Українська література » Класика » Тайна вечеря - Самбук Ростислав

Тайна вечеря - Самбук Ростислав

Читаємо онлайн Тайна вечеря - Самбук Ростислав

Дівчина вже сиділа за столом і їла бутерброд. Йому подобалось в ній усе: і скромна одежа — проста вовняна темно-сіра спідниця, легка маркізетова кофтинка, звичайне скляне намисто на шиї, лодочки на низькому підборі; і манера всміхатися, наморщивши ніс, і звичка час од часу поправляти тугу косу, взяту у вузол. А головне, вона нагадувала чимось його Клаву. У них із Клавдією тоді не було нічого, крім кохання: ні квартири, ні меблів. Однак це аніскілечки не засмучувало, знімали кут у будинку на Солом’янці, спали на саморобному тапчані за квітчастою бавовняною запоною. На цьому тапчані Клава народила Антона й через день померла, а він не мав грошей, щоб запросити досвідченого лікаря. Антона виховали дід з бабою, хоч самі ледь зводили кінці з кінцями, Сидір Гаврилович воював тоді у Брусиловській армії, потім на фронтах громадянської, і, коли двадцять першого року назовсім повернувся до Києва, довго не міг звикнути, що той худий хлопчисько, який дивився на нього спідлоба й відчужено, його рідний син Антон.

Антон знав матір з єдиної фотографії, яку зберегли, а Сидір Гаврилович ніколи не забував Клаву. Ольга трохи нагадувала йому дружину, така ж висока, ніжна й стрімка у рухах.

Сидір Гаврилович мріяв про онука, знав, що в того буде справжнє дитинство, якого не мав Антон. Йому якось приснилося дитинча, яке робить перші кроки, тримаючись за його палець. Сидору Гавриловичу хотілося внука ще й тому, що ніколи не бавився з Антоном, не підкидав його догори, не купував цяцьок, не чув першого слова…

Раптом Сидір Гаврилович перехопив погляд Сокирка на Ольгу — дививсь на неї здивовано й напружено. Що ж, подумав, певно, так дивиться на неї не один він.

Ольга таки зачарувала Сокирка. Іван навіть подумав, що таких дівчат ще ніколи не зустрічав. Можливо, Розалія зовні розкішна, одягається вишуканіше, але краса її якась різка й визивна: коли Роза прошкує Хрещатиком, ледь-ледь хилитаючи обтягнутими шовком стегнами, столичні дженджури дерев’яніють — справді розкішна дівчина, і очі в неї мов жарини з вогнища.

А Ольга зовсім інша: очі голубі, великі й сором’язливі, хоч тримається вільно, розкуто, обличчя видовжене, ніс точений, підборіддя заокруглене, а на щоках ямочки, здається, вона завжди усміхнена й взагалі не може сердитись — тендітна, легка, цнотлива. Точно, Розалія шикарніша й більш впадає у вічі, однак — Іван визначив це для себе мало не одразу — чомусь це дівча більше подобається йому, серце тенькнуло, й зробилося шкода, що не зустрів Ольгу раніш.

Настрій зіпсувався, і Сокирко неприязно зиркнув на Антона — щастить молодикові: син заступника наркома, ще й такі красуні бігають до нього…

Але, подумав, може, тому й бігають, що син великого цабе?

Мабуть, навколо цієї голубоокої лялечки крутиться багато залицяльників, та обрала, бач, наркомівського синочка, розрахувала далеко вперед — тепер кожен хоче красиво жити, гарно одягатися, не обтяжувати себе важкою працею, мати зручну оселю — усе це молодий Онищенко подасть їй на блюдечку з голубим окрайцем…

Іван ще раз зміряв поглядом Ольгу і збагнув, що помиляється. Ні, дівчина не схожа на хижачку. Мабуть-таки, у неї з Антоном усе серйозно: хлопець він показний, вродливий, з вищою освітою, журналіст, жвавий і веселий — такі подобаються дівчатам. Але ж, подумав також Сокирко, він теж нівроку — вродливий і розумний, до того ж має три шпали на петлицях, а це переважить будь-яку газетярську посаду.

Мабуть, дівчина прочитала щось у Сокиркових очах — відвернулась і притулилася до Антона, наче шукаючи захисту. Однак і Іванові вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе: не можна, вирішив, не маєш права через спідницю та вродливу пичку ставити під удар майбутнє. Онищенко сплавить тебе у якийсь зачучвірений Житомир чи Проскурів — і залицятися тобі, дженджуре, до провінційних красунь…

Крім того, Антон обіцяв написати про нього статтю в газету, отже, псувати з ним стосунків не можна, навпаки, взяти б і домовитись із Розалією та запросити Антона й Ольгу до ресторану повечеряти з коньяком чи шампанським. Там він і розповів би Антонові кілька епізодів зі своєї комсомольської молодості — яскравих і вражаючих, коли куркулі з обрізами полювали на молодіжного ватажка, а він до останнього набою відстрілювався, і врятувало його лиш чудо. Ні, не чудо, негоже комсомольцеві сподіватись на чудо, він урятувався, виявивши стійкість та мужність, — ще, правда, допомогли сільські активісти: почувши постріли за селом, виручили.

Хто ж, окрім нього, знає, як тікав тоді від розлюченого Сотника? Той, домовившись із таким самим підкуркульником Деркачем, перестрів його за селом. Довелося тікати, Сотник гнав його, як зайця, лиш на узліссі Іван згадав про наган, кілька разів вистрілив, не цілячись, бо руки тремтіли від ляку. Однак Сотник оскаженів, ліз просто під кулі, й тоді Іван дременув у гущавину, заховався у дебру й викараскався з неї, лиш почувши голоси комсомольців, які прочісували ліс.

