На уходах - Чайковський Андрій

Роздивившись, добре, знову зліз, витяг ножа і почав знімати з ведмедя шкуру.

"Краще було б убити його під осінь, тоді.б і хутро густіше було", — подумав та сам зараз почав з цього сміятися, бо восени минулого року він ще жив у Каневі і не знав, як ведмідь виглядає.

І так навперемінно то вилазив на фігуру і роздивлявся по степу, то злазив і порався коло ведмедя, поки не здер шкури і не повісив її на щаблях драбини.

Вже сонце зайшло з полудня, а з табору ніхто не приїздив. Тарас відчував голод, а тут, окрім шматка хліба, в кишені не було нічого. Тарас згадав собі, що, як чув від людей, ведмеже м'ясо можна їсти. От він розведе багаття і спече собі шматок м'яса. Назбирав сухої трави, викресав вогню, відрізав кусень з хребта, настромив на кілок і почав припікати. Але часто треба було роботу припиняти та вилазити на фігуру. Здавалось йому, що м'ясо вже спеклось. Та ще раз треба роздивитися. Сонце вже зайшло і на заході зарожевіло небо. Та тепер Тарас помітив у степу щось таке, що його стривожило. Геть далеко на обрії зачорнів степ. Мов велетенський баран посувався від південного сходу. А далі зауважив, що з тої валки відірвалось кілька шматочків і погналось наперед.

"Еге ж чи не орда? — подумав. — Коли б хоч добре роздивитись та даремно людей не тривожити".

У Тараса був соколиний зір. Він напружив його з усіх сил.

"От вражі сини, чорт їх приніс... Не знати, чи з інших фігур їх помітили. Та нічого мені гаятись, запалю фігуру. Не дали спокійно повечеряти. Та що я зроблю без коня? Ну, нічого, доб'юсь до лісу, а там уже Гривко проведе. Треба шкуру забрати, а то не повірять. Скажуть, що я з Марусею таке вигадав та змовився. Коли б хоч дівчина не пропала... Чому так довго з табору нікого немає?"

Роздивився ще раз, потім узяв з землі віхоть сухої трави і підпалив сніп.

"А тепер давай ногам знати, щоб татари не спіймали".

Він узяв на плечі рушницю, ведмежу шкуру і поспішив щосили до лісу. Тут іще раз оглянувся. Всі фігури горіли.

— Чейже в таборі побачать, інакше було б велике лихо. Тепер ти, Гривку, покажи, що вмієш, — говорив до собаки.

У лісі вже стемніло зовсім. Шкура була дуже важка, він знемігся, але не хотів її кинути, бо не повірять...

"Хіба йти б нам краєм лісу, щоб не заблудитись", —думав Тарас, розглядаючись.

Гривко біг попереду, нюшкував землю і часто оглядався за Тарасом. Тарас прикликав його до себе і погладив по голові.

— До табору веди, Гривку, до табору, може, ще встигнемо, поки татари добіжать.

VI

Маруся їхала певна себе, покладаючись на проворність Тарасового коня. Він порскав весело і чвалав розлогим степом. Маруся не могла ще заспокоїтись від того страху, що набралась. Прибула до табору і зараз розповіла Журавлеві про свою пригоду з ведмедем.

— Маєш щастя, дівчино, що якраз Тарас там з'явився, то мудрий хлопець і в кожній біді дасть собі раду. Та хай він постоїть на варті при фігурі, під вечір я пошлю його зміняти.

І вже призначений був до того парубок, і вже ладився їхати, як з табору помітили палаючі фігури. Люди налякались, Журавель послав зараз кілька вершників. Недалеко вони від'їхали, як зустріли вартових, що втікали від фігур. Кожний казав, що побачив вогонь на фігурі під лісом і тому запалив свою, але татар ніхто не бачив.

