Будь мечем моїм - Олександр Олесь
І сльози виплакать свої.
1908
«Продавай чужинцю хату…»
Продавай чужинцю хату,
І вітряк, і двір…
Сам іди кудись на страту
В проклятий Сибір…
Хай прощаються і плачуть
Дітоньки малі,
Бо вони вже не побачать
Рідної землі.
Як сховаєш ти в могилу
Жінку і діток,
Сам ти прийдеш через силу
В рідний свій куток.
Станеш ти, на кий схилившись,
Глянеш на свій двір
І, невтішними залившись,
Проклянеш Сибір.
1906
«Ти не дивуйсь, що в’януть квіти…»
Ти не дивуйсь, що в’януть квіти,
Як сонце дивиться на них,-
У кого ж стане сил стерпіти
Вогонь очей його палких?..
Ти не дивуйсь, що гаснуть зорі,
Як зійде ранок золотий,
Що хвилі ніжні і прозорі
Змивають берег кам’яний.
Ти не дивуйсь, що ніч п’яніє
І день тріпоче по весні,
Що бідне серце в грудях мліє,
Як вгледе щастя уві сні.
Ти не дивуйсь, що я тобою
Став марить ночі й цілі дні,-
Була ти сонцем, і весною,
І сном, і хвилею мені.
1906
«Вмирає день в вечірній час…»
Вмирає день в вечірній час,
Пташки у ірій одлітають,
Спадає листя восени,
І квіти одцвітають.
Не винна ти… Покинь журбу,
Не плач, що розлюбила…
Усе мина, усе в житті
Чека своя могила.
1908
«Невже твої уста-коралі…»
Невже твої уста-коралі
У моря щастя я знайду?..
Невже твої гадюки-руки
Мене, як лози, обів’ють?..
Невже мене чекають знову
Зітхання, зустрічі, пісні,
Квітки надій в тернах розпуки
І ніжних уст твоїх: «Люблю…»
1907
ВОСЕНИ
Плаче день, гуляє вітер,
Листя боязко тремтить,
Хоче втриматись на вітах
І, не втримавшись, летить.
Плаче день, і серце плаче,
Ниє в грудях, мов в тюрмі,
А сусідка незнайома
Стогне, квиле за дверми:
«О прийди, прийди, мій милий,
Я розвію смуток твій,
Поцілунками зогрію,
Сон ясний тобі навію,
Повний тиші, повний мрій.
На руках моїх гарячих
Ти заснеш під голос мій,
А я буду колисати,
Пісню втішную співати,
Вартувати спокій твій.
О прийди, прийди, самотній,
Як самотня я сама,-
В мене теж, як і у тебе,
Друга вірного нема.
Страшно, страшно! дні минають
Без проміння і тепла,
І страшна, як смерть, самотність
Тут гніздо своє звила.
О прийди, прийди, мій любий,-
В’яне молодість моя,
В’януть думи, в’януть мрії,
В’януть… В’яну, сохну я».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Плаче день, і серце плаче,
Ниє в грудях, як в тюрмі,
А сусідка незнайома
Не втихає за дверми.
1904
«Чого могла ти так боліти…»
Чого могла ти так боліти,
Від чого серце билось так,
Що розірвалися граніти
І залишивсь навіки знак.
Куди потоки сліз лила ти,
Об що ти билася грудьми?..
Чолом тобі, о земле-мати,
Уклін мій, страднице, прийми!
1908
Крим. Гори
«Квітка осіння давно одцвіла…»
Квітка осіння давно одцвіла,
Пісня остання давно одзвеніла…
Скінчене свято пісень і тепла,
Снігом блискучим земля забіліла.
Літо і в серці давно одцвіло…
Рясно снігами його замітає…
В далеч туману життя одійшло,
Вічність байдужа стоїть і чекає.
1905
«Даремно все… і голос єсть, і кобзу маю…»
Даремно все… і голос єсть, і кобзу маю,
Рука ж моя не хилиться до струн…
Про що тобі, мій краю, заспіваю,
Про що тобі заграю серед трун?..
В які слова вложу свою журбу безкраю,
І як підкажуть їх могили і хрести?..
О мертвий мій, о цвинтарю, мій краю!
Коли ж труну свою розіб’єш ти?..
І як би голосно про тебе заспівав я,
Коли б єдиний рух рукою ти зробив…
Коли б прокляв віки свого безслав’я,
Зневажив би недолюдків-рабів.
І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,-
В моїх піснях заграє дзвін мечів…
І ледве ти ім’я своє згадаєш,-
В побідний гімн обернеться мій спів…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сиджу один… Журюсь самотньо на руїні,
Співаю щось помалу і без слів…
Сумні мої пісні, як сумно на Вкраїні
Серед могил і зламаних хрестів…
1908
«Щоденно ворони летять…»
Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
«Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Осліпили
І згноїли…
Кра-кра-кра!
В хаті холод,
В шлунку голод…
А з попом у хату з хати
Ходе смерть дари збирати:
Піп з кишенею пустою,
Смерть вмирає під вагою,
Чорт на скрипці ззаду гра,
Топче трупи… кра-кра-кра!
Що ж ви дивитеся? - плачте!»
«Чорні ворони, не крячте…
Ми оглухли, ми глухі…»
«Як же стали ви такі?»
«Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяшки вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили…
День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм,
І ніяк ми не згадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєм,- божевільні,-
Чи в неволі ми, чи вільні…»
Раз ми вільні,- нащо військо?
«Що в кишені?», «Як назвисько?».
А не вільні,- чом до січі
Нас ніхто уже не кличе?
Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися…
«Кра-кра - вільні! кра-кра - вільні!
Божевільні, божевільні!..»
1908
«Ти смієшся!.. Годі, брате…»
Ти смієшся!.. Годі, брате,
Слід недужому ридати…
Глянь,- тебе хтось розколов