Сотника затримали лиш через тиждень — переховувався на лісових хуторах, дали йому п’ятнадцять років, як на Іванове переконання, мало — таких треба ставити до стінки…

Подумавши так, Сокирко ще раз упевнився в чистоті та міцності своїх ідеалів. Так, саме чистота й міцність ідеалів — ось що повинно стати стрижнем майбутньої статті про старшого лейтенанта держбезпеки, молодого комуніста Івана Макаровича Сокирка. І добре, що Розалія почує їхню розмову. Розповість Дорфманові про героїчну Іванову молодість, той, правда, старий цинік і навряд чи повірить, проте Дорфманове визнання йому, зрештою, до шмиги.

А ще Іван подумав, що слухатиме його й оця голубоока Ольга, тож не треба шкодувати барв для змалювання подвигів. Проте бісова дівка прониклива й розумна — аби не переборщити. Треба зробити так, щоб Антон наче витягував з нього факти, а він розповідатиме неохоче, соромлячись, іноді, правда, спалахуючи, — тоді виправдані перебільшення та емоції. Одне слово, до розмови слід добре підготуватися, не раз прокрутити все подумки — стаття має вийти не дуже захвалювальна — всюди є заздрісники, й одразу після публікації нарису варто зайти до парткому, ніби поскаржитися на журналіста, який багато що перебільшив.

Кому приємно, коли хтось поруч висовується? Простити це важко. Проте якщо сам ти скептично ставишся до хвалебних епітетів — інша справа, така позиція влаштовує всіх і розцінюється як вияв скромності.

Однак він, здається, вже засидівся в Онищенка. Сокирко зиркнув на годинник: початок дев’ятої, йому їхати на Печерськ двома трамваями, але ще встигне до Розалії. Іванові до смерті захотілося обійняти Розу і одразу забути цю блакитнооку недоторку. Він підвівся, Онищенко спробував затримати його, та не дуже наполегливо, і Сокирко, не скориставшись ліфтом, збіг сходами до парадного.

3

— Ти підеш до церкви?

Євген Прокопович поморщився: невже за стільки років не можна відвикнути від безглуздих запитань? Невже Танюшик не може зрозуміти: щонедільні відвідини собору — то частка його нинішнього життя, єдине, що наповнює це життя змістом, вселяє надію, очищає і наснажує. Підтягуючи півчим, удихаючи аромат ладану й догорілих свічок, відпочиваючи зором на золотих ризах священиків, він знову відчуває себе справжньою людиною. Не жалюгідним табельником з богом забутого заводика на Теличці. Про той заводик, здається, забули навіть всюдисущі енкаведисти. І слава богу, що не згадують. А то, борони боже, ще зацікавилися б табельником Євгеном Прокоповичем Черняком, розкопали б весь підспідок його справи. Од самої думки про це Євгенові Прокоповичу ставало моторошно — тепер з такими, як він, не панькаються, бо він в очах червоних типова й суцільна контра, ворог народу, і єдиний шлях його — Соловки чи Колима. І це, зобачте, по-божому, бо можуть і до стінки поставити…

Проте Євген Прокопович волів не думати про те. Майже двадцять літ минуло, як оселився в Києві,— два десятиліття чистої біографії: "починав" як дрібний конторський службовець, тепер — табельник заводу, що виготовляє цвяхи; ледь не робітник, гегемон; випиваючи після зарплати кілька чарок, Євген Прокопович іноді починав куражитись: мовляв, він — господар країни. Але в якій компанії дозволити таке, знав достеменно. Якщо з дядьком Кирюшею, сусідом по двору, або теслею Пилипом — будь ласка, вони вважають його верстатником, як і самі. Коли ж на двір виходить отой молодик з трьома шпалами — зась. Ліпше помовчати, з енкаведистом Євген Прокопович вітався ввічливо, навіть знімав кашкета, демонструючи найвищий ступінь пошани.

А розібратися — перед ким гне спину? Перед бидлом і сучим сином, пронозою, як був хамло, хамло і залишиться.

Усі в дворі знали, що той Сокирко — селюк з-під Фастова, комсомольський активіст, просто доля вихлюпнула на поверхню. Певне, про Пушкіна тільки чув, в театрі буває лиш на їхніх комуністичних засіданнях, а носа дере, сусідам посміхається поблажливо, наче справді пуп землі.

Хоча, коли розсудити по-нинішньому, таки пуп. Приблизно жандармський ротмістр чи трохи менш, як перевести на старий табель про ранги. От що-що, а на жандармських чинах Євген Прокопович розумівся.

Боже мій, як давно і як порівняно недавно це було! Хто знає, що якийсь там табельник цвяхового заводу Євген Прокопович Черняк обіймав посаду товариша прокурора судової палати у такому великому й чудовому місті, як Вільно? Товариш прокурора в неповні тридцять! Перед ним відкривалась блискуча кар єра — бути б йому не лише прокурором — обіймати високу міністерську посаду в самому Петрограді, їздити в автомобілі й мати не одну кімнатку без зручностей, а простору, справді панську квартиру.

Євген Прокопович і тепер, розм’якнувши після першої чарки, згадував з Танюшиком їхнє тодішнє помешкання: п’ять великих кімнат, обставлених різьбленими дубовими меблями; а ще — літня литовка-покоївка Кристина в білому фартусі, службова прольотка, в якій щоденно відвозили його до судової палати.

А тепер в автомобілі їздить хамло, яке вилізло до Києва з-під Фастова. Учора ввечері в дворі розповідали, що за енкаведистом приїхала "емка", і Євген Прокопович мимоволі скреготнув зубами, уявивши цю мерзенну картину.

Танюшик дістала з шафи парадний піджак Євгена Прокоповича.

Відгуки про книгу Тайна вечеря - Самбук Ростислав (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: