Дівчинка, котра шукала маму - Шевчук Валерій

Отож удала, що й справді хоче танцювати й веселитися, й засміялася, тулячи до грудей холодну ляльку. Вже й до самої королеви її не вабило, бо через те, що повелася вона так негарно з її лялькою, зовсім перестала бути подібною королева до тієї високої і гарної. Не могла вона й не послухатися королеви, отож хитнула тільцем, вловлюючи ритм легкої й грайливої музики, і пішла танцівливим кроком, як ходять тут усі, щоб сховатися від очей королеви Веселості і вкрутитись у шумливий та витупуючий нурт. Адже й правду сказала їй та жінка: так багато тут зібралося людей, скільки тут жінок — чи ж не знайде вона поміж них маму. Отак ішла вона, йшла, пританцьовуючи, зазирала в обличчя кожній жінці і за короткий час побачила безліч гарних, завзятих і невтомних. І до кожної пильно придивлялася дівчинка, жодної не оминула, проходячи в танку, хоч і нелегко це їй було, адже танцюристи змішувалися й переміщувалися. І ще одне помітила дівчинка, таке, що найдужче її здивувало і від чого друга крапля страху пропекла її, наче розтоплене срібло. Уздріла, що більшість цих веселих облич вкрито потом і, хоч усі вони сміються й веселяться, не в одного розширені й наче перелякані очі. І ще третє помітила дівчинка: коли хтось із танцюристів притомлювався і коли в когось із них зникала з обличчя усмішка, тоді земля починала похитуватися, а за хвилю розверзалася під тим утомленим, чути було короткий розпачливий крик — земля навіки ковтала нещасного. По тому знову сходилася, ніби стулювала неситі вуста. І вже не було серед танцюристів жодного втомленого і смутного, жодного, хто б розширював зі страху очі, а всі веселилися й танцювали. І ще четверте помітила дівчинка: людей від того на леваді не меншало, бо по засадженій деревами дорозі-алеї їхали й їхали нові карети і з них висипалися, як бджоли з вуликів, одягнені у святкову одежу люди. До них підходила королева Веселості, легка, грайлива і радісна, і щось їм гукала. І люди поспішливо, не обтрусивши й куряву з дороги, кидались у танцівливий тлум і танцювали, танцювали, перериваючи танок тільки для того, щоб прискочити до столів і щось похапцем з нього хапнути. Тоді дівчинка кидалася до тих нових людей, сподіваючись побачити серед них ту, котру так довго й безнадійно шукала, але довкола снували тільки чужі люди. Малу вже починав і жах пробирати, хоч на обличчі в неї і зблискувала незмінна весела всмішка. Їй здалося, що все тіло її також покривається потом, а ноги й умлівати почали. І вона, може, дотанцювалася б до того, що ковтнула б і її земля, але в цей час сонце сховалося за обрій, і королева Веселості плеснула в долоні і гукнула всім весело й бадьоро:

— Спати всім, спати! До завтрашнього дня спати!

Тоді всі танцюристи, як підкошені, почали валитися на землю, де хто був, і відразу ж засинали, викидаючи з ротів втомлене й гаркаве хропіння. Маленька теж лягла на вільний клаптик поораної ногами землі, а що не могла заснути, то задивилася на великий і повний місяць, який спинився просто над нею. І побачила, як по місячному промінні з'їжджає безліч маленьких Місячних хлопчиків, а серед них і той, якого вона вже знала. Так, це був той самий, що приходив до неї, коли жила вона в королеви Багатства. І дівчинка раптом зраділа йому, як радіють доброму приятелеві, адже так багато незрозумілого й дивовижного вона побачила.

Місячний хлопчик був одягнений у темну керейку, підійшов він до малої й постукав у груди.

— Знову прийшов смутити мене? — спитала дівчинка, — Хіба не знаєш, що земля тут проковтує сумних?

— Це тільки вдень, — сказав Місячний хлопчик, — Вночі всім дозволено смутитися. Вночі не королева Веселощів панує, а королева Печалі.

