Безголов'я - Гуцало Євген

Ялини сяяли сивою хвоєю та блищали гірляндами лискучих шишок. Сонце яскравим багаттям палахкотіло над лісом, пахло студеною корою і майже невловно пахло бруньками. В березовому та вільховому гіллі хоч і зрідка, але дзвінко перемовлялися пташки.

— Може, санки тут залишимо,— невзабарі мовив Іван Смола.— Бо хтозна...

Що мав на увазі — невідомо, та Максим Ковтяга зрозумів по-своєму: авжеж, не хоче, аби теліпатися з домовиною, дурна прикмета, і йому довелося залишити в лісі санки з поклажею.

Вже наближалися до підошви гори, що темніла виритими печерами (тут упродовж віків вибирали білу глину). Максим Ковтяга вглядався в брудні лишаї ям унизу, сподіваючись щось побачити, але нічого не бачив. Якась незбагненна сила змусила його відірвати погляд від підніжжя гори, поглянути праворуч — і він спіткнувся на рівному місці, так що й Іван Смола здивувався з того.

— Чого це ви, батьку, шкопертаєтеся...

Але, простеживши за поглядом Максима Ковтяги, вмовк розгублено.

А Максим Ковтяга також розгубився, кліпаючи, мружачись, сопучи.

Біля великої купи сухого гілляччя, настягуваного сюди невідомо коли та й так не вивезеного на паливо в будь-яке з найближчих сіл, у білому кожусі наопашки, у зеленій солдатській шапці, з-під якої вибивалося пасмо прямого, як дріт, смолянистого волосся, стояв Онисим Потурнак. На білому, мов крейда, обличчі стриміли розлетисті шпакуваті чорні вуса. Над тонкими й розтягненими, яскравої барви губами аж загинався карлючкуватий ніс, який начебто й без перенісся випинався прямо з лоба. Темні очі жахтіли тривожною зосередженістю.

У руці Онисим Потурнак тримав пістолет.

І тоді Іван Смола вмить також стривожився, поправив автомат на грудях, отетеріло вглядаючись у плюгавого дідка, якого привів сюди ото, до їхнього нинішнього пристановиська, але, на своє здивоване оторопіння, нічогісінько підозрілого не бачачи ні в його миршавій постаті, ні в вигляді зацькованого обличчя, ні в поведінці.

— Ти кого привів?

Голос різкий — наче сухе дерево затріщало.

Іван Смола оторопіло ще раз глянув на Максима Ковтягу, наче й справді не тямив, кого привів, далі винувато подивився на командира:

— Таж до вас прийшов...

— А ти його знаєш?

— Таж бачив, либонь...

І знову ошелешено подивився на Максима Ковтягу. А в того раптом затремтіли губи, нижня губа відвисла, сіпнулися плечі. Хотів сказати щось, але з горла чудне кигикання рвалося, з-під повік бризкнули сльози.

— Онисиме!..— зашелестів голос.— Та це ж я, Онисиме, хіба не впізнав?

І, заточуючись, раз і вдруге ступив до купи гілляччя.

Онисим Потурнак стояв прямий та непорушний, так і жахтів чорним непримиренним зором, а витягнуту вперед праву руку з пістолетом тримав так, наче ось-ось вистрелить чи то під ноги Максимові Ковтязі, чи то в груди.

Іван Смола, пильнуючи за дідом, зняв із грудей автомат.

— Онисиме, сину мій,— рвалося з дідових грудей плаксиве кигикання,— заступися й помилуй...

— Та хіба це ви? — спитав Онисим Потурнак.

— Та я...— опинився той перед купою гілляччя.

— Хто?

— Та Максим... Ковтяга я...

— Хіба вас не вбили? Мені казали, що вас немає в живих.

— Ой, не вбили...

Іван Смола підступив ближче до них, чатуючи кожен дідів порух, прислухаючись до чудної балачки.

— Марійку вбили... Прийшов тобі сказати... Марії нема.

І, затуливши долонею очі, м’яшкорячи цупкими пальцями обличчя, поза гілляччям вайлувато ступив ближче до Ониси-ма Потурнака. Той, посутенілий на виду, сховав пістолет до кишені ватяних штанів.

