Куди тече та річка - Самчук Улас
Та не хотів. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матір окрадав і все до шинку відносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк…
Увійшов Василь. Він приніс пляшку горілки (на всяку оказію припасену) та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув і запакав швидко цигарку та ніяково, ніби йому чогось соромно стало, засовався на лаві. Вичував, мабуть, інстинктом (і разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то на нього облаву робиться, намагався щось ніби протестувати:
— Та… знаєте… Воно якось… Це зовсім того… — а, все-таки… — І не знаходить слів, щоб висловитись.
— Вже вибачайте, — каже Матвій. — Баби моєї немає дома, а вона те все припекла б, може, смаженю яку б…
— О, що ви, що! Господи! Та й цього доволі. Для такого гостя… Господи…
— У нас гості не дуже пороги оббивають…
— Звісно, на хуторі…
— Ну, так заживайте… — і Матвій дебелою, порепаною, мозолистою рукою підсовує гостеві чарку… Підсовує незграбно. Чарку налив щиро (від щирого серця), горілка переливається і хлюпається на настільник…
— Еее, — протестує Григорчук. — Еее, дядьку Матвію… Так не годиться. Первий хазяїн…
— Ні. Я чоловік тверезий, — розводить руками господар. І при цьому головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то він "чоловік тверезий". А вираз страждальний, відразливий, ніби та горілка вже в його роті та горлі пече смертельно.
— Повірте, — каже, — що не можу. Тридцять літ не п'ю. Парубкував, не пив… От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'єм. Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусіде, і все… та закусіть. От уже й вечір незабаром. Шкода, що старої немає…
— Ну, — згоджується Григорчук. — Як не можна, то не можна. Є такі характери. Не приймає, і годі… Так, дайбоздоров'я!..
— Пийте на здоров'я.
Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповідаючи, що "давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зійшлись було"… лівою рукою витер свої рідкі рижуваті вуса, а тоді аж за одним хилом перелляв чарку в рот. Скривився — жахливо, головою похитав і здорово крякнув.
— Міцна каналія… — сказав.
— Ну, то ще й на другу ногу, просю… — говорить Матвій…
— Ее, тоді вже й додому не долізу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
— І щоб то… Від одної чарки? Ну, годі… Випийте. А як і заночувати. Діти малі за вами не плачуть, а місце у нас знайдеться. Ось хутко й стара вернеться… Ну, на здоров'ячко… Випийте…
Увесь цей час Григорчук чекав і не піддавався, хоча йому, мабуть, більше хотілося закусити неприємний горілчаний смак, ніж випити. Одначе все-таки випив ще одну чарку, а тоді щойно закусив, похваливши, розуміється, добре старе салисько.
Матвій же все поривається спомини свої оповідати. При тому підкраює та підкраює хліба, сала, підсовує огірки.
— Так ото, знаєте, куме… — невідомо, чому Матвій назвав Григорчука кумом, — оті ото чехи… Вони нас ограбували, так… Але вони нас і розуму навчили. От ми тепер бідкаємось, де воно худобу пасти… Але коли ще я був пастухом, то отам, де тепер такі розкішні колонії з садами та хмельницями, все одні ліси а пустарі були. Попасу для худоби… Куди не кинь оком, ліс, галява, знов ліс… Вовки одні панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв, то просто диво дивне… А все сталося за чотири десятки літ… Але ви їжте… Вечір уже хутко. Не церемоньтесь… А щоб то було, приміром, мойому батькові там на Тимошівщині захопити десяток-другий десятин, коли сам "управляющий" графині Андрейової казав, бувало: "Антон! Купуйте землю. Зробим гешефт. Не прийдеться вам більше, як по десятці… Їйбо"… — "Го, — каже батько. — На чорта мені та земля. Я й своїй не дам ради". Тьху, бодай тебе нечиста мати взяла. І то не бий… А що він мав "теї своєї"? Дванадцять не сповна наділу після панщини, на які вже було їх трьох братів. Мій же батько мав сам чотирьох хлопів. Один з дядьків помер, один довго льокаєм у пана Сангушки "состояв", а на старість паню якусь приволік, фраків усяких, лакованих штиблєтів, годинників з ланцюжками і відкраяв половину грунту. Думав, пануватиме… Еге… Допанувався. Хутко штиблєти на постоли зміняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу "муль" жере в скрині… А не бійсь, різун його-ма… Не бійсь, не прикупив замість фраків зайвої десятини… Тепер діти його чавляться, як оселедці в бочці… От які то наші батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже панщина занадто їх забила… Нема в нашій Росєї порядку. Нема й не було… Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дістав той "наділ", то так і заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох полишив. Не дурно ми, дітвора, й голодувати мусіли. Беріть, беріть… частуйтеся… Ще чарочку. Бог, звісно, тройцю любить… Ну, сусіде… Прошу, прошу…
І тут ще підлив. Григорчук випив. Матвій розчервонівся і, хоча сам не пив, мабуть, від одного захоплення сп'янів. Очі блиснули, рухи довжезних рук стали розкіші і швидші. Кулак не раз пристукнув по ляді стола, аж чарка, сало й огірки підстрибували… Григорчук уже слухати не хотів, а рвався сам щось оповісти. Одначе Матвій поки що далі тримає слово.
