Чудо - Шевчук Валерій

Махає рукою, киває головою, зрештою, зникає і вже біжить назустріч через довгого коридора, а шофер раптом забуває втому, він переганяє мене і, хапаючись рукою за перило, перестрибує по кілька сходинок. Я притримую ходу, бо вони мають зустрітися без свідків, вони там кидаються в обійми одне одному, жінка плаче, а він сміється й обціловує їй обличчя; тоді бере за худі, костомашні плечі й веде у відчинені двері, в яких світяться такі ж радісні й усміхнені лиця — Дмитрове й Ірине. Я вже й собі біг під сходи, бо хотів побачити, як входять вони, обійнявшись, у двері, їм незручно, через те входять вони боком, відтак висовується шкарубка, чотирикутна, зовсім така, як у мого батька, рука і сильно кидає ті двері, які з ляскотом заплескуються.

Я не раз стояв біля тих зачинених дверей і, як дурний, усміхався, я й зараз усміхаюся, згадуючи ту сцену,— ось що я побачив на Іриному обличчі — ту ж таки радість, яку вона відчуває, коли повертається з поїздок її батько. Тоді за їхніми дверима чути вигуки, сміх, голосну балачку —всі говорять, перебиваючи одне одного, а я бреду на свій третій поверх, ледве переставляючи ноги,— за моїми дверима ніколи не буває такого щасливого гомону, адже мої батьки працюють у цеху фотореклами, яка міститься в нашому дворику, і не розлучаються ні вдень, ні вночі; моя мати вважає, що через це запропастила життя, але коли батько захотів сам поїхати в будинок відпочинку, вона розкричалася й не пустила його, а потім сердилася цілий тиждень. Вона чогось боялася — де тут усе зрозуміти істоті, мозок якої складається з цитат прочитаних книжок? Через це мій батько часом тікає з дому, він і сьогодні це зробить, але його втеча елементарна. Іде до свого приятеля зі шкільних часів Миколи Карлюченка, вони беруть шахівницю і мандрують у сквер, де вже зібралося кілька десятків таких утікачів: грають у шахи чи луплять у доміно, а коли їм стане на душі сухо й терпко, змочують її пивом і сидять у сквері доти, доки не^ вивітриться з них отой мокрий дух, балакаючи й перекрикуючи один одного. І у них виходить не розмова, а перегукування, як у ворон чи горобців, котрі збиваються у зграї. Повертається батько в такі дні пізно, коли вже ми повлягалися, я чую, як обережно відчиняє двері, як ходить у темряві, як завертає на кухню, хряпає дверцями холодильника і щось жує у темряві. Весь цей час мати тиха й непорушна, наче й не дихає, а може, вона під ту пору й не дихає; батько сидить на кухні довго, за цей час я встигаю заснути й знову прокинутися, а він усе ще щось жмакає, п'є холодний чай, бо світла не засвічує. Йому присвічує лампочка з двору, а часом місяць, і те світло, що проливається через дахи з вулиць,— цього досить, щоб не понести чашку до вуха і щоб розрізнити, де хліб, а де ніж; отож батько сидить собі й тішиться самотністю, а чи велика це втіха, хто-зна! Потім він піде у ванну, там світло засвітить, але щільно причинить двері; мати все ще буде бездиханна; батько вмиватиметься й чиститиме зуби і робитиме все так повільно, що мати не витримає і перевернеться з боку на бік. Тоді знову стане бездиханна, а я засну, а коли ні, то почую, що батько крадеться навшпиньки до кімнати, де спить із матір'ю, він уже роздягнений, і його світлі труси матово сяють. Він лягає й шумно видихає повітря.

— Що, наволочився? — крізь зуби шипить мати.

— Еге! — відповідає він і тихо хихоче.

Тоді мати різко відвертається від нього — от і все: сон, тиша, благодать, можна спати, бо навколо темінь, і ми п'ємо цю темінь, рівномірно її вбираючи в себе, а разом з нею і сон; тепло так, мирно й затишно; крізь затягнуті штори пробиваються світляні смуги, часом десь засурмить машина, десь у глибині міста задзвенить тривожно трамвай, світ хитається й пливе, а разом з ним наш будинок і дворик, в який без перешкод заходять запізнілі гультіпаки, і нема кому їх прогнати, бо спить вірний сторож нашого двору Ганна Миколаївна; поверхом вище спить Лариса, і їй сниться 4и Дмитро, чи піжон, сплять її батьки — цілий світ засинає й бачить різні дива, починаючи жити зовсім не так, як удень,— в тому другому світі все відбувається так невідповідно до їхнього життя під сонцем, що вранці, прокинувшись, ніхто в ті дива не вірить...

Я щось тримаю на дні серця незбагненне, якесь тихе передчуття, але щоб його збагнути, мені треба ле блукати по сходах, наче коту, а відчути спокій, який має людина з дахом над головою. Хай би пішов кудись батько, а за ним і мати, я б опинився сам і тоді напевне збагнув би, що відчувається. Мені раптом стало страшно: а що коли батько й справді зараз вийде? Застане мене тут на підслухах і зрозуміє, що я все чув. Все, чого мені не треба знати, адже у них там з матір'ю якесь своє життя, і чи справді він колись її бив? Це якось не вкладається мені в голові, можливо, це якась материна гіпербола? Я тихенько спускаюсь униз, ступаючи на п'яти, тихенько наближаюся до своєї вихідної точки — ще мені повертатися додому не пора. Але я встиг зійти тільки на другий поверх, коли вгорі сердито хряпнули двері і я почув, як по сходах хтось важко йде. Спинився біля вікна і почав дивитися на дощ — ледве-ледве мжичив, здається, вичерпувавсь, як і я. Мені вже почали боліти ноги, вже язик став у роті сухий, я дививсь у вікно й нічого не бачив, і пекло мені щось усередині; ніс і кінчики пальців на руках похололи; вже я був налитий дощем по той ніс, і вода важко чавила мені на кінцівки. Ну, хто там іде? Раз, два, три, як солдат! Чіткий, важкий і повільний крок. Я не буду повертатися, бо чудово знаю, хто там іде,— той, чия рука викинула мене за двері. Досі я на нього не сердився, а коли він почав наближатися, все в мені заклекотіло. Лиха зловтіха ворухнулась у душі: адже той, хто викинув мене на сходи, також прогнаний. Хоче поділити мою долю, і ми обоє блукатимемо та стовбичитимемо у парадному, обоє станемо змерзлі й налиті по вінця дощем.

