Поліглот - Штонь Григорій

І про голову не забуде. Він зіпрів іще більше: — Я прошу вас...

— Не проси, сину, я не львівська пані. їсти приходь. Чисто забула.— Баба поставила пляшки біля ніг і вийняла з-під жакета целофановий мішечок.— Ти такі просив?

Довелося витрусити з мішечка те, що там було,— кросівки з білого дермантину і голубої замші; на київські мірки — непотріб.

— Не зовсім таке. Але нех будуть.

— Ану, дай гляну,— Місько покрутив кросівками перед носом, поставив на землю біля своїх румунських, почухався, і Богдан затерп: зараз ляпне... Однак Місько його пощадив: — На наше болото підійдуть. Скілько просять?

— Сорок рублів. Я вже заплатила. Взувай, а ті обірванці я заберу.

Щоб спекатися баби, Богдан перевзувся в обнову, засунув у мішечок китайські кеди, поклав їх разом з пляшками у сумку і дав зрозуміти, що занесе все це додому сам. Однак баба сумку в нього з рук забрала — пошкодувала, скоріш за все, пляшок, які тут (він саме так і думав зробити) зосталися б. Онука це вже почало дратувати. Проте, що мав казати? Він сказав:

— Дякую.

Баба пішла, а Богдан втиснувся між хлопців і не одразу помітив, що долучився до стихійної виставки взуття та шмаття, навезеного у село, мабуть, тими, хто йому нещодавно плескав... А дівчина з виду нічого. Засмагла... Він ще ніколи не гладив дівочої шкіри, а ці ноги... Невже коли-небудь він покладе руку на таке гладеньке, без жодного сліду м'язів, диво? Од одного погляду на них не те що штангу, стіну розвалив би. Та й від усього тіла дівчини струмувала пещеність, яка не соромилась свого призначення і одверто його виказувала. їхні з класу, хоч би як себе обтягували, не діяли на нього отак ні разу. Напевне, їм ще невтямки те, що знає і про що підсвідомо щосекунди пам'ятає така дівчина. Створена для любові, яку всіляко гудять. І він її соромиться, хоч думає про неї щодня. А сьогодні — з почуттями, слів для яких ще не знав. Тільки чув їх у собі. Таку б дівчину він не просто пригортав, а носив на руках, і коли б притискав до себе, то обережно і ніжно-ніжно...

— Бодю, ти бачив, які ножиська в тої полячки?

— Мені було не до них.— Він мимовільно поморщився і спробував звестися, але Місько його притримав.

— Слухай, а як ти їх через себе перекидаєш?

— Кого?

— Тих, хто на тебе пре.

— На полі? Ловлю на рух. Але головне — стойка.

— Яка?

— Колись покажу...— Богдан сперся на Міська і встав.— Якщо він іде на тебе грудьми, треба згрупуватися і ловити його на відриві од землі. Тоді він сам себе кидає. Так само, як у боротьбі.

— А ти — боровся?

— Ні.

— А де ж таку шию накачав?

— Сама накачалася. Є спеціальні вправи. Про культуризм чув?

— Ти про отаких? — Місько виставив підборіддя вперед і натужився, аби на грудях і зігнутих руках напнулися благенькі м'язи. Його зі сміхом штурхнули у живіт, попередивши, що так можна... Передчуваючи, якою досконалою на подібний "жарт" буде відповідь, Богдан удав, ніби його зацікавила афіша (крім магазину, у цьому двоповерховому будинку було кафе з назвою їхнього села та кінозал); спроквола відійшов на безпечну для вух відстань і разів зо п'ять пробіг очима назву вечірнього сеансу.

