Нехворощ - Пономаренко Любов

Її казна-як пострижене волосся смішило й дратувало.

Груня погладила дівчинку по голові, зв’язала волосся Верчика зім’ятою червоною стрічкою і тихо сказала:

— Нічого, Віро, так буває. Кіски твої відростуть ще густіші й білявіші.

Верчик не знала, чому Груня така сумна й чому обіймає її якось по-чужому. Вона обхопила Груню руками й гаряче зашепотіла:

— Я на твоїй зміні спальні вимету й помию, а ти можеш виспатися. Я посуд на роздачу повідношу і все-все тобі допомагатиму.

— Віро, мене тут не буде більше, вже не чергуватиму. Але приходитиму до тебе, гостинців принесу. Чуєш, я приходитиму до тебе.

Коли Груня вийшла з корпусу, Верчик і Сокало в сорочках вибігли за нею і стояли, аж доки їх не заштовхали в коридор та не змусили одягатися.

А тим часом Савка був уже далеко. У своєму розвитку він перескочив з дитинства у підлітки, як тільки потрапив до інтернату. В ньому ще жила ненависть до батька, який учинив з ним жорстоко, образа на матір, яка не змогла його захистити, але все це віддалилося й лишилися тільки контури. Найсильніше він ненавидів інтернат, де жив, скрадаючись, мов сидів на пороховій бочці.

Тепер, ідучи польовою дорогою, так заглибився в спогади, що не відчував змін, які в ньому відбувалися.

Йому було тільки чотирнадцять років, але він удався в батька, вимахав високий і худий, мов билина. На волі несподівано думки його і почуття вляглися, він забув про помсту. Савка побачив, що підошва від одного черевика відхилилася й готова була відпасти. Він відідрав від спідньої сорочки лиштву, підв’язав черевик. Коли вийшов до пагорба, то в долині перед ним розкинувся хутір. Там ревла худоба, гавкали собаки, але не зозла, а якось весело, немов би раділи тому, що навколо відбувається. Савка подумав, що треба зайти до хутора і попроситись на роботу. Але тут побачив парокінну підводу, на якій сіно було застелене рядном і сидів дядько у білих валянках. Він відчув, що в цьому дядькові може критися небезпека, в таких валянках до інтернату приїздили начальники. Перемагаючи голод, Савка звернув із дороги на стежку і пішов туди, звідки долітало віддалене гудіння паровоза.

Хлопець не знав, що в ту мить з ним відбулося. Притамував голод, витерся шапкою, що сповзала на очі, й пішов далі. Зрештою вдалині, праворуч від стежки, побачив кущ калини. Рідкі ягоди виднілися де-не-де, були вони вже не червоні, а жовтуваті, випиті морозами й відлигами. Савка подався туди, куди збігала стежка між талим снігом, дикими грушками.

І раптом він розсміявся назустріч своїй волі. Бо міг повернутися до хутора, який лишився позаду, міг піти до будівель, які чорніли на горизонті, під лісом. Ніхто йому не дасть потиличника, ніхто його не штурхне. Він відповідав за себе і розпоряджався собою. В ту мить з ним відбулася зміна, про яку він навіть не здогадувався. Хлопець перестрибнув ще один щабель — став із підлітка юнаком. Пригасла ненависть і злоба, навіть хода змінилася. Пішов упевнено, як ходять сільські дядьки, котрі звикли сіяти й орати.

Він наближався до станції, вбирав у себе дух будівель, доріг, садів. Відчував себе то дитиною, як бігав околицями Пирятина, то — дорослим чоловіком, котрий має все вирішувати і знати, як спілкуватися зі світом. Перед ним було життя, сповнене таїни й невідомості.

Савка зупинився перед низькими чорними дверима, почув усередині голоси й не посмів зайти. Він обійшов навколо, обдивився зарослі бузини, залізничні колії, залиті мазутом, де нікого не було видно. Потім знову повернувся до хатини, і коли звідти вийшли люди, несміливо прочинив двері, заглянув усередину. Кімната була невеличка, з одним вікном, яке заліпила павутина й сажа. Біля того вікна стояв саморобний столик з гасовою лампою, на лавці сидів чорний від сажі чоловік. Поруч у великій грубі гоготів вогонь, лежала купа вугілля і стриміла лопата. Савка стояв у прочинених дверях, аж доки чоловік, який схилив голову на руки й про щось зосереджено думав, не підняв обличчя.

— Ти чий, звідки? — без інтонації запитав він Савку.

Савка не готовий був відповісти, на ходу вигадував якусь історію, а чоловік пильно дивився на нього, немов хотів побачити, що в нього під пальтом з дешевого сукна і під шапкою з довгими вухами.

Потім через роки і роки, згадуючи той випадок, Сава зрозуміє, що саме ота його мовчанка справила враження. Чоловік піднявся, дав йому сісти, підсунув алюмінієву чашку з якимось пійлом і тарілку з печеною картоплею та цибулину.

— Ти німий? — перепитав Чорний, коли хлопець попоїв і подивився на нього винуватим поглядом.

— Ні, мене звати Савка. Савка Одарич. Я шукаю роботи.

— Скільки ж тобі років? А метрики, метрики в тебе є?

— Немає.

— Без метриків, брат, неможна. Тут, брат, міліціянти всіх пасуть.

Савку розморило від їжі і тепла, він розчервонівся, схилив голову на стіл. Чоловік поклав йому під голову куфайку і дав заснути. Після довгої мандрівки хлопець немов провалився у сон, і прокинувся лише тоді, коли куций зимовий день покотився до заходу. Чорний з виду чоловік порався біля своєї груби, над якою все кипіло й бушувало. Коли Савка відкрив очі, той зрадів, заусміхався беззубою усмішкою, заметушився.

