З погляду вічності - Загребельний Павло

Насамперед на неї, бо ці мовчазні бовдури Мене, власне, й не обходили. Дівчини в звичайному розумінні ще й не було. Була висота. Все в ній високе, навіть шия. Не довга, а саме висока, і голова на тій шиї високо-високо і якось мовби єхидно з своєї висоти поглядає на вас очима сірими, але не радісними, як мої сірі очі, а сердито розіскреними чорними цятками. І ще: все в дівчині гостре. Лікті. Коліна. Взагалі кісток у ній, здається, було більше, ніж у нас двох, разом узятих з Геном. На тих кістках ще мало нарости те, що наростає в дівчат. У цієї не наростало. Вона, видно, не поспішала. Та й куди? Раз стільки бовдурів навколо!

Одягнена дівчина у все коротке й вузьке. В руках шкіряна торбинка на довжелезнім ремінці. Стюардеса? Моделька? Але в нас нема в місті ні стюардес, ні Будинку моделей. Єдине її достоїнство, що висока. Мені подобаються високі дівчата. Але ж не такі. Люди люблять, щоб усе виконувало своє призначення, будь то дійна корова чи гримуча змія. Дівчата теж повинні виконувати своє призначення, як на те пішло. А ця? Ну, правда, ще шкіра в неї була гарна. Особливо на обличчі. Але в скількох дівчат така шкіра на обличчях!

Одним словом, я не бачив причин, які зігнали сюди аж стільки здорових молодих хлопців, розставили їх довкола дівчини й загіпнотизували в безглуздому мовчанні.

Бо всі ті хлопці, а з ними й Ген, стояли, дивилися вгору і мовчали, як камінні. І дивилися не на дівчину, і не перед собою, і не на небо, а якось просто вгору, чорт його розбере. І наче не живі люди, а телеграфні стовпи, поскидавши свої дроти, зійшлися в коло для обміну свіжими враженнями або останніми новинами, але що можуть стовпи, бідні, навіки німі стовпи, все існування яких вміщується в одному образливому зрештою слові: стовбичити! Отак стовбичили й ці хлопці, непогані з виду, кілька з них майже дорівнювалися в зрості нам із Геном, кілька були трохи нижчі й надолужували нестачу свого зросту італійськими черевиками на високих підборах, а то й просто тяглися навшпиньки, хоч відомо, що ще нікому не вдавалося довго встояти навшпиньках. Але мовчали всі вони просто блискуче. Найдивніше, що дівчині це, мабуть, подобалося. Дівчата завжди цвірінчать самі по-гороб'ячому і страшенно люблять, щоб довкола них теж цвірінчало, а ця, бач, надавала перевагу стовпам.

Я не хотів бути стовпом. Колись я вигадував собі хворобу, навіть ждав смерті, колись я тинявся по заводу, не знаходячи собі місця, але тепер мене добре труснуло в танку, я спробував, яка тверда земля, тепер я тягаю ранками гантелі, слухаю останні вісті, маю обов'язкову освіту, не беручи до уваги кількох курсів, тепер я піду на завод і буду брати підвищені зобов'язання, якщо не відразу, то незабаром (в цьому мені поможе Ген, а ще більше, мабуть, поможе Льоня Шляхтич, який став інженером на нашому заводі). Так от, зважаючи на всі ці факти, чому б я мав отак стовбичити серед нерішучих телепнів перед незнайомою дівчиною, мов телеграфний стовп?

— По-моєму, я тут ні з ким не знайомий! — сміливо і навіть нахабно порушив я їхнє святая святих.

Дівчина метнула в мене трійку антрацитових іскор зі своїх очисьок, зробила раптом такий порух, мовби їй не вистало повітря, насправді ж щоб показати свої гарні зуби, але цим справа й обмежилася. Ні духу, ні мови.

Але не на того напали!

— Це що, секта? — знову спитав я, адресуючись до дівчини, бо тим усім, не виключаючи й Гена, заціпило всерйоз і надовго.

