Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор
— Час би вже й оговтатись. Оті всі, — він обвів поглядом довкіл, — побували якщо не в дідька в зубах, то десь дуже близько. А, бач, радіють життю.В голосі Потурнака було щось добре, і від того Саві ще більше замлоїло на душі.
— Тра показатись характерникові. Хай зніме вроки, — вів своєї Петро.
— Не допоможе, — відказав Сава. — Та й гріх звертатися до чаклуна.
— Може, й гріх, але невеликий, — усміхнувся поблажливо Потурнак.
— До того ж не вірю я в це.
— Даремно. Оникій-характерник ще жодного разу не помилився. Якби були прислухалися до нього, менше лиха скуштували б.
— То він що, не тільки вроки знімає, а й віщує?
— Авжеж. Кулага-отаман, не послухавши його, сам згинув і з собою на той світ сорок братчиків прихопив. Правда, переполоху великого накоїв у Невір-царстві .
— Це могла бути випадковість, — зауважив Сава. — У військовому поході хтось обов’язково гине.
— Хтось — так. Але коли заздалегідь відомо, хто саме і о якій порі... Вони на чайках підпливли вночі до Гезлева ... Невільників позвільняли, товари, які були кращі в крамницях, позабирали, в полон чимало турок-негоціантів захопили. Та вже в гавані зіткнулися з калгою Фети-Гераєм. Там і віддав Богові душу отаман Кулага. Сталося це вдосвіта, як і віщував Оникій.
Оникій-характерник сидів під дубом. Сава, котрий сподівався побачити старезного діда, вельми здивувався. Був то чоловік такого ж віку, як і Потурнак. Вже за півсоті кроків від нього Саві стало якось незатишно, та коли вони привітались, невидимий опір раптом зник. На нього дивилися очі, в глибині яких причаїлося співчуття.
— Не наврочено, не наврочено, — сказав Оникій, ніби продовжував щойно перервану розмову. — Журба тебе обсіла. Та ти не побивайся так, синку. Батьки твої живі-здорові, а от з іншого боку погано. Не знаю чому, але погано.
Оникій сидів на траві, підібгавши по-східному ноги. На ньому були тільки полотняні шаровари. Обличчя й голова поблискували від недавнього гоління. Пелехаті брови — єдина рослинність на лиці — стирчали двома кущами колючок. На мить Саві здалося, що цього чоловіка він уже десь бачив, до того ж зовсім недавно.
— Не бачив ти мене, синку. То з батьком твоїм ми зналися. Адже ти син Карпа?
Хвиля страху накотилася на Саву. Але якби він кинувся втікати, то ноги не понесли б, бо здерев’яніли. Із заціпеніння вивело голосне "крря-я!" десь у верховітті.
Помітивши, як здригнувся молодий чоловік, Оникій сказав:
— Не бійся. То мудрий птах, хоч і зажив лихої слави. — Він підніс руку, покликав: — Ходи-но до мене, мій метелику.
З крони дуба впало щось велике, чорне. Сава відчув омах крил і побачив, як у руку Оникія вчепилися кігті крука. Птах потупцював по витягнутій руці, немов по гілці, і вмостився на плечі. Тоді повів жовтим оком на Потурнака, потім на Саву. Його увагу привернув срібний хрестик на шиї.
— Сховай, синку, хрестика, бо Стефан змалку полюбляє всілякі блискучі предмети, в того злотого поцупить, в того гудзика...
У Сави з’явилося відчуття гріховності, ніби він дуже завинив перед Богом.
— Не чортівня це, — посміхнувся Оникій, чим ще більше здивував Саву, бо саме так той і подумав. — Я підібрав Стефана пташеням. Ми з ним і від інквізиції разом утікали, і прокльони православної братії зносимо. Га, Стефане? — звернувся до птаха, та раптом змінився в обличчі й ніби аж посірів. — Не знаю, не знаю, де вона! — закричав. — Не бачу! Слід чорний — горе її бачу, самої ж не бачу!
— Оникію. — озвався несміливо Потурнак, — зроби, щоб він уві сні не кричав.
— Ідіть геть! — гарикнув характерник раптом зчужілим голосом.
Щось лихе визирнуло з-під колючок-брів. Здавалося, ворожа людській природі сутність непомітно заволоділа плоттю доброго чоловіка.
Сава відчув, як Потурнак узяв його за руку, і вони позадкували від Оникія і чорного птаха, що, здавалося, був частиною його грішної душі.
— То вже не Оникій, — чомусь пошепки сказав Потурнак. — Можна й інквізицію зрозуміти, котра за ним полює по всій Україні. — Коли вже відійшли подалі, він знову озвався: — За місяць до того, як Орда Томаківську Січ зруйнувала, бекетові, котрі з дозору повернулися, клялися всіма святими, що бачили в степу віддалік їхньої фігури Оникія. Він прошкував до них зі своїм Стефаном на плечі; довго й повільно йшов. І коли хлопці, не витримавши, пішли йому назустріч, він зник — разом з птахом. У траві, де він ступав, слідів не бачили. А того дня, як з’ясувалося, характерник сидів під таким самим дубом і птах був при ньому. До речі, цей дивний чоловік ні під яке інше дерево не сяде. Це тоді Оникій радив гетьману не йти на Київ. Але те, що вирішується на колі, вже не відміняється. І більша частина війська вирушила, аби поквитатися з київським воєводою.
— Я пам’ятаю ту облогу Києва, — зауважив Сава. — Був у місті.
— От-от... Коли вони оточили Київ, татари й напали на Січ. Правда, з настанням темряви ті, що залишилися там, на Січі, встигли втекти на човнах і врятувалися. А от сам городок було вщент зруйновано. Багато худоби, коней захопили кримці. До того випадку до Оникія ставилися в кращому випадку терпимо, а хто й вороже. А вже потому він став поважний козак. Рани йому довіряють, вроки знімати, зуби замовляти.
