Інфекція - Процюк Степан
Савині слова мали вагу, вони містили для Іванки гіпертрофований сенс чи, якщо хочете, розбухлі сть символу або набубнявілість парадигми.
Вона нізащо не призналася би Саві, керована інтуїтивною жіночою дипломатією, що це строго-ніжне "моя маленька" паралізує і зневолює її, народжує новий приплив почуття. Іноді їй здавалося, що навіть якби Сава прийшов від коханки, ще несучи на шкірі нерозтрачений цілком і ненависний запах іншої жінки, і сказав би їй, вибач, мовляв, моя маленька, я сьогодні переспав з іншою, але ти знаєш, як я тебе люблю, то вона, вона... вибачила б, але просила би лишень надалі у таких ситуаціях говорити "моя маленька" і зупинятися, не ранити її адюль-тертськими фактами, адже вона — не прихильниця полігамії, не мусульманка, що покірна законам шаріату і волі Аллаха...
Отже, є гроші — ілюзія, котра дає можливість з'єднати руки і серце, Щастя і нещастя. Іванка опирається звучанню цих порожніх солодкавих сполучень, що містять у собі зародки зношеності та фальшу.
Добираються на Тернопілля удвох, Савині мати і сестра приїхати не змогли, чому, для дівчини болюча таємниця, як дванадцята кімната, куди не можна заходити, у казці. Мати хвилюється, бо Сава не привіз
друга-боярина, на галицькому діалекті — дружбу; довелося авралом шукати когось із місцевих, випадкові люди із наших організацій, щоправда, допомогли, зі священиком домовлено. Передріздвяний Великий піст ще не наступив, перша декада листопада, п'яте число року Божого тисяча дев'ятсот дев'яносто третього. Дівчина не таким уявляла прихід цього наразі найважливішого у її житті дня; почали мучити страхи, адже Сава такий потайний...
Може, він двужон, і в останню хвилю до церкви прибіжить якась розпатлана і заплакана молода пані з дитиною на руках, кинеться їй і Саві у ноги, буде просити і заклинати його відступитися, покинути Іванку іменем їхнього спільного дитяти, шлюб не відбудеться; Сава, забравши на руки сина, щезне назавжди, востаннє міряючи Іванку хворим і розпачливим поглядом смертельно пораненого гладіатора...
Насправді все відбулося спокійно і, як на стороннє око, нудно. Кілька людей у церкві, яких можна перелічити на пальцях двох рук —Іванка і Сава, її мати, двоє свідків, сиріч і дівчина з наших організацій, троє материних сусідів. Ні кінокамер, ні папарацці, ні колючих квіткових князівен — троянд. Сава не захотів зголити бороду, бородатий молодий — подія у повітовому західноукраїнському містечку, два дні пліток. Ритуальні рухи священика, шлюбні корони на головах молодят, во ім'я отця і сина, Савина права вилиця ледь посмикується, і не покину тебе до смерті, після цих слів Савиним тілом пробіг морозець, нарікаю вас мужем і жоною, що з'єднав Господь, хай люди не розлучають...
Іванку охоплює дивне хвилювання, устократ ріднішим стає для неї після цих слів священика дивний чорнобородий степовик. Хочеться гладити, пестити його, як двомісячне немовлятко, урочистий настрій росте із лакун і рівнин свідомості. Сава теж якийсь засвічений, лагідний, моя маленька, тобі не можна хвилюватися. Життя, донині грішне за церковним каноном, вступає у нову фазу, але вони, бідолахи, ще не підозрюють — випробування тільки розпочинаються...
ЧАСТИНА II
Студентська вечірка досягала апотеозу. Дівчата, які ще вчора були втіленням майбутнього тихого домашнього вогнища, безперестанку курили і лаялися. Хлопці беззмістовно похитували головами і відги-кували інтимну правду власних нутрощів, керуючись сокровенними нашіптуваннями віртуального кишково-шлункового філософа. Діти сіл і тихеньких районних центрів, що делегували гордість місцевих шкіл для навчання у столиці, осягали хаотичні принади відв'язки. Україн-сько-російський суржик — ця нірвана антимови — танцював плазунець на 12 м2 гуртожитської антисанітарії. Керівна і спрямовуюча бесіда була відсутня, розпавшись на дрібненькі острівці окриків, довірливих гортанних шепотів, пронизливих визнань.
У гуртожитське немите вікно зазирнула пустотлива зірка. Містичне сяйво місяця розганяло сон, будило сентиментальний душевний мотлох. Раптом Остапові очі зустрілися з її очима. Хто ця мовчазна стримана дівчина із блідим обличчям дореволюційної гімназистки? її поява видавалася такою недоречною серед напомаджених недопалків, хтивих алкогольних полисків зіниць і категоричного нігілізму, що Остап на хвилю подумав, чи це не місяць утворив із своїх хистких єзуїтських променів галюциногенне видиво і збочену нічогість?
...Ось простягнеш до цих блідих платонічних щік руки, і пролунає сухий зловісний сміх відьми, котра щойно врятувалася від кари потоплення у святих Дніпрових водах. Ти прошепчеш їй якнайніжніше любовне освідчення, а вона реінкарнує тебе у душу поліського хлоп-чика-кріпака, який укусив пана-содоміта за руку, не прийнявши його ласки, і якого роздирають тепер на криваві кавалки панські гончі пси. Ти крикнеш до неї, забирайся геть, вампірко, не смокчи невинну студентську християнську кров, а вона витягне захований з-поміж розкішних персів осиковий кілок і перетворить тебе на кам яну статую в жорстокому скіфському степові...
