських усе змінилося, Андрій це одразу зауважив, але не дивується. Здивувався лише, коли зайшов до їдальні. Солоне масло, оленяча шинка, суха риба, справжній хліб, цукор.

— Бог так дав, — казала Марія Олександрівна, хоча її ніхто не питав. — Обідили того нашого Івана круто, але якби не він — згинули б і ми. Чи ти, Андрію, не можеш нам сказати, звідки воно таке на нас прийшло? Ти ж, кажуть, усе знаєш! — Андрій лише посміхнувся, але відповів доктор:

— Як довго ти, Марусю, будеш ще дивуватися?

— Як, питаєш, довго? — каже Марія Олександрівна. — Як довго житиму… Не можу призвичаїтись. Ну, скажемо війна, мор, вулкан який… Зрозуміло… Алеж таке! Тож вони люди. Тож мають голови. Тож і серце у них якесь бути мусить! Коля! Мовчи! Досить ти говорив, а я слухала! За варениками, та за ковбасами, та за чаркою государство бувало догори ногами перевертали, робітників спасали… Наспасали!

— Ах, мамо! Направду знайшла тему! — каже з докором Мар'яна.

— Йому хочу сказати, — і кивнула головою на Андрія. — Він там того й не бачить… І щастя, і добробут, і нове радісне життя! Ну, як їм, тим людям, язик повернеться в цей час таке говорити? І ще таке писати! Тож колись читатимуть інші, ніж ми! — вона далі не може говорити, у горлі душать корчі, очі заливають їдкі сльози, прикусює губу, щоб дійсно замовкнути. — Ну, а як там у тебе, Андрію? — сливе крізь сльози видушила питання.

— Нічого. Дякую. Гаразд, — відповів Андрій сухо і коротко.

— Так і Ольга пише. І Юрчик росте. Гарно. А мені, Андрію, пробач… Ну, не можу я спокійно дивитися на цей світ… Хоч убий мене — не можу. Ми то, дякувати Іванові, ще маємо, але як глянеш довкруги… Кусень хліба не йде до горла. Вічні ті стогони за хлібом, ті зойки… Чи не можна тим комісарам щось про це сказати? — Андрій лише посміхнувся гіркою посмішкою. — Тож мільйони! Люди! Діііти! — І всі дивилися на Андрія, ніби від нього чекали спасіння. Очі великі, сірі, вигорілі. І було так тихо, і враз Вірочка, що сиділа спокійно біля Андрія, торкнулась пальчиком його рукава і пошепки спитала:

— А чи Юрчик вже говорить?

— Говорить, говорить, — поспішив відповісти Андрій.

— І по-українськи? — несподівано запитала вона.

— І по-українськи, розуміється, — відповів Андрій і глянув на Мар'яну. Усі так само між собою переглянулись.

— А знаєш, що мені прислав тато? — І зірвалась з місця, вибігла з кімнати, через хвилину вернулась з хутряним плащиком темносинього кольору. Андрій похвалив плащик. — І це, і черевички, і ноти, і папір, і олівці… І полотна… А потім я тобі щось покажу…

— Ну, а як іде твоя наука? — перебив її Андрій.

— О, добре! — майже викрикнула Вірочка.

— До якого клясу ходиш?

— До третього. Але я знаю більше! Я багато читаю — Вальтер Скота, Дюма… І твої книги читала.

— О! — дивується Андрій, а Вірочка вже поспіхом оповідає зміст однієї його книги, всі слухають, посміхаються… Творився кращий настрій…

А згодом розходились спати… І ще перед сном Мар'яна покликала Андрія до себе. Хотіла говорити з ним сам-на-сам. Вона займає ту рогову, колишню "дівочу" кімнату — погано мебльовану, білену вапном, з вікнами на схід і полудень. Город перед вікнами, стежка до перелазу, перелаз, кілька старих вишень. Мар'яна засвітила світло. Сірі стіни зяяли своєю наготою, до незавішених нічим вікон настирливо вривався вечір. Здавалось аж ніяково: щось зовсім голе вривається до тих вікон і чи не краще згасити світло, щоб уникнути тієї наготи.