— Яку Марію вбили? — поспитав уже не так грізно.

— Та не забув же ти Марію, не забув, пам’ятаєш...

Похитуючись, старий підійшов упритул до Онисима Потурнака, в знемозі похилився на нього, припавши головою до грудей. Здавалося б, Потурнак мав підтримати, обняти, бо старий ледве на ногах тримався, але той стояв із обвислими важкими руками, що стискалися в кулаки.

Іван Смола почувався ні в сих ні в тих, майже нічого не тямлячи з побаченого та почутого, й тепер, здається, лише очікував наказу — що ж йому чинити, бо мав щось чинити.

Старий схлипував на грудях Онисима Потурнака, що стояв із закам’янілим обличчям, а з цього закам’янілого обличчя важкий погляд чіпких очей линув то на Івана Смолу, то по міжгір’ю, то на підошву гори, поточеної вибуртуваними печерами, в яких вони зараз і переховувалися.

— То ви таки добре знайомі?.. Онисиме Карповичу?..— лагідно-вибачливим голосом озвався Іван Смола, переступаючи з ноги на ногу.

Онисим Потурнак пожував довгими губами й нічого не відповів.

У цей же час поміж кущів і появився мишастий кінь, запряжений у санки-розшивні, а на санках — домовина.

— Що це таке? — позвірішав Потурнак, сторопівши від несподіванки.

— Санки... й кінь,— спромігся на слово Іван Смола.

— Та бачу, що санки й кінь! — ще дужче визвірився Онисим Потурнак, різким порухом грудей відштовхуючи від себе згорьованого діда.— Я тебе питаю — що це таке?!

Максим Ковтяга, оговтуючись, пояснив:

— Домовину везу.

— Чию домовину? Куди?

— Свою домовину везу... для Марійки... та я ж казав тобі...

Кінь зупинився біля купи сухого гілляччя.

— Иди на пост, Іване,— наказав Онисим Потурнак.,— Ми з тобою ще побалакаємо.

Іван Смола, перекинувши автомат через плече, подався поміж ялинами, й скоро його постать зникла поміж свіжої хвої.

Онисим Потурнак провів поглядом окоренкувату міцну постать Івана Смоли, прислухаючись до скупих звуків у лісі. Широкі ніздрі гачкуватого носа роздималися, серце в грудях билося прискорено, в антрацитового поблиску очах плескала-ся тривога.

— Значить, ти живий, батьку...

— Краще б не жити.

— А мені таке вже вспіли набалакати... Наче ти богу душу віддав.

— Зі мною душа моя.

— А Марія? Що ти сказав про Марію? Чи мені причу-* лося?

— Марію в криницю кинули... Вбили і втопили Марію.

— В яку криницю?

— Та в яку... Ти воду пив із тієї криниці.

— Хто ж це таку наругу вчинив?

— Хтось уночі... Хіба признається...

— Хто б це міг? А люди що кажуть?

— А що люди?.. Вже не вернеш.— Максим Ковтяга підвів голову й подивився затуманеними очима.— Чим же вона завинила? Перед ким?

Губи в Онисима Потурнака сіпнулися, підборіддя несподівано затремтіло:

— Ти в мене питаєш?

Максим Ковтяга кліпав плаксиво, на кінчику посинілого носа здригалася прозора краплина.

Онисим Потурнак, сутулячись, подався від купи гілляччя, й здавалося, він скоро зникне поміж деревами. Старий Ковтяга дивився вслід... Бо на кого ж йому тоді сподіватися?.. Голова звісилась на груди. На мить здалося, що все чи сниться, чи мариться, бо все це не може відбуватися насправді.

Зашурхотів сніг — це повертався Онисим Потурнак.

— Батьку... Максиме Івановичу, ти чого приїхав? —> озвався.

Ковтяга хлюпнув на нього сивою млою очей.

— Чого, питаю, в лісі?.. Отут, де наш загін? Може, й слід привів за собою?

— Та Марія ж... За Марію сказати...

— А домовина?

— Моя домовина... для Марії...