О, той її втомлений і прохолодний погляд, цей позір расової неприязні, ця мовчазна обіцянка (ненормативних ночей? генітального безуму?). Це шаманське заклинання мовчанкою, ця антиприродна жіноча здатність сухо спостерігати, фіксувати і розкладати варварські емоції зайшлого люду на полички власного аристократичного гербарію.
Якби людина могла передбачати значення випадкових зустрічей, необов'язкових поглядів, колективної пам'яті жестів рук. Фатальні збіги обставин, вервечка випадковостей, прозріння від сенсу чиїхось банальних реплік чигають на нас, шукають нас, марять нами. І ми вже стаємо заручниками цієї універсальної работоргівлі, перетворюємося на дрібненькі й кумедні об'єкти волі супермена, чи, по-європейському, надлюдини, перетворюємося у комахопричетних і плазуноподібних...
І вже чужим, наркотизованим голосом Остап питає, на якому факультеті навчається панянка, чомусь ніде не бачив її раніше; значить, не виникало такої доцільності, бо все, що має бути побаченим, буде побаченим, а вона навчається із ним у одному вузі, романська філологія його влаштовує; (ох, ці перевтомлені європейські культури, хоча це вульгаризаторсько-неправильний термін, старі мови із зношеним та невдатним багажем закодованості, вуаль витончених символів, типу .?" Чоран! ах| Батай!), о, дуже приємно, як звати панянку і чи цікаво ш тут. Панянка не поспішає робити антропонімічних та екзистенцій-них одкровень; ніхто їх не слухає, і це чудово. Остап видає резюме свого життєвого шляху, без лицарства, але і без ренегатства, вона перетворюється на міс уважність; ви із Галичини, чи вам не важко тут вчитися, у галицьких вузах нижчі вимоги і більше свояцтва, а столиця, мовляв, жорстока, вона випробовує периферійну людину на опірність крові, мегаполіс тисне своєю велетенською масою на вчорашню сільську душу. Остап бачить, куди хилить панянка, доволі безцеремонно і круто, але вона така гарна, має такі звабливі груди і шикарні пропорції фігури, о майн гот, молода інтелектуалка і снобістський символ, хіба може зацофаний галичанин мати тут якісь шанси?
У м'який Остапів мозок тихо вкрадається другосортність і жах перед цією жінкою, що така незмірно далека не лише від його колишніх однокласниць — любительок соняшникового насіння, цих милих, наївних вічнолузальниць, що потайки мріють про Кіркорова, а виходять заміж за молодих, схильних до алкоголізму шоферів місцевої автоколони. Так-так, не лише від них, а навіть від однокурсниць-філософинь, котрі мали в дупі моральні імперативи великого німця, натомість мріють не про недосяжних естрадних ідолів, а про земних і близьких молодих перспективних політиків та бізнесменів, бажано із київською пропискою, і про диплом викладача філософії, що буде пахнути свіжою друкарською фарбою, авось прігадітса.
Остап не бере до уваги таких виїмкових реліктів, як окулярниці-відмінниці, що некрасиво пітніють від випадкового чоловічого погляду, висловлюючи водночас сміливі феміністичні судження про бунт супроти фалоцентричного культу і залишків вузьколобої патріархальної свідомості. Не викликають у нього жодних емоцій і гладенькі душі та обличчя деяких філософів-однокурсників у добротних, придбаних на батьківські гроші піджачках, із тавром кар єри на інтелектуальних профілях. Ці Остапові однокашники завжди готові вести розмову про кордоцентризм і валютну біржу, сковородинівську втечу і нічні клуби, російський месіянізм і водку "Немірофф".
Остап уже пристосувався, освоївся, не такий страшний чорт, як його малюють, адже вступив своїми силами, благородні сивини викладачів, довіку буду їм вдячним, що не відкинули, не копнули за золотосяйні ворота осердя національної гуманітарної мислі.
І тут вона, не зустрічав ще Остап за неповний рік із куценьким досвідом нового життя такої дівчини. Як вас все-таки звати; компанія навколо втрачає останні прикмети діяльності вестибулярного апарату, хтось під столом награє на гітарі "Темная ночь, только пули свистят , який потужний опір дегероїзації доби, який могутній прояв юнацької ностальгії за величчю!
Шум стає нестерпним, запахи якнайрізкішими і якнайневитонче-нішими. Ірен мене звати, милостиво поступається дівчина зворушливим благанням юного спудея; яке чудове українське ім я, невдало зіронізував Остап; панянка гидливо скривилася, щось сказала про плиткі допотопні жарти, Остап перепросив, якось невдало. Але нафіг уламки старої світської етики, коли панянка так сподобалась, вас провести; ні-ні, відповіла, як і протягом усієї милої бесіди, ламаною українською мовою із потужним північним акцентом, за мною приїде машина, зустрінемось, можливо, під час навчання, а ріведерчі, оревуар, до свіданія!
Довге петляння гуртожитськими поверхами, сон, як розкішна чорно-біла японська сага XVI століття про кохання, зранку треба зустрічати молодшого брата на вокзалі, батьки відрядили у гості. До вокзалу їхати довго, голова, як багатоповерхове панельне страховисько, адже Остапчик, чемний син взірцевих сільських учителів, не звик до алкоголю. Можливо, Ірен також його сьогодні згадує, мовляв, чіплявся вчора до мене на вечірці якийсь забембаний провінціал, та ще й із бандерленду, ні, ви тільки подумайте, такі, як він, тут пачками ходять.