Мар'яна і Андрій опинилися самі. Якось дивно. Роки минули, коли були так разом, ціла вічність ділить їх від того, що було за тими роками, але все таки щось з того далекого світу у них зосталося. Вони це відчувають, але не мають відваги, ані про це говорити, ані навіть думати. Поперше, Мар'яна показала йому листа такого змісту: "Дорогая і многоуважаємая Мар'яна Ніколаєвна. Пішет вам нєізвєсная рука з явним пожеланєм воспользованія добродєтєльними чувствамі родственого положенія, что во пєрвих я дєйствую в добрих намєрєніях проліть каплю свєта в тьомную атмосферу нєізвєсності положенія, во вторих із чісто безкорисного поползновєнія. Сообщаю вам при сім, что ваш муж Іван Григорович находітся в полном здравії, нікогда не болєєт і в самом хорошом распространєнії положенія, он січас здєсь чувствуєтся луче как сам цар, ібо цар не мав таких привілєгієв і таких необузданостей как под його командованієм находітся вісімдесят тисяч рабов, коториє работають у самих тяжолих положеніях, как пішут було за крєпаков когдато, а то і хуже бо крєпаков заставляли работать і для себе, а тут ти словно ком грязі. А до того сообщаю, что Іван Григорович маєт дом, какого не мав граф Демідов настоящий дворец з пріспособленіями разними так что і плавать можна как в пруду і не виходя оправляться по надобності. Жівьот семейною жізнєю, має собаку і жену і не ізвєсно кого з них маєт лучче бо і собака і жена день і ноч при ньом присуствують, а он їх возіт по земле і по небе машінами. С тем і остаюсь жів і здоров без рубашки й без штанов ваш неізвєсний друг что воскрес із мертвих і хочет жіть…"

Андрій байдуже прочитав листа і так само відложив його на бік. Мовчав. Думав.

— Ну, що ж ти на це, Андрію? — питала обережно Мар'яна. Не одразу відповів Андрій. Мав відповідь, лише вагався, чи варто з нею перед люди. Але Мар'яна чекала і треба щось їй сказати.

— Я знаю Івана і ти знаєш Івана. Чого сумніваєшся? Знаєш же, що тепер не можна судити явища лише з того, що пишуть про нього. Ти ж читала, що це він сам спалив свій хутір… Ти ще прочитаєш, що це він і революцію зробив, і мільйони людей замордував, і голод спричинив. Так. Так. Ті люди бояться відповідальности… Вони дуже добре знають свою кволість… Їм тяжко, бо заздрісно, а заздрість… Найбільша сила… Руйнуюча.

— Алеж то, видно, писав Мишка! — вирвалось спонтанно у Мар'яни.

— Розуміється. Це і є те. Мишко.

— Я хотіла до нього їхати, — каже Мар'яна.

— До Івана?

— Так.

— Ні. Це не було б розумно. Це б йому пошкодило.

— І Наталка так пише. Але чому? Чому?

— Чому? Питаєш. Цього словами не перекажеш. Може колись узнаєш… З життя. А поки нічому не дивуйся. Нічому. Розумієш?

— Алеж Віра? Що з нею?

— Чи сама Віра, — відповідає Андрій. — Усі люди. Усі! Розумієш! Порвані ми на шматки і щойно колись, колись у майбутньому з тих шматків вийдуть якісь "нові" люди. Виняткові. Відмінні від решти світу…

Андрій на хвилину затих. Був вечір. Мар'яна перепросила Андрія і загасила світло. Ніяково, щоб знадвору так безпосередньо дивилась темнота. Вечір був гарний. Повний місяць горів на високому небосхилі…

Андрій говорив далі. Про неможливість вибору, про тотальну безпорадність.

— Думаєш, казав, що вони щось тут можуть зробити? Дарма. І їх закрутили умови. Вони крутяться разом з нами і не можуть зупинитися. Вони прекрасно знають, що це не життя, хоча день і ніч кричать, що це чудове життя. Саме тому і кричать, бо знають, що це не так…

Мар'яна слухала Андрія, як і завжди, з великою, ніжною, тріпотливою увагою, нікому не вірила так, як йому, вже давно була переконана, що він лише один на всій земній кулі "знає" про те, що діється. І від цього їй ставало легко, звідси походив її порив, її ласка, її відданість. І тепер вона дуже гостро відчувала це почуття, але тепер… Ні. Не такий час. Треба мовчати…

— Не хватає іноді, Андрію сили… Повір, — казала вона на його вимоги "витримати".