— Й домовину ото повіз до лісу?

Почуваючись ні в сих ні в тих, почуваючись винуватим (а й справді, посеред білого дня притюпачив сюди, а й справді, міг навести на їхній слід, а за ними та й так по лісах довколишніх та селах ганяються, та ще й оця домовина...), Максим Ковтяга відчув, що змушений захищатися, а тому-то несподівано й для самого себе зібрався на силі, його миршаве кістляве обличчя наколющилося.

— Запаморочилося в голові — от і до тебе, горе повело та біда. Бо до кого ще, як не до тебе? Скільки разів, Онисиме, ти казав: "І пальцем не дам нікому торкнути Марію". Скільки балакав: "Марія для мене — як рідна, і Ганнуся — як своя дочка". Скільки разів говорив: "Коли з Маріїним чоловіком щось на фронті станеться — нікому не віддам і дочку її вдочерю"... Чи, може, я вигадую, га?

Тут до них непомітно підійшов геть низенький чоловічок. Ну такий собі чоловічок — зростом із пеньок. І цей одземку" ватий пеньок у валянках, які гармошкою грали на його опецькуватих ногах, куца куфайка на огузькуватій постаті. Здавалося, з половину цього чоловічка складала велика та кругла голова з очима косого розтину, з приплюснутим носом, з розплесканими губами. Шия густими сальними складками малиновим сяйвом світилася з розхристаної сорочки.

— Чого він кричить? — озвався цей одземкуватий ценьок, підозріливо глипаючи на Максима Ковтягу й запитально — на Онисима Потурнака.

— Хай покричить, Федоре,— спокійно мовив той.— Хай викричиться...

— Ну, коли таке діло...—.згідливо буркнув Федір.

— Батьку... Максиме Івановичу!.. Говори, чого ж...

— То до кого ж мені було їхати, як не до тебе?.. Горе повело... Думав, що це й твоє горе, а в тебе хоч би сльозина...

— Розучився за війну плакати,— мовив Онисим Пбтурнак.

— Герої не плачуть,— докинув низенький чоловічок, який не стояв на місці, а весь час тупцював довкола них, заходячи то спереду, то ззаду.

У Онисима Потурнака було холодне, рішуче обличчя людини, яка звідала бур не тільки в житті, а й у душі своїй пережила ще важчі.

— Значить, так, батьку... Максиме Івановичу... Марія — золота душа. Але ж війна не вибирає, всіх косить, а коли й вибирає, то саме такі золоті душі... Марія — на совісті війни... Та про яку там совість війни й казати!

Максим Ковтяга слухав і, либонь, нічого втямити з почутого був не годен, суплячись куцими бровами, а вони й не супилися, надаючи його обличчю розгубленого й водночас кумедного виразу.

Одземкуватий чоловік тупцяв довкола них, поглядаючи на Онисима Потурнака очима відданими й захопленими.

— Війна ще огризається,— мовив той,— наче скажений звір, але цей скажений звір уже скоро загине від наших рук...

Максимові Ковтязі чомусь здавалося, що то й не Онисим Потурнак говорить, а хтось інший, той, хто сховався й сидить у нього всередині. Ото хіба що голос у них схожий, а насправді хтось таки інший, інший,— і він навіть пильно раз і вдруге заглянув Онисимові Потурнаку до рота, де за частоколом зубів і сподівався вгледіти отого іншого, бо мав би хоч трохи виглянути, бодай дрібненькою дещицею виказати себе.

— Карателі оскаженіли, всякі зондеркоманди несамови-тіють... Чули за Нову Греблю? Палять, не жаліють ні дітей, ні старих. Та й за мою сім’ю, либонь, не забули? Старих моїх батька-матір побили, дітей із жінкою в хаті спалили живцем. За мене, значить, спалили, бо хтось виказав. А хто виказав? Таки ж свої виказали...

— Ми до них ще доберемося,— докинув Федір, мнучи та мнучи довкола пухнастий сніг.

— А таки доберемося,— гуркнув жорновими звуками голосу Онисим Потурнак.— І коріння їхнього не залишиться на нашій священній землі.