"Холодне літо 53-го" він уже дивився і досі пам'ятав, яким після цієї стрічки їхав з "Русі" ображеним. Найперше на школу, яка подібну правду (невже вчителі це робили свідомо?) од них не те, що приховувала, а вдавала, ніби її не існує зовсім. Хто ж годі і для чого бреше: газети чи класна керівничка, якій що з прочитаного не принеси — все звалює на чиїсь помилки. Тоді, виходить, що й Міська з отими хлопцями теж можна назвати помилкою: в школі на таких не вчать. А де ж тоді вчать? На вулиці? А хто саме? Де вони, ті люди, які можуть твердо заявити — не вір, хлопче, нікому, вір нам: ми знаємо те і те? Батько правильно каже: хто все знає, або удає, що знає,— то найбільші, сину, у світі дурні. Але хіба від того легше?..

— Що ти там вичитуєш, Бодю? Дискотека після кіно.

— Я так і зрозумів.

— Але ми збираємося на восьму. Де, Федьку? — Місько, недбало закинувши на плече сумку, підійшов і став поруч з Богданом, тим самим підкресливши, що відповідати треба обом лідерам команди.

— Де скажете. Можна в мене...

— Як, Бодю?

— Як собі хочете. Я пити не буду.

— Зовсім?

— Зовсім. Хіба посиджу...

— Тоді, Федьку, як тамтого разу: казьонка, по дві пляшки пепсі і на решту — цукерок. Тілько щоб були свіжі.

— А як Марійка кафе зачинить?

— Скажеш, голова просив. Вона, я бачив, крутилася в садку. Команда, повіддававши Федькові порожню тару, розбрелася

хто куди, не дуже-то поспішаючи переходити із статусу футболістів у розряд простих смертних; Богдан кілька разів спостеріг, як хлопці охоче зупинялися біля воріт зі святково одягненими дядьками і як ті через хвильку кидали навздогін йому довгі прицінливі погляди. Удома він наносив за хату повну балію води, добре викупався і ще з годину після того вимочував добрячий синець на правій нозі, та кісточка до вечора все одно підпухла. Довелося спеленати її клаптем тренувальної гуми і взуватися знову у кросівки: черевики такий сповиток у себе не приймали.

Баба, знаючи, що онук збирається на гулі, сама переглянула його сорочки і всі три випрасувала. А він одягнув простеньку бавовняну теніску і сірі у смужку штани, пошиті однокласником не дуже вправно, але за останньою модою — як шилося колись спіднє. Виглядав він в усьому цьому вже геть дорослим, хіба трохи втомленим — давалася взнаки форсована біганина, після якої тіло поважчало, хоч для стороннього ока виглядало набухлим не од крепатури, а од конячої сили.

У кафе Богдана зустріли мовчанкою, дали сісти і налили півсклянки "Столичної". Він вилив її Федькові, випив нахильці цілу пляшку "пепсі", непомітно роздивився і зрозумів причину тиші за здвоєним столом — команда була готова. Зачин хлопці зробили, видно з усього, ще з батьками, а зараз — відпочивали. Богдан повибирав з тарілок з цукерками те, що виготовлялось у Львові, хильнув іще "пепсі" і запитально глянув на Міська. Той — на Федька, який вилив у свою склянку те, що лишилось у пляшці, і поставив між тарілок іще одну. Це повторювалось двічі. Наостанок Місько пішов до буфетниці і приніс пляшку напівсухого шампанського. На коня, на якого лізти ніхто не схотів. Всі — хто як зміг — позводилися і вийшли у двір. Клубні двері вже були відчинені. Хлопці їх обминули — розбрелись по садку, а Богдан переступив поріг і став недалеко від входу, щоб вигнати спочатку із себе малого Бодю, який дивився на цей зал уперше. Проте одразу помітив масивну червону тумбу з коробкою "Ма-яка-232", чотири колонки (над сценою і на стінах залу). І несподівано багато дівчат, що стояли вздовж темних великих вікон, хизуючись хто вродою, а хто — вульгарно крикливим шматтям, од якого рябіло в очах. З першими звуками важкого року (Богдан упізнав запис групи "Діф Лепард") все прийшло в рух, дівчата згрудились у два великі кола, куди один за одним почали ввалюватися спочатку підлітки, а по хвильці парубота, що посунула за футболістами з вулиці, прихопивши кілька чоловіків років під сорок.

