Сабантуй - Дімаров Анатолій
Так просто постріли не могли пролунати. Біг, перестрибуючи через струмки та коріння, а лісом уже розтікався запах диму, запах горілого, і чим ближче, тим ставав усе густіший.
Вирвався нарешті з лісу, мов укопаний, став.
Хата, сарай, повітка були охоплені вогнем. Вогонь гоготів угорі, скручуючи бляху в чорні сувої, вогонь лизав стіни, бурхав із вікон, з дверей: все горіло, мов облите бензином, мов порох, горіло так, що годі було й підступитися, а посеред двору, нап’явши ланцюг, лежав убитий пес — шкірився застигло іклами.
І тут Сабантуй побачив Христину Захарівну.
Вона лежала за двором, під голубими штахетинами. Лежала, наче жива, таке було в неї спокійне обличчя, лише мертво стулені губи, лише очі заплющені, та на щоці засихала кривава сльоза. І на вишитій білій сорочці розповзалася інша вже вишивка, що її носити тільки мертвим.
Сабантуй як стояв, так і застиг, не спускаючи погляду з Христини Захарівни, а вона лежала якась особливо красива та горда, мов і смерть прийняла за власною волею, а не з чужого лиховісного примусу.
Довго стояв Сабантуй, не вспромозі поворухнутися.
Догорала хата, завалився сарай. Дим обважнів, залишив широке подвір’я, протікав крізь штахетини, котився до лісу — Сабантуй погруз по коліна в ньому, а Христина Захарівна то виринала, то потопала, вона мовби пливла, тихо погойдуючись, земля, здавалося, несла її, обережно та ніжно, м’яко торкалася її травинками, вона наче обціловувала її перед тим, як навіки прийняти в себе. А Сабантуєві ніяк не вкладалося, що Христина Захарівна мертва, йому все ще марилося, що ось вона розплющить очі й грубувато скаже до нього: "Ну, чого стоїш? Робити нічого?" Зведеться, обтрусить спідницю, піде у хату.
Тільки хата вже оно догорає і нікуди буде їй іти, Христи-ні Захарівні...
Потім Сабантуй копав яму. Коли все догоріло, він сходив на пасіку — по лопату.
— Що з тобою?— вражено спитав старшина.
Сабантуй звів на нього померклі очі:
— Христину Захарівну вбили... Ось піду поховаю...
Знайшов лопату, завдав на плече. Згорбився так, наче лопата важила тонну.
Копав яму — велику, широку. В чистому та білому піску, поруч із голубими штахетинами. Нарвав потім кілька оберемків трави, щедро вислав дно, а коли опустив Христину Захарівну, обсипав її й зверху травою, щоб не торкалася тіла земля. Потім приплескав лопатою горбик, заплакав. День уже брався сутінками, ніч немов поспішала прикрити пошвидше сумну картину: окутане димом пожарище, свіжу могилу під блакитним парканом, згорблену Сабантуєву постать...
Другого дня на пасіку прийшла фельдшерка. Не знати, де знайшла вона сили, щоб подолати оцей добрий десяток кілометрів, тільки, прийшовши, вона довго сиділа, хапаючи повітря розтуленим ротом, сива голова її трусилася. Трохи оклигала, стала розповідати, як скоїлося лихо.
Винен в усьому Федір Калюжний, отой поліцай. Як заїхали німці — якийсь продовольчий загін, він і згадав лісничиху. І повів їх до неї.
Сам же потім і розповідав, як було...
Христина Захарівна досить спокійно дивилася на те, як забирали корову й свиню, ловили курей, виносили борошно. Тільки як застрелили собаку, спитала наче Калюжного:
— І собаку їстимете?
На що наче Калюжний пригрозив:
— Ти б краще помовчала! Де поділа підводу та коней?
— Німці вчора забрали,— відповіла Христина Захарівна.— Отакі, як оці.
Федір не дуже повірив, але й не сікався, бо не до того було: німці саме ловили ведмедя. Влаштували справжню облаву: з реготом, з улюлюканням, з криком. А коли ведмідь вирвався з кола і, переляканий, забрався на дерево, один із німців прицілився і влучним пострілом звалив його на землю.