— Як вона там? — спитала дівчинка, — Не забула ще мене?

— Коли б забула, не прийшов би я до тебе, — сказав Місячний хлопчик.

— А я вже гадала, що зустріну тут маму, — мовила мала, — Але й тут її нема! Ніде-ніде її нема!

— Чому ж не підеш звідси? — спитав Місячний хлопчик.

— Бо королева Веселощів щось таке мені пообіцяла. Щось таке: ніби покаже мені маму.

Місячний хлопчик стояв біля неї й трусився, навіть зубами поклацував.

— Що з тобою? — спитала його дівчинка.

— Холодно мені біля тебе, — сказав Місячний хлопчик, — Пусти мене собі в серце.

— Я тебе пущу, — сказала дівчинка, — але давай ще трохи порозмовляємо. Лялька моя Галя німа й глуха зробилася, і не маю я ані з ким словом перекинутися. Чуєш, як усі хропуть?

— Гадаєш, вони сплять? — спитав Місячний хлопчик, — Це вони з нами розмовляють, з Місячними хлопчиками. Саме сюди насилає нас найбільше королева Печалі. Саме тут ми знаходимо найбільше сердець, що згодні нас пригріти. Зрештою, можеш розмовляти зі мною й інакше. Пусти мене в серце й говори, я тебе почую, та й ти мене добре чутимеш.

— Заходь! — зітхнула дівчинка.

І він пройшов крізь її груди і вступив у серце. Згорнувся там клубочком і почав висвистувати найсмутнішу із смутних мелодію. Прислухалася маленька й почула, що крізь рокітливий хропіт зусібіч на цьому полі проривається ця ж таки мелодія. Вся поорана ногами левада, хоч і повна сонних та змучених людей, покрита тією музикою, як прозорою сіткою, бринить тут кожен міліметр повітря. Дівчинка пригорнула до грудей свою німу ляльку Галю і подумала під ту музику: а що, як і її мама приїжджала сюди в кареті, а що, коли й вона серед тих, кого проковтнула земля. Коли так, ніколи не знайде вона своєї мами, хоч би й довіку її шукала. А ще вона подумала, що королева Веселощів дуже хитра — пустила шукати її маму серед цих людей, хоч добре знала: ніколи дівчинці не передивитися всіх облич. Адже прибувають сюди щодня нові й нові люди і щодня вона їх переглядатиме, тобто доведеться їй танцювати без кінця, і це триватиме доти, доки не висякне її сила.

— Земле, земле! — прошепотіла дівчинка, — Я знаю, що ти добра, що ти милостива. Скажи мені, земле, де моя мама?

Але натомість вона почула тільки музику, тільки мелодію, що її висвистував Місячний хлопчик. Мовчала земля, бо й сама була втомлена, і сама спала.

— Ні, — сказала тоді дівчинка, прислухаючись до музики, що її награвав Місячний хлопчик, — Не залишуся я на цьому полі, адже це таке поле, що з нього нема повороту…

Вона сіла на тому клаптику землі, що їй дістався, і, натятій на коліна плахточку, бережно поклала біля себе німу ляльку й поставила лікті на коліна. Сиділа так і дивилася на Місяць, який і тепер спускав по блідому тонкому промінні Місячних хлопчиків. Вони сплигували на землю і йшли, шукаючи того, хто їх погукав. До того, хто вдає із себе сплячого, щоб постукати йому в груди і завітати в серце…

Маленька просиділа так доти, доки не поблідли в небі зорі. Трохи вона балакала з Місячним хлопчиком, але нічого розумного він їй не сказав і нічого не порадив. Коли ж поблідли зорі, Місячні хлопчики зробилися нетлями й полетіли з першими хвилями світанку геть. Дівчинка встала, взяла ляльку Галю й почала пробиратися між сонного люду — в цю передсвітанкову годину всі спали. Сіре світло обливало сплячих, і вони з розтуленими ротами і змореними сірими обличчями виглядали як неживі. Жоден із них не всміхався уві сні, бо кожен донесхочу насміявся вдень.