Тієї ночі Сава вперше не схоплювався і не кричав уві сні. Йому здавалося, що він спить не на грубо збитому ліжку, а на павутинні, яке дрібно-дрібно коливається. Картини полону, котрі переслідували його щоночі, не минали, але тепер він роздвоївся на того, хто втікав, і того, хто спостерігав збоку. Сава бачив себе на дні річки з очеретиною в роті, спостерігав, як гасали берегом вершники, шукаючи втікача; чув, як кримці окриками й лайками піднімали зі сну і в’язали по кільканадцятеро бранців; бачив, як у передсвітанковій імлі віддалявся великий натовп, оточений людьми на низьких гривастих конях. Він уже був більше спостерігачем, аніж учасником подій.
Вранці, коли Приблуда з товаришами ішов на роботу у Військову Скарбницю, його покликав Оникій, котрий, мабуть, і ночував під дубом:
— Саво, Карпів сину, підійди-но.
Луною відгукнувся на голос свого господаря крук у верховітті. Сава внутрішньо стисся, приготувавшись побачити знову лиховісну сутність в очах Оникія, та натомість відчув на собі доброзичливий погляд.
— Жива вона, синку, жива, — мовив характерник. — Велике лихо йде слідом за нею, але поки не наближається. Там вона, — показав рукою кудись на південь.
— Хай Бог милує тебе, Оникію, — сказав Сава.
Кругле, вже трохи обросле щетиною обличчя характерника заясніло поблажливою усмішкою. Мовляв, "нехай собі милує...".
За кілька днів прибув загін козаків з Приорілля, і Сава довідався, що татари обійшли їхній край стороною. Він підійшов до Оникія, щоб подякувати за правдиві слова.
— Немає за віщо, — сказав характерник. — Мені неважко побачити знайому людину. А Карпо, батько твій, не просто знайомий... Коли по мене прийшли пси господні , він був першим, хто нагадав про звичай, якого доти тут ніхто не порушував, — не видавати навіть убивць. Сам отаман тоді спасував, адже ті привезли грамоту від головного інквізитора Речі Посполитої, слово якого було законом навіть для короля. На мене очікували жахливі тортури й вогнище. А батько твій сказав десь так: запитайте, якщо він вашої — католицької — віри, забирайте його під три чорти. Якщо ж із православних, то тут вашої влади над ним немає. Ті, з поголеними маківками і стилетами під плащами, стали погрожувати, що приведуть ціле королівське військо, якщо не отримають те, за чим приїхали. І тоді їх просто повкидали в річку, і вони плавом добиралися до протилежного берега.
— Оникію, а що ти накоїв такого, що по тебе аж з таким високим наказом прибули?
— Нічого лихого, синку. Тільки й того, що навіщував смерть Стефану Баторію. Назвав день і час.
— Ти що, вгадав?
— Ні. Я ніколи не вгадую. Я знаю. — Але ж як можна довідатись про те, чого немає?
— Те, що вже було, є і буде, — воно є, — загадково мовив Оникій. — Його треба тільки вміти побачити... Отож десь за тиждень перед смертю короля я сказав ксьондзеві, що Стефан помре. Ксьондз тільки посміявся, а вже як стало відомо, коли помер король, оповів про моє пророцтво інквізиції. Треба сказати, вони косували на мене ще й до того. Але мої батьки були ревними католиками, і пси господні не займали їх. А вже коли пророцтво збулося... Коротше, я накивав з рідного міста Сокаля до Львова і переховувався якийсь час у православних родичів. Та інквізиція всюди має очі й вуха. — Оникій на мить затнувся, пошукав поглядом крука, а тоді вів далі: — Ага, то вони мене там схопили й потягли в підземелля замку. Там людину приковують до стіни і вже тоді роблять з нею все, що хочуть. Катування починають опівночі, а мене схопили під вечір. Побили люто. Ось, бач, — характерник нахилив голову, показуючи довгий білий шрам на тімені. — Заюшений весь був; кинули на холодний камінь. І тоді скоїлося те, від чого я став зовсім іншою людиною. Ні, іншою істотою. Та ти не бійся, синку... Отож слухай. Після неймовірних страждань, а то мав бути тільки початок, щось перевернулося в мені: душа покинула тіло. Вона, немов людина, вибігла з хати, яку валяли. Ось тоді я й набув здатності бачити все, про що подумаю. Але спершу я побачив понівечене власне тіло, двох мордувальників у шкіряних фартухах, горно чи то комин, у якому попеліли головешки з попередньої ночі, чотири браслети на ланцюгах, вмурованих у стіну, до яких мене мали прив’язати за руки й за ноги, і смолоскип, що горів, потріскуючи. Один з мучителів копнув ногою моє тіло, а тоді нагнувся і, вхопивши за волосся, подивився на свою роботу. "Все, Мареку. Він уже в пеклі, — сказав колезі. — Гукай, нехай вивозять..." І моє тіло, прикрите рогожею, повезли на гарбі за місто, де був глибокий яр. Холоди вже настали, осінь кінчалась. Опівночі я очуняв. Вистачило сили, аби вибратися з яру, куди скидали всіляке падло... Вони чого мене розшукували? Бо коли прийшли вранці гробарі, щоб прикидати землею, то мого тіла не виявили. Як я вижив, одному Богові відомо.
— Оникію, щойно ти Бога згадав. А ти віруєш?
— Синку, я не вірую — я знаю, що це таке.
Саві весь час здавалося, що він спілкувався з двома людьми. Поки один оповідав, другий, невидимий, намагався проникнути в його свідомість.