До кінця касети кола порідшали, і Богдан (малий Бодьо вже з нього втік) готовий був у котресь із них влитися, та в колонках зашелестіла перервана стрічка, і танці припинилися. Дівчата знову опинилися біля вікон, тільки цього разу вперемішку з кавалерами, які, важко дихаючи, заправляли сорочки і всі як один дивилися на завклуба, що чаклував біля магнітофона. Наступною касетою був "хардрок" групи "Рейнбоу"; Богдан ступив крок уперед, твердо вирішивши, що оце зараз пірне у натовп і там поступово освоїться, проте з місця не зрушив. Його зупинили очі високої й міцнотілої чорнявки, що ліниво погойдувалась у протилежному кінці залу, вимогливо випитуючи не когось, а його: "А ти що за один?" Богдан почервонів, посунувся непомітно назад, відчуваючи, як груди його тепліють і як у них десь глибоко-глибоко дає про себе знати щем зустрічі з упевненою у своїй всеможності красою. Яка ще не має ні імені, ні вловлених свідомістю ознак, а просто існує. Напрочуд близько і космічно далеко. Й існує не про нього, бо дівчину невдовзі заступив кремезний молодик у "варенках" і реглані, з яким вона у перерві пройшла повз Богдана, ще раз глянувши на хлопця так, наче той стояв їй на дорозі.

Збентежений цим ледь розгубленим її поглядом, хлопець по хвильці теж вийшов надвір. І краще б цього не робив: там голосно сварилися. Володар єдиного на увесь клуб джинсового реглана, помітивши Богдана, голос, щоправда, трохи стишив, але все одно хто хотів, чув його настирливе:

— Підемо, а потім прийдемо... Посидимо, поки нікого нема... Ти ж сама казала...

— Не хочу.

— Дурна ти, як пробка. Ще натанцюємося.

— Йди сам.

— Що мені там самому робити? Слухати, як старий хропе на всю хату?

— А мати?

— Мати в Бемів...

Пара сховалася за ріг, а на її місці виникла інша — виблискуючий напівголим черепом поляк (Богдан почув його благодушне: "А! Вшистко єдно...") і та сама, що дивилась футбол, полячка. Його вони, слава богу, не помітили. Чому "слава богу" хлопець і сам не знав. Очевидно, боявся, аби не вловили на його обличчі страждання, з яким думалось про чорняву красуню і те, заради чого її з дискотеки забрали.

Богдан звів очі на місяць, і йому здалося, що той йому підбадьорливо підморгнув. Мовляв, не журись, усе ще попереду, твоє щастя там, попід стінами тулиться... Він повернувся до клубу, пройшов набагато далі від місця, де стояв нещодавно, і спробував уважніше придивитися до дівчат свого віку. Пора б уже біля них повпадати. Пора б, але ще не прийшов для них час. Краще дочекатися тої, що не хотіла, вгледівши його, звідси виходити.

А чому все ж пішла — то її справа. Захоче — прийде сюди знову. А ні — зимніше в грудях не стане...

Хлопець повів плечима, пробуючи, як там його крепатура — може, разом із недавнім розпачем теж утекла? І зніяковіло вкляк: позаду говорили наче про нього. Ті ж голоси, що він чув удень. Хіба що чоловічий був басовитішим, густішим...

— Popatrz, ten facet, o którym ci mówiía. Miejscowy Blochin.

— Такі wprawny?

— Raczej nijaki. Ale to on te bramke streliî. Jamtez woîaîa niesamowicie. Widowisko niepowtarzalne — piîka razem z badylami a trawg. leci w brame.

— Cicho badz! Nie jestesmy w kawiarni.

— Boisz sie, ze usîysz^? Popatrz jakie maja^ twarzy.