Вона дісталася до хати під солом'яним дахом, двері тут було відчинено, на ґанку сиділи, посхилявши голови на коліна, дівчата в сірих сукнях. Всі вони спали також. Дехто відкинувся до стіни — і в дівчат обличчя були сірі й ніби паперові.

Маленька ступила на сходи, які голосно під її босими ногами зарипіли. Одна із дівчат прокинулася, глипнула на дівчинку і знову відкинулася до стіни, з її рота вирвалося хрипке дихання.

Зайшла в хату й побачила королеву. Та лежала вшир ліжка нероздягнена й нерозплетена. У волосся її було зашпилено майже зів'ялу квітку, а ноги впиралися об підлогу. Один туфель спав, і крізь порвану панчоху виглядали сірі пальці.

Маленька боязко простягла руку й торкнула королеву. Та злякано підхопилася, і тоді вже дорешти переконалася дівчинка: анітрохи не схожа ця жінка на її маму.

— Хто мене будить? Хіба вже день? — вигукнула королева.

— Ще не день, але вже й не ніч, — сказала дівчинка, — І всі ще сплять…

— Чого хочеш від мене? — спитала сердито королева Веселості.

— Мені не подобається у Вас, — сказала дівчинка.

— То, може, ти смутишся? — спитала насторожено королева.

— Ні, — всміхнулася якнайвеселіше дівчинка, — Я не смучусь. Ви ж знаєте, чого я сюди прийшла?

— Скільки вас є, не можу запам'ятати, чого кожен сюди приходить, — мовила королева, позіхаючи.

— Я шукаю свою маму, — сказала дівчинка, — Не веселощів у цьому світі шукаю, а маму. І ви обіцяли показати, де вона.

— Таке чудне обіцяла? — засміялася королева Веселості, — Як же ти згубила свою маму? Розійшлися ви, чи що? Загубилася ти чи пропала?

— Не загубилася я ані пропала, — сказала дівчинка, — Вона пішла від мене аж так давно, що я й не пам'ятаю. Але не один мені казав: світ широкий і великий. І не може бути, щоб я її не знайшла! Допоможете мені?

— Дуже мала ти і дуже дурненька, — сказала королева Веселості, — А чи не подумала ти, що твоя мама могла померти?

— Померти? — перепитала дівчинка, — Ні, я про це не думала… Та й не хочу я про це думати. Бо коли мені стає дуже гірко, коли кладуться мені на очі чарівні кришталики, я бачу крізь них срібну стежку і високу й гарну жінку на тій стежці. І я напевне знаю, що то моя мама — вона часом навіть кличе мене…

— Все зрозуміло, — сказала королева Веселості і знову позіхнула, широко розтуляючи рота. І було в неї під ту хвилю несвіже й немолоде обличчя, а очі сухі й порожні, — Так що ти хочеш від мене? Тільки не розбалакуй, вже день настає.

— Ви казали, що покажете, де мені шукати маму, — сказала мала.

Тоді королева Веселості розсміялася.

— Я таке тобі обіцяла? — спитала вона крізь сміх.

— Еге ж!

— Ну, то й гаразд, — мовила королева, — І не тільки покажу, а можу тобі її повернути, — Вона вийняла з волосся зів'ялу квітку й недбало кинула її дівчинці, — Візьми, — мовила зі сміхом, — Оце, здається, твоя мама.

Тоді скочила на рівні і заплескала в долоні.

— Дівчата! Дівчата! — закричала весело й пронизливо, — Хутчіше вставайте, чепуріться, я вам розповім таку веселу історію, що ми знову сміхом почнемо день.

У двері почали впурхувати, причісуючись на ходу, одна за одною юні й щебетливі дівчата, і королева почала зі сміхом розказувати їм про дівчинку, яка так кумедно шукає маму у величезному й широкому світі, а знайшла, зрештою, зів'ялу квітку.