— Значить, — підсумував Журавель, — перша фігура загорілась, де був Тарас. То не дурень, не страшків син, без причини нас не тривожив би. Біжіть зараз у той бік, де фігура під лісом, і то зараз, бо ще Тараса піймають, він же коня не має.

Вершники поїхали, а Журавель готувався зустріти непроханих гостей. До табору пригнали з-за ріки товар. Люди, що працювали в полі і в лісі, поприбігали теж. В таборі стало гамірно. Ніхто не лягав спати, хіба малі діти. Татарам, що були в таборі, не довіряли: їх поприв'язували ланцюгами до возів та поставили коло них сторожу.

Геть по півночі вернулися вершники. Вони були аж під фігурами, де вовки доїдали вже вбитого коня та ведмедя, але Тараса не знайшли і татар ніде не бачили.

— Пропав хлопець, — казали уходники, — шкода його.

— Не говоріть котрий перед Оленою, — казав Журавель, — ми підождемо, може, ще з'явиться... Такі проворні здужають і з дна моря виплисти.

VII

Тим часом Тарас, якого вів Гривко, мандрував краєм лісу, пріючи під вагою ведмежої шкури. Він дуже зголоднів і згадав собі тепер, що має печене ведмеже м'ясо. Почав їсти, та воно було недобре спечене, ликувате, бо звісно, що ведмідь навесні дуже худий. Але голодному все смачне, навіть те, на що ситий чоловік і не поглянув би. Аж раптом Гривко заскавулів, прибіг переляканий до Тараса і почав поза його ноги ховатися.

"Щось воно недобре", — подумав Тарас, вдивляючись у пітьму. Та від того, що побачив, налякався ще більше. В кущах лісу помітив зеленкуваті вогники, і то аж у трьох місцях.

"От чортові вовки". Він якраз стояв під розлогою крислатою деревиною. На неї неважко було самому вилізти, — та хіба ж можна вірного Гривка лишити вовкам на поталу? А бідний Гривко, начеб відгадуючи його думку, ще ближче припадав до його ніг і скавулів стиха, начеб словами промовляв: "Не лишай мене, я тобі так вірно служив, та й ще послужу".

Тарас, не задумуючись довго, розв'язав довгий вовняний пояс, що ним був підперезаний, обв'язав Гривка попід передні ноги, взяв на плечі і прив'язав до себе. Рушницю повісив на галузку, а сам поліз на дерево.

Гривко не пручався, а навпаки, лизав його по обличчі, наче дякував.

Тарас спинався по грубих галузках, поки не знайшов такого місця, де кілька гілляк росло вкупі. Тут він прив'язав Гривка, а сам підліз до рушниці і взяв її до себе. Хотів іще раз вернутися по шкуру, та вже було запізно, бо саме прискочили під дерево три вовки і почали шкуру рвати.

Тарасові стало жаль шкури. В першій хвилині хотів вистрілити між вовків, та раптом подумав собі, що так ще й татар накличе. До того ж йому.було незручно. Він підтримував одною рукою Гривка, якому зле було на дереві (пояс його давив, боявся впасти між вовків і дрижав усім тілом) і який час від часу лизав Тарасове обличчя.

— Годі, бідний Гривку, потерпи, небоже, якось переночуємо.

А вся його журба була в тому, що діється в таборі, чи знають там про татар, чи приготувалися до оборони. А коли б так татари не мали думки зачіпати уходників і пішли собі далі? Що йому тоді старшина скаже, що непотрібно людей потривожив і фігури попалив... Ото ж би він набрався сорому, його могли б страхополохом назвати, і вся його слава розвіялася б...

