Мотря - Лепкий Богдан

А дальше казку про чарівника Ісмена з Тасового "Висвободженого Єрусалима" наводить. Чуйкевич пригадує собі тую казку. І поет, і герой поеми навіщають його та починають балачку. Єрусалим, Сіон, невмируща християнська ідея. Скільки крові полилося на неї! Навіть діти, хлопчики-недолітки припоясували мечі і пускалися в далеку дорогу на бої не по мірі їх сил, щоб визволити з рук невірних місця, освячені легендою найяснішою з усіх... Києве, Мати городів наших, Сіоне наш і Голгофто свята, де ж ділися лицарі твої? Не діти, а й мужчини в силі віку байдуже глядять на поневолення і на зневагу твою. Хто й коли визволить тебе?

"Злой дух сформіровав собі тіло із вітра, іли облака, прийняв образ умершої матері вашого ложного царя, котрий тому і міг воскресити її", — читає дальше Чуйкевич.

Боже ти мій, якими то зарослими стежками блукає українська думка, в які середньовічні нетри забивається вона, щоб правді не глянути в очі! Що таке правда? — питався Пілат; хто спитається, що таке наша правда?

"Один цар погнівався на сонце і збудував велику вежу й замкнув сонце в ній. Але дванадцять планет, позбавлених соняшного світла, зготовили молот великий, розбили вежу і випустили сонце на волю". Хто, і коли, і як визволить сонце України, котре ворог замуровує в чорну вежу?

Чуйкевич розглядав дальше гетьманські книжки. Ось польською мовою писана "Відправа послів грецьких" Кохановського Яна. Листує її і попадає на слова: "Мати, ти за дітьми своїми не плакати, але вити будеш!" Які грізні слова і які трагічні! Ніхто не слухає їх. Троя переміняється в символ, в острогу для тих, котрим грозить заглада. а вони не бачать її, не слухають старинної Кассандри. Бакхові поклоняються, Прияпові жертву приносять, — як їсти, що їсти, і коли, і скільки, та чим попивати їжу, це для них найважніше питання. Неначе діти радуються грецьким конем, що під мурами Трої явився. Не впускайте, не впускайте його в свій город, бо в ньому зрада, в ньому загибель ваша!.. Не чують. Власними руками коня везуть, мур розбивають, бо кінь більший від брам. А серед ночі цей кінь перемінився в апокаліптичну звірюку. Куди копитами своїми скочить, трава не виросте ніколи, камінь на камені не останеться у городі Трої...

Стара легенда, та зміст у ній вічний.

Бережись, Україно, щоб ти новою Троєю не стала! Не пускай, не пускай чужого коня!

І бере Чуйкевич книжку архієпископа чернігівського Лазаря Барановича "Меч духовний" і попадає на слова:

"В сії, повнії брани Бремена, від усього другого корисніший меч. Сам Христос оповістив потребність його, кажучи до учеників своїх: "іже не імать, да продасть ризу свою і купить меч". (Лука, XXII, 36)...

Досить! На нині аж забагато, щоб передумати усе. Чуйкевич бере шаблю з кута, вдягає хутром підбитий байбарак і виходить на подвір'я. Зміняє усе, що намітив учора. Так краще буде, певніша оборона, ворог не заскочить його. Переможе, але не заскочить. Перемога — річ сили, заскочення — наслідок невваги, легкодушності, умовного лінивства. Ніколи не простив би собі того гріха.

Козаки певно нарікають на нього, що прикрий на службу, але не виявляють того по собі, тягнуться, як струни, видно, військовий народ. Як жаль, що не підтримують у ньому вродженого лицарського духа! Без нього не устоїмося в степах. Нашого краю не боронять ні гори, ні море, ні рови, ні башні твердинь, від чого ж тоді, як не від лицарських грудей, відіб'ється ворожа навала?

Тут Чуйкевичеві знову пригадується нинішний сон.

Наше діло — це той довбаний човен, що попав у історичний крутіж. Якщо він тепер не причалить до берега твердого, то піде наспід... Піде!

Чуйкевич не вірить у сни. А все ж таки того сну ніяк забути не може. В ушах йому лящить його власний крик:

"Мотре!" Не знає, чи це сон був, чи прямо прочуття? Цей ліс ніби йому знайомий і подібне озеро лісове він десь також бачив. Але де? Обходить варти і думає над тим. Аж пригадав собі. Як їхати полевою дорогою з Бахмача на північний схід, є такий ліс і подібне лісове болото, без відпливу і без річки, — гнила чорна вода. Був там колись і, може, якраз тому і в сні туди зайшов. Але чому якраз туди?

Усьому є якась причина, і все до якоїсь цілі йде. Інакше життя було б іграшкою химерної фортуни. Яка ціль нинішного сну? Чи не остерігає його якась невідома сила?

Тая думка не дає йому спокою. Стрічає старого сотника, що тутешні сторони, як свою власну кишеню знає, і питає його про ліс отсей і про озеро в лісі.

— Та це не озеро, — каже, — а прямо болото, що до його вода з горбів стікає. Чортове болото. Не одну душу загирило в собі. Небезпечний це ліс. Перше там всякий непевний народ кошелився, бо він далеко від шляху. І тепер Бог його знає, що в ньому сидить.

— Чи не поїхати б нам туди?

— А пощо? Що ми там загубили?

— Щоб перевірити. Певніше, то й спокійніше.