— Секта остолопів,— несподівано сказала дівчина, і голос її мені теж не сподобався. В ньому було так багато переливів, що це ще був і не голос, а тільки матеріал для голосу, так мали звучати струни рояля, ще не настроєні, кожна сама по собі, кожна звучить прекрасно, але спільноти, яка творить цілий рояль, ще немає.

Власне, як розібратися, то й дівчини ще не було, а тільки матеріал на дівчину. А ці сектанти, ідолопоклонники, нещасні мовчуни влаштовують тут свої радіння.

— Мені здається,— сказав я,— що предки наші жили в воді. Цідили жабрами воду й мовчали. Але потім той, хто дав початок людському роду, виявився наймудрішим серед усіх ссавців і виліз на сушу. Хапнув повітря й заговорив! Відтоді людство не може вмовкнути.

— За цією теорією доведеться визнати, що осел теж виліз на сушу як мудрець,— проспівала своїми розрізненими струнами дівчина. По-моєму, вона мала язичок роздвоєний на кінці. Як у змії. Не говорила, а жалила. На смерть. Безповоротно. Я починав розуміти причину мовчання всіх оцих хлопців. Це відбувалося, мабуть, не відразу. Кожен із них пробував щось колись сказати. Чи то дотеп, чи комплімент, чи просто глибокодумну дурницю, як оце я, і кожен одержував своє. І вмовкав.

Я глянув на хлопців новими очима: поконаний дивився на поконаних. І я помітив аж тепер, що всі вони сміються. Не відверто, а приховано, непомітно для невтаємниченого ока, але сміються. Сміялося все, повернуте до мене: у одного вухо, у другого ніс, в третього потилиця, в четвертого все обличчя, в п'ятого вся постать. Сміялися з нової жертви, з нового поконаного, але я не хотів бути новою жертвою, не хотів бути поконаним, ніхто з них не знав, що в мене є далекі радісно-сірі очі, дівчина теж не знала — ось де ховалася моя перевага, і я вирішив скористатися з неї, попросту кажучи, повернувся й пішов геть, кинувши:

— Ген, поклич мене завтра, як ітимеш на завод.

Тепер мені з особливою гостротою захотілося побачити Льоню Шляхтича, я просто закоханий був у Льоню і не міг збагнути, як це Ген міг проміняти нашого Шляхтича на оте дівчисько? Розумна? Так зараз розумними дівчатами набиті всі електрички. Але оте бездумне вистоювання навколо дівчини коло клумби (я не знав, скільки вони там стовбичать і що потім роблять), хіба ж можна зміняти це на Шляхтича, очі якого, ще коли він коло мене, вже спрямовані кудись далі, і весь він вічно націлений кудись уперед, сповнений мріяння, веселих вигадок, химерних історій?..

Я згадую зграбну постать Льоні Шляхтича (він зовсім не схожий був на свого батька, вдався в покійну свою матір) — сухорлявий, легкий якийсь, невисокий, але на землі стояв твердо, міцно тримався за землю, і несила було уявити, щоб Льоню Шляхтича могло щось звалити, збити, кинути отак, як кинуло недавно мене. Може, я й прагнув до Льоні тепер через те, що мене кинуло з танка? Шукав опори? А Генка не зазнав ще падінь, тому й стовбичив серед своїх телепнів.

4

Тут панує шаленство. Тут щось народжується, виформовується, тут відбувається таїнство велике — люди виправляють помилки господа бога, який, кажуть, сотворив світ за шість днів, а вже на сьомий день сів спочивати, забувши про безліч речей, необхідних для нормального функціонування цього світу, і ось тисячі років людина те тільки й робить, що надолужує недогляди й головотяпство цього первісного діяча, будь він неладний. По мені, якби справді колись існував бог, то слід було б віднести його до числа найзапекліших бракоробів, а не кадити йому ладаном та виспівувати хвалу й славу.