— Так ото є… Дістали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали, чужі ягнята, телята пасли, а потім у найми в каторгу до панів та чехів пішли. Щойно з п'яти пальців, праці рук своїх, вісім десятин докупили, хоча платили вже по сто карбованців. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус, як дістав тридцять десятин, так і внук його ще тридцять матиме, бо то легко з капіталом докупляти. До того землі вони не ділять, а прикупляють, або йдуть між люди і вчаться, або якого ремесла, або на дохторів, чи інженерів. Не то, що ми. Три десятини на клапті шматуємо і тиснемось на них. А що з трьох десятин прикупиш… Звісно…
І Матвій хльостко, злісно спльовує… — Треба хіба так працювати, як я працював, що витягав собі кишки і руки, що спину поломав. А чи зажив чого в життю? Цигарки не викурив. Чарки горілки не випив. Чобота "порадочного" не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелі не можна стягнутись. А яка була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудів — мішки носив і не чув нічого…
— Усе зїли оті криваві п'ять десятин, які ось тепер маю. Ну, але ще чарочку, на здоров'я… Старої от щось довго нема…
Випив… Григорчук вчепився напідпитку до Матвія, щоб і він випив. Матвій дав себе зломити і також випив, але забожився, що більше не буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився…
— Так, так, — каже Матвій. Він захоплюється своїм просторікуванням. Всі, хто знає його, знають, що з Матвієм балачка може тільки "сурйозна" бути. Жартів Матвій не любить, а коли й жартував, то невміло. "Характер" і тут, видно, противився…
— Батькам дурниця в руки лізла — не брали. Тепер от, що хоч, роби. Завше я плачусь на батька і буду плакатись. Бити не було кому, а треба було бити. А що буде от ще через пару років. Згадаєте моє слово, що, може, тисячі платитимуть, та землі не буде.
— Війна прийде… — перебив Григорчук. — Мусить війна прийти. Переб'ють з половину і знову землі, скільки хоч. На що ж Бог і війну дав…
— А щоб ви думали. Війна потрібна, їй-бо…
— От у мене три хлопці. Коли я їм тепер не прикуплю землі, то вони хоч і раді б опісля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його прикупиш? Ну, скажіть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко ділитимуть. Ваші лебедці свою землю вже викупили. Тут уже кінець… Дерманці за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А як і продаватиме, то що там тої землі… Ковтнуть, як суницю…
Матвій безнадійно махнув рукою і посунувся ближче до Григорчука. Хведот шморгнув на печі носом, і то так голосно, що аж батько звернув на нього увагу…
— Їсти вже, мабуть, хочеш?..
Хведот нічого на це не сказав, лише страшно засоромився, підтер кулаком бруднізного носа і поліз далі на піч. Матвій відложив півкусня хліба, відрізав крихітний шматочок сала і подав те на піч малому. Той узяв і, сховавшись, мов курча, щоб ніхто не бачив, десь там собі тихенько, без найменшого згуку, їв…
— Нє, — сказав Матвій, присівши до столу, і то сказав якось вперто, рішуче, наперекір всьому, ніби його хтось у чому довго вмовляв, а він все-таки не згодився.
— Нє!.. Мушу я кудись звідси вимандрувати. Росєя велика. Безліч у ній землі… Степи, пущі непроходимі, а тут ось тиснемось один на одному. Та зрештою не треба вже й Росєї… Он у нас на Волині… Он туди на Крем'янеччині… Гой, гой! Там ще "імєній", Господи… Оце я думав та думав і вирішив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя. Перепродам… Земля такий крам, що ціна його росте не по днях, а годинах… Біда от, зайвого гроша нема… І скрута "вобче" на нього тепер. Нема, та й годі. Але ви таки нічого ані не п'єте, не їсте… Вибачайте… Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу… Випийте… Частуйтесь…
— Не турбуйтеся… Я вже себе не того… — і при цьому вихилив чарку….крякнув, але вже значно поміркованіше, ніж спочатку, закусив.
— То ви, кажете, землі шукати думаєте?
— Прийдеться, — розводить руками Матвій. — Що поробите?
— Ну-о-о! Воно то "покамісць" і в нас можна ще прикупити…
— Щось я ніде не чув… Застав'я?.. Куплю… Там ще можна буде…
— А ось мені трапляється у Лебедях дві десятини. Правда. Не дуже то того… Земля неважна. Щоб родила, треба ще на ній пособкати. Мочар, знаєте, але при хаті і — думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме, що й у вас. Гроші на перешкоді… Нема гроша… То ж то воно.
— Гм… Що нема, то нема, — помовчавши, проговорив Матвій. — Я то себе дуже зле… Дуже зле почуваю…
— А я… Я вже дійшов до того, що хочу десятину поля продати…
— Та невже? — здивувався Матвій. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
— Отак, як бачите… Мушу. і то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за садком, — це "за садком" виговорив з притиском і головою в ту сторону кивнув. — Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тільки й продаю, що нужда, та вона трохи, признатися, далеко від Лебедів. А я собі міркую, що і вам варто над цим подумати…
— Та я-то цю штуку вже чув, — каже Матвій, забувши, що перед хвилею виявив було таке здивування, ніби це для нього бозна-яка новина. — Чув, знаєте, і думав, Але дума і є думою, коли свистить у кишені. Що, зрештою, мені та одна десятина поможе… А стягатися до сорочки.