Чого він мав собі бажати в цю хвилину? Його слава вимагала, щоб татари таки зачепили табір, тоді б виявилося, що він не помилився і зробив діло як слід. А серце бажало собі іншого: наскочать татари, то хтозна, що з цього може вийти. Поллється кров, може хтось загинути, як його батько при першій зустрічі з татарвою. А коли б так татари взяли табір приступом, а там стільки земляків, його сім'я, бідна мама, брати, мала Маруся. Згадав собі те, що погнали б їх у сирівцях у Крим і розпродали б у світ по базарах, йому стало важко. Хотів таки злізти з дерева і чимскоріш бігти до табору на поміч. Та під деревом знову загарчали вовки. Нічого було робити. Тарас почав молитися до святої Покрови та до святого Миколи. Молитва його заспокоїла.

Татари ще на табір не напали, бо чув би рушничні постріли та крики. Серед таких думок йому зовсім сон відлетів.

Тим часом вовки зжерли шкуру, почали ласо дивитися вгору на дерево та світити зеленими сліпаками. Тривало це так довго, поки звірі пішли в ліс, либонь, погнались за якоюсь іншою здобиччю, бо відразу пропали. Гривко довго нюшкував у повітрі, та згодом повеселішав, перестав дрижати і знову лизнув Тараса.

— Як так, то злазьмо, товаришу, і мандруймо до своїх. Прив'язав собі знову Гривка на плечі і зсунувся з дерева. З ведмежої шкури залишилася подекуди кудлата шерсть. Він похитав головою: "Хтозна, чи мені повірять, що я ведмедя вбив..."

Тарас, вийшовши на край лісу, міркував по зорях, що вже день близько. Від сходу небо злегка зарожевіло, зорі блідли, лише ранішня зірка блищала мов золото, зустрічаючи сонце. Пішли знову краєм лісу. Гривко біг попереду, не виявляючи страху. Тарас був дуже стомлений і сонний. Йому хотілося де-небудь лягти і відпочити, та думйа про своїх гнала його далі, мовби йому крила виросли.

Йшов так, аж геть розвиднілось. Сонце вже підійшло високо, як він побачив табір. Був такий охлялий, що ледве ноги волік. А ще як нагадав собі відповідальність перед старшиною, то ноги його мов у землю застрягли. Його зустрів Журавель сердито:

— Що ти, хлопче, наробив, які татари тобі привиділися? Попсував фігури і весь табір стривожив. Я цього від тебе не сподівався, це тобі так легенько не мине.

Тарас збентежився, що отаман його так прийняв, та ще й перед усіма. Спершу не міг слова промовити, а розсердився:

— Мені нічого не привиділося. Татари показалися у степу, а що сюди не прийшли, то не значить, що їх не було. Може, ще будуть...

На те надійшов старий Кіндрат Муха, йому шкода стало хлопця:

— Не гримай на нього, отамане. Ще покажеться, чия правда, я радив би, щоб сьогодні люди з табору не виходили.

Та цієї ради уходники не послухали.

— От, старі люди та однаково думають. Жовтодзьобові привиділись татари, а старий повірив у це. Боятися вовка та й у ліс не йти? Втратили ніч, та ще й день утрачати? Але люди і так уже пішли в ліс і в поле.

Тарас поцілував Кіндрата в руку:

— Спасибі, дідусю, що за мене добре слово сказали. Я ще раз кажу, що татари були на нашому степу, мені не привиділися, я так буду говорити, хоч би мене і вбили.

— Цього, синку, не буде. Не тоді запалюють фігури, як татари мають наскочити, бо цього ніхто не вгадає, а тоді, як татари покажуться. Може, вони тепер тому на нас не наскочили, що народ фігурами був остережений. Іди, сину, спати, бо ледве на ногах стоїш.

Тарас пішов у шатро до матері, щось трохи перекусив і зараз міцно заснув.

Крізь сон почув гамір, крики та рушничні постріли. Зараз прокинувся, протер очі і вибіг з шатра. З усіх боків гомоніло:

— Татари! Татари! До зброї!..

"Отож не привиділось", — подумав Тарас. Його взяла така досада, що в цю хвилину був радий тому, що сталося. Та ось як воно сталось.

Татари вирішили було напасти на табір вночі.