Наш цех — це одне з тих великих і урочистих місць, де люди намагаються вносити гармонію перетворень і доповнень у світ. Пишно сказано? Тоді — простіше.

Тут роблять труби, і хоч я додам — особливі труби, для спеціальних замовлень, однаково це не прозвучить урочисто, бо труба є труба, навіть коли про неї пишуть вірші, вона лишається трубою. В нас у місті жив поет. Вважався заводським. Йому дали фінський будиночок, а на додачу ще й корову, щоб він пив свіже молоко (я чомусь вважав, що поети не можуть пити молока, а тільки щось божественне, в найгіршому випадку — шампанське), так ось цей поет, суворий на вигляд, з колючими товстелезними бровами, теж належав до місцевих див. Був схожий на всіх смертних, розводив виноград, заставляв вікна бутлями з наливками, пив, як уже сказано, молоко від заводської корови і водночас писав вірші, що вже виходило за межі нормальності. У тих віршах було сказано про труби таке:

Як заповняю анкетну рубрику "Ваша професія",

гордо кажу: трубопрокатник, професія трубника!

З нею на світі живу — не тужу!

Хай черчіллі всі до згуби потужать,

бо наші труби — артерії нафтові.

І нафти по вінця дають бакинці, друзі мої фронтові.

Судна по морю ширяють. Може, мене там не знають —

море не річка, не ручаї... Добре.

А труби морські чиї?

Голкою проти хвороби лікар уколи робить.

Хворому треба знати:

теж — із мого прокату. Гордий навкруг погляну:

там нафти нові фонтани,

там води пішли в поля,

там пароплави на стапелях.

Творить конструктор машину нову,

просить бригаду передову:

— Дайте трубу особливу!

— Буде,— кажу,— на диво!

І небу, і суші, й морю, й для машин, і моторів...

Правильно сказано? Отож-то й воно! Але й у вірші труби лишалися трубами, і ніхто не відчував, що це таке насправді, окрім схожих на мене захоплених хлопців, які, власне, ще й не вміли робити труб, але вже зачаровані були самою можливістю осягнути велику таємницю творення чогось такого, що нікому й не снилося.

Наш цех — це не просто шаленство руху, не просто грюкіт, дзвеніння, шурхіт вентиляційних установок, це ще й нечутна діяльність точних механізмів, які помагають людині водночас контролювати її, це щось просвітлене, ніби найтонші мережива, це стерильна чистота поряд із найординарнішою запацьореністю; в нашому цеху, здається, більше дівчат і жінок, ніж хлопців і чоловіків, бо тут безліч тонкої й точної роботи, яка вимагає чисто жіночої чутливості й терплячості, тому цех наш якийсь мовби облагороджений, щось у ньому є таке, що його так і не вловив поет, попри його близькі стосунки з музами й силами потойбічними (може, на заваді стала заводська корова, яка все ж таки спихає людину до прози життя?).

А може, це я все вигадав про свій цех після довгої розлуки, різних невдач? Адже тоді, коли я тут перетягав з місця на місце важкі заготовки, вчився орудувати викруткою й ключем, не помічалося за мною надмірного захоплення своїм цехом.

Не знаю, не знаю...

Зате знав Токовий.

— Побігали? — спитав він майже ласкаво.— Набігались? Ну, нічого. Прилаштуєм, прилаштуєм...

І це після того, як записано: "Людина людині — друг, товариш і брат!" Адже знав же, що ніде я не бігав, що виконував священний громадянський обов'язок і недовиконання пов'язане тільки з моєю тимчасовою недосконалістю, але однаково не може втерпіти, щоб не кольнути! Набігався...

Він міг так сказати, бо, як на його гадку, то я десь справді гайнував цей час, а він не заспав грушок у попелі!

Я пам'ятав Токового зовсім молоденьким інженером, худим після інститутських харчів; була в ньому тоді якась мовби навіть просвітлена духовність, щось мислительське вгадувалося в стовпуватому черепі, який поблискував крізь темне поріділе волосся.