— Я, брат, так думаю, — сказав чоловік, сівши навпроти нього. — Ти, мабуть, безбатченко. А раз безбатченко, тебе можуть визначить у патронат.

Хлопець по-справжньому злякався, схопився з місця, але Чорний лагідно взяв його за рукав.

— Не бійся, тут не вони правлять, — сказав майже шепотом, — не вони і не ми. Тут правлять залізні чоловічки.

Савка дивився на нього широко відкритими очима. Те, що розповідав Чорний, було схоже на казку, але він не посмів ні заперечити, ні зупинити свого благодійника.

Суть розповіді зводилася до того, що на землі між людьми живуть маленькі залізні чоловічки завбільшки, з палець з непорушними очима. Ті чоловічки не розмовляють, а лише дзенькають між собою. Їх неможливо побачити. Вони перетинаються з людьми украй рідко, а якщо хтось такого чоловічка й побачить, то неодмінно помре.

— От ми зараз із тобою сидимо, нікого мовби немає, — шепотів Чорний, — а тим часом вони сидять у нас на плечах, примостилися біля ніг. Їх розвелося стільки, що вони заповнили весь вільний простір. У них так розвинений мозок, що вони страждають від своєї розумової діяльності. Вони керують нами лише однією думкою. Розумієш?

Савка нічого не розумів, але хитав головою, аби не розізлити співрозмовника.

Гасова лампа вигоріла і почала пихкати та диміти. Гасу в Чорного більше не залишалося. Він підсунувся ближче і прошепотів:

— Нещодавно залізні чоловічки забрали в мене сина. Був такий хороший хлопець, ходив у школу і навчався краще за всіх. Так ці вирішили, що він їм потрібен, прийшли й забрали, розумієш, брат?

Савка дивився на Чорного та кивав головою.

Глибокої ночі Чорний посадив його у товарний вагон, давши на дорогу печеної картоплі, кусень хліба та куфайку. Вже за якусь годину хлопець змерз на кістку, але вибратися з вагона та ще й на ходу поїзда він не міг. Щосили тарабанив у дощату стіну, але за дверима завивав морозний вітер, гуркали колеса, і ніхто в цілому світі його не чув.

Глава дванадцята: хуторянка

Увечері знялася завірюха. Вона бігала по двору, як веретено, крутилася, свистала, сипала сніг на вікна, на огорожу. Уявивши, що там робиться на горищі, де крізь покрівлю світяться величезні дірки, я трохи не впала у відчай. Люди по-різному ставляться до житла, один мій колега не може знаходитись удома більше дня. Яка б не була погода, бере ноутбук і мобільний, сідає в електричку і їде до останньої зупинки, потім пересідає на іншу, так само мандрує в кінець. У дорозі до нього приходить натхнення. Він пише філософські статті про сутність життя, про підлість і марнотратство. Коли на планерці отримує термінове завдання, то одразу сідає на телефон, а потім летить на вокзал, щоб відписатися.

Коли одного разу людина втрачає свій дім, то потім шукає його все життя. Я народилася в маленькому хуторі Нехворощ на Чернігівщині. Хутір стояв на пагорбі, з одного боку вили і гули віковічні дерева, співав тоненький бурчак, а з другого розкинулася широка долина зі ставком, її називали Ківшиків Ярок. Ставок навесні рвав насип, розмивав греблю і тікав долиною в ліс. У хуторі було дванадцять хат, жило десятків зо три людей, які працювали в місцевому колгоспі. Чоловіки пасли телят, яких утримували в загоні поблизу хутора, сторожували, сіяли й орали, а жінки працювали в ланці.

Хутір заснував мій прапрадід у дев’ятнадцятому столітті. Він випиляв дерева, розробив землю, одружився, а потім забрав до себе родичів. Там жили незлобиві, наївні, совісні похмурі самітники, які говорили тихими голосами. Коли у війну фашисти спалили хутір, люди викопали під пагорбом землянки для себе і для худоби.

Життя дивне і несподіване, після смутку завжди приходить радість. Хуторяни це по-справжньому це збагнули, коли в них утворили бригаду, збудували клуню, сарай, поставили коней, сани, вози. Тепер дітей до школи за шість кілометрів возили на конях. В хуторі був бригадир, дядько Грицько, його всі слухали й остерігалися, бо він ходив у село. Бригадир міг розповісти про хуторян голові, якого майже ніхто не бачив, але всі панічно боялися.

На початку п’ятдесятих за поданням голови судили мою бабусю за невироблений мінімум. Перед судом бабуся всю ніч плакала, а вдосвіта пішла до села на той суд. У залі було чимало людей, коли її викликали, бабуся знітилася і не могла нічого сказати, тільки шепотіла: "Простіть мені, будь ласка. Простіть, я більше не буду". Добре, що в залі знайшовся чоловік, який за неї заступився. Він піднявся і сказав, що Неліпа Марфа Павлівна вперше не виробила мінімум, бо гляділа тримісячного внука в той час, коли її дочка закінчувала агрономічний технікум. А Марфу Павлівну він знає з часів війни, коли був у партизанському загоні, для того загону бабуся пекла хліб. "Ми хотіли нагородити її медаллю, але Неліпа відмовилася, мов, робила це за власним бажанням, а не за нагороду. Ось яка це людина", — додав чоловік і сів на місце. Коли бабусю відпустили, вона поклонилася всім у ноги.

Хуторяни боялися голови колгоспу вдень і вночі, коли крадькома рубали хмиз на хати. Потім плели з нього високі ліси і валькували навколо глиною.