— А ведмедя навіщо?— запитала зблідла Христина Захарівна.
— На те, що так нада!— відповів Калюжний.
Христина Захарівна змовчала й тут. А коли Федір скомандував вести на пасіку, бо вони й приїхали в основному по мед, вона сказала, що нікуди їх не поведе: на пасіці меду немає.
— Як то нема?
— А отак!
Спершу їй Федір погрожував, а потім за Христину Захарівну взялися німці. Особливо допікав один в окулярах поверх неспокійних, метушливих очей. Забігав наперед, тикав у обличчя карабіном, вимагав негайно вести по мед. І Христина Захарівна не витримала: коли її виштовхали за двір та отой німець зачепив її дулом по щоці, вона одмахну-лась од нього. Наче й не дуже махнула рукою, а німець упав, ще й ноги задер.
І був у нього вид дуже кумедний: німці, що стояли довкола, не могли втриматись од сміху, він же, оскаженілий не так од болю, як од сорому, вхопив карабін і вистрелив прямісінько в серце...
Всі троє пригнічено слухали. Юрко жалісливо кривився, старшина спохмурнів* нервово поліз за цигаркою, зло сказав:
— Убити мало, собаку!
Сабантуй одразу догадався, кого мав на увазі старшина. Сам думав про це понуро і вперто, розпалюючись щораз більшою ненавистю. Відчував, що не знайде спокою, поки не вб’є поліцая.
Бо через кого загинула Христина Захарівна? Хто привів німців до неї?
І коли фельдшерка, перев’язавши поранених, стала збиратися додому, Сабантуй сказав, що підвезе її до села.
Всю дорогу розпитував, де живе Федір Калюжний та як до нього втрапити.
— Он він і живе,— сказала фельдшерка, коли вони залишили позаду підводу та вийшли на узлісся.— Третя хата від краю.
Сабантуй ще раз подякував жінці за всі її турботи: більше, мабуть, не побачаться. Дорогою він усе обдумав, усе вирішив. Провів фельдшерку поглядом, од’їхав з кілометр назад, заховав підводу в лісі. Дістав із-під сіна гвинтівку, знову пішов до села. Коли попереду засвітилося узлісся, вибрав густий кущ, майже поруч з дорогою, засунув під нього гвинтівку, перед цим загнав у патронник набій: тоді ніколи буде затвор пересмикувати. Надламав гілку, щоб Помітно було, пішов у село.
Калюжний таки й справді жив у третій хаті од лісу. Жив, видать, до війни непогано: хата бляхою вкрита і весь двір забудований,— і сарай, і комора, й клуня, і саж, а от мало
* людині здалося — погнався за німецьким пайком. Бач, уже й заплатили: під коморою сохне ведмежа шкура. Сабантуй на неї як глянув, так у нього усе й защеміло.
А ось і він — Федір Калюжний. Здоровий мурмило, очі нахабні. З такими очима тільки людей і душити. Морда набрякла, несе, як із бочки: перепив учора з ^остями німецькими.
Сабантуй удав, що злякався. Переминався з ноги на
— ногу, бурмотів:
— Я до вас.~ Я, бачите, той... У санбаті їздовим...
— В якому санбаті?
В очах Калюжйого вже повно підозри.
— В отому, ідо три тижні назад німці розбили. В лісі після того ховаюся.
— А чого не здаєшся в плєн? Порядку не знаєш?
— Та якби ж не генерал!
Тут Сабантуй крекнув з досади. Що проговорився отак по-дурному.
— Який генерал?
Сабантуй — де мав діватися — мусив признатись:
— Генерал зі мною в лісі... Тяжкопоранений...
— Де він у тебе?
Сабантуєва мордочка одразу ж стала лукавою: ич, чого захотів! Так запросто генерала оддати!
— А премія буде?
— Яка ще премія?—розсердився Калюжний.
— За генерала, од німців... Що я, даром возився з ним?
Калдожний тепер з повагою подивився на Сабантуя.
— Та ти, бачу, битий... Не бійся: німці люди сурйозні — оддячать. Хватить і тобі, і мені...
Сабантуй долоні потер, спитав заклопотано:
— А чим дадуть: грошима чи земелькою?
— Чим захочеш, тим і дадуть.
— Мені б земелькою... Бо гроші зараз що... Гроші — тьху!— і немає... Гроші ниньки одні, а завтра вже інші... А земля землею лишається, яка б влада по ній не товклася... Так що мені лучче земелькою.
— Дадуть і землею, не беспокойся... Так де генерал?
— В лісі, на пасіці.
Почувши про пасіку, Калюжний аж свиснув:
— Так ось чого вона не хотіла нас вести на пасіку!.. Він їй часом не родич?
Сабантуй відповів, що, може, родич, а може, й ні. Не знає, не догадався спитати.
— От сучка!— вилаявся Калюжний.
Тут в очах їздового зблиснуло щось таке, що до Калюжного знову повернулася підозра:
— Ти що?
— Я?.. Нічого...— відвів очі Сабантуй.— Хотів тільки спитати: зараз підемо чи, мо трохи пізніше?
— Зараз, чого там ждати. Ось тільки гвинтівку візьму. Заходь до хати — наллю тобі чарку.
— Дякую, хай уже потім... Як генерала здамо.
— Продешевити боїшся? Ох, ти ж і жук!
Калюжний усе з більшою повагою дивився на Сабантуя.
— Слухай,— вмовляв по дорозі до лісу,— лишайся в нас. Нам такі люди отак-о зараз потрібні!— провів по горлу долонею.— Хату виділимо, землі, скільки захочеш, дамо... Паном житимеш!
Сабантуй відповів, що подумає. Ось здадуть генерала, додому змотається, порадиться з старою. Може, й справді знімуться та сюди й приїдуть. Жити тут, мабуть, можна...
— Житуха, що нада!
Сабантуй ішов поруч з Калюжним — усе частіш оглядався: йому вже здавалося, що він проминув отой кущ.
— Ти чого одстаєш?
— З животом щось у мене,— скривився Сабантуй: побачив нарешті гілку надламану — од радості аж кров у обличчя вдарила.— Вчора меду об’ївся, а тепер так і тягне до вітру.
— То сходи, лісу не жалко!— реготнув Калюжний.— Тільки не розсиджуйся довго.
Сабантуй вдячно кивнув головою, підтюпцем побіг до куща. Щосили стримував тремтіння, що невідомо звідки узялося, било зубом об зуб. Біля куща озирнувся: Калюжний стояв посеред дороги, пильно дивився вслід. Сабантуй покивав йому головою: зараз, осьо!—демонстративно став розсупонюватися, потім присів. І Калюжний, заспокоївшись, одвернувся: кому цікаво таке споглядати!
Косячи оком на поліцая, Сабантуй послав у кущ руку, одразу ж намацав гвинтівку. Обережненько, щоб часом не вистрелила, потяг до себе.
Калюжний поліз до кишені, витяг кисета...
Гвинтівка була важка, як ніколй, аж рука почала німіти. І ноги затремтіли в колінах. А тут іще тіпає, як у пропасниці...
Калюжний одірвав шматину паперу, насипав тютюну...
Ось гвинтівка вже поруч. Тепер треба тільки повернутися, щоб зручніше було стріляти. Вдаючи, що він шукає листок, Сабантуй повернувся лицем до дороги...
Калюжний слинив цигарку...
Сабантуй підняв гвинтівку — вона так і стрибала в руках...
Калюжний почав лапати по другій кишені: шукав, мабуть, сірника...
Боячись, що Калюжний от-от до нього повернетеся, Сабантуй швидко ліг, уперся ліктем у землю. Тепер гвинтівка не дуже гойдалася, і він, прискаливши око, став ловити мушку в проріз прицілу.
Калюжний дістав сірники, запалив, нахилився, прикурюючи...
Сабантуй повів мушкою донизу, знову впіймав його голову, натис на курок...
Довго по тому лежав, усе ще не вірячи, що поцілив у поліцая.