— Як ваша милість прикажуть. Ми тут тепер під вашим рей ментом стоїмо. Я слухати привик. Хочете поведу, хоч би й зараз. У мене жінка не кричить і діти не плачуть. Я сам як палець. Пригоди не боюся. І так застоявся, як кінь на стайні, у тому Бахмачі. Козакові, знаєте, за воєнними пригодами скучно.

— Гадаю.

— Як я ще під його милістю полковником Новицьким служив, то довелось чимало з татарами воювати. Двічі нам не повезло. Кажуть, що ясновельможний наш пан гетьман полковника Новицького листами за це картав, особливо під Богутівською слобідкою, хоч, як може вашій милості відомо, гетьман і полковник не чужі собі були, гетьманів племінник, пан Мазепа Трощинський, жонатий був з донькою полковника Новицького, коли чували, і вони собі ніби у дружбі жили. Але дружба дружбою, а що служба службою, — у нашого гетьмана так...

Розговорився старий сотник Петранівський і про Петрика згадав. Як цей нещасний Петрик, літ тому десять, кримців на Україну навів, себе за гетьманового сина подавав, бо гетьман його, щоправда, перше дуже любив і т. д. Аж до того місця своє оповідання довів, як то старшина комонного полку Вечірка того Петрика біля містечка Кишеньки у бою зарубав і сам лютою смертію з руки татарської погиб.

— А великий цей ліс? — спитав нараз Чуйкевич.

— Який?

— А той з болотом, про який я вас перше питав.

— Ага, цей чортівський гайок, чи великий він? Ні. Колись тут великі ліси бували, тепер винищено багато. Довкола городів і кріпостей, треба їх тому було винищувати, щоб ворог не міг близько під город підступити. Лісом він, бувало, невидиме для сторожі підкрадеться і відперти важко. А як винищити ліс, то кругом видно.

Тут знову починався виклад про оборонну систему колись і тепер; Чуйкевич перервав цей виклад питанням, як далеко туди?

— До того ліса?

— Так.

— От, може, година їзди.

— Візьмемо тоді яку десятку людей і поїдемо з вами.

— Ваша милість зі мною?

— Еге ж.

— Ні, так не добре буде.

— А як же?

— Якщо ваша милість зволять послухати моєї ради, то краще зробимо так. Я візьму пів пішої запасної сотні і перетрясемо цей ліс. Кіньми пускатися незручно. Ліс, сніг, болота, коні — дорога річ, — піхотинець у кожну нору влізе, — йому безпечніше. А покидати двора я вашій милості не раджу. Це не добре. Кождий похід, хоч би й такий нікчемний, як отсей, непевна річ. Ідеш, але чи вернеш, хто знає. А що було б у Бахмачі, коли б так ваша милість не вернули? Я — друга річ. На моє місце десятьох молодших чекає.

Чуйкевич притакнув старому.

Дав приказ і пів запасної сотні пішло в недалекий похід.

Чуйкевич з валів відпроваджував їх очима, поки на виднокрузі не згубився їх слід.

Тоді у двір пішов, чи не почує щось про Мотрю. Нічого нового. Від двох днів ані гірше, ні краще. Лікарі знову стали турбуватися нею. Пробують нових ліків. Мотря неспокійна чогось. Бентежиться, то знов ніби байдужа на все. Хоч би цю ніч могла спокійно спати.

Чуйкевич вискакує з двора і над Бахмачем, як орел, кружляє.

На гадку йому сотник прийшов, Петранівський. Коли б він тільки в біду не попав. Старий лис, але й на таких колись кінець приходить. Хоробрий козак мало коли своєю смертію вмирає.

Наслухує, чи стрілів з цеї сторони не почує. Мабуть, задалеко, щоб чути. Розвідку посилає, наладжує зв'язок, а сам з другою половиною запасної сотні напоготові стоїть.

Досвідченого охочекомонного ротмістра до себе прикликати велить.

— Мабуть, чи не доведеться мені на годинку від двора відійти. Ви тоді виручите мене. Вам відомий розклад наших сил?

— Я Бахмач знаю, як своїх п'ять пальців.

— Так тоді гаразд... Ось і вістун. Що нового?

— У лісі стрілянина.

— Певно чув?

— Як вашу милість чую.

— Відповіш, коли неправду сказав.

— Знаю.

І Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій половині спішить.

Щоби скорше поспіти, людей на декілька саней посадив.

Під'їдуть, поки добра дорога, а там побачать, що дальше робити.

— Гони!

Чуйкевича запал бойовий обгортає. Хотів би скорше стрінутися з ворогами й побачити, хто вони таке. Кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути.

На гетьманову домівку наступали. Добре, що близько не підійшли. Може, тепер на сутичці десь у лісі скінчиться, Мотрі не потривожать.

— Мотре, тривай! Або врятую тебе, або з тобою згину! — пригадав собі свої власні слова з нинішного тривожного сну.

Не сон це був, а прочуття, котре, як видно, завело його.

Чуйкевич на перших санях навколішках стоїть, мушкет напоготові.

Сонце з полудня звернуло, але ще ясно. Кождий корч видно на віддаль татарської стріли. І сліди на свіжім снігу пізнати. Ось туди Петранівський зі своїми пройшов, а там вістові а по полю походили, кождий крок прослідити можна.

— Стій!

Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать, ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна річ ворога з лісу не пустити, замкнути й виловити його, як рибу в тенети.

Так воно і сталося.

Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев'я. Він щолищ, мабуть, готовився до наступу вночі, може, щолиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дороги. Ніхто туди не проходив, не було чого боятися. До того на узліссю такого снігу надуло, що й не проберешся легко.