— Іди додому! — коротко сказав батько, але я не повернувся. Я закинув голову, схилив її набік і дививсь у вікно. Вікно стало непрозоре, я побачив тільки сіре скло, а в ньому замуровані свої очі.

Батько спинивсь у мене за спиною. Важко дихав, і я впізнавав дух його тіла, а також перетлілого в роті тютюнового диму.

— Ти образився? — питає батько й кладе мені на плече руку.

Я не скидаю тої руки, але вона мене пече. Вікно переді мною й досі непрозоре — матова, сіра площина. Губи мені тремтять, і я кусаю їх, бо не хочу показувати перед ним свою слабкість.

— Я йду до дядька Миколи,— каже батько.— Хочеш зі мною?

Це буває дуже рідко, коли він запрошує мене до дядька Миколи, адже вони з тим дядьком ведуть розмови, які анітрохи не цікаві, а може, й не годиться їх слухати мені, як дитині... Зрештою, яка я дитина: зростом метр сімдесят п'ять. Але я все-таки дитина, бо скло в мене перед очима плавиться, перетворюється у воду^^яка тече й тече,— річ елементарна: дощ іде надворі.

— Не дуйся!—каже батько насмішкувато чи ніжно, і це ще більше мене розжалоблює. Голода якось чудно смикається, а скло все ще плавиться...

— То не підеш зі мною? — питає уже гостріше.

Я знову мотаю головою і не думаючи повертатися до нього. Без того знаю, яке в нього лице: голова трохи ввібрана в плечі, а очі пригашені, голубі, як плямки. На плечах сірий піджак з трохи засмальцьованим коміром і з обстрі-пами на рукавах: мати обіцяє їх йому підлатати ось уже з місяць. Була навіть з цього приводу сварка, як буває з приводу ґудзиків, бо мати терпіти не може пришивати комусь ґудзики. "А ти що, сам не здужаєш? Візьми голку й нитку..." — "А для чого мені жінка?" — питає жартома батько, але мати не розуміє його гумору: "В мене й так роботи по горло". Це правда. Роботи в неї по горло, але вона робить тільки те, що їй подобається: пере й замітає. Пере щодня, а замітає по кілька разів на вечір, а в неділю й суботу разів по десять. Зігпеться отак і — шурх-шурх! — повільнесень-ко, неквапно, як я по сходах спускаюся. Певне, щось думає собі, а воно так гарно думається, коли в руках метеляється віник...

Батько тупцює за моєю спиною, а вікно вже перед моїми очима не плавиться. Воно взагалі не існує, бо я й не дивлюся на нього. Батько сопе, певне, хоче мене розважити, бо в нього в серці почуття вини. Через це я й надувся так. Коли б він мовчки мене проминув, я б, певне, цим не переймався так гостро.

— Ну, то я пішов,— каже:батько несміливо, наче просить у мене дозволу. Але я й не думаю повертатися, та й іти з ним не думаю, бо те його несміливе запрошення піти з ним — відчіпне; насправді він не хоче, щоб я ішов. Він знає, що я дуюся, що я сердитий і ображений і вже тому не піду з ним. Це мене ще більше сердить; ну, нехай уже йде! Але батько закурює. Черкає сірником і випускає хвилю диму. Мені приємно вдихати той дим, адже я й сам потихеньку посмалюю. Таємно від нього, але він, здається, про це знає. Тому не віддуває дим кудись набік, а пускає хмарку просто мені в потилицю. Дим пливе по склі, плететься, крутиться, і це сяка-така для мене розвага.

— Колись побільшаєш і зрозумієш,— бурмоче батько і вже йде. Несміливо й винувато. Відчуватиме цю вину, аж доки не дійде до воріт. Переступить через залізну штабу і викине свою вину разом з недопалком сигарети. Недопалок попливе у водяному потоці і зникне в ґратках, що прикривають каналізаційну яму, а разом з ним зникне й почуття вини. Вдихне на повні груди повітря й відчується втікачем. Він, здається, любить відчувати себе втікачем. Тоді ми перестаємо для нього існувати, і це потрібно йому, щоб відчутися розкуто. Я ж позбавлений цієї можливості через свою некомпанійську вдачу. Мати з мальства відшивала від мене дружків, і. я відчуваю, що прив'язаний до цього дому, як пес. Мотаюся на ланцюзі, бо мій світ дивовижно вузький. Влітку ми нікуди не їздимо: ні літнього будиночка в нас, ні родичів на селі. Часом на мене находить блаженство і я відчуваю дивну спорідненість, зі старою бабою Ганною, яка теж майже не виходить із двору. Вона також на ланцюзі, але через ветхість свою. "Ось твоя достойна пара,— бурмочу я не без злості,— ти і ця баба, в якої тільки одне діло: відганяти від двору шукачів туалету",

6

Батько вийшов з парадного у двір, і я здивувався: був без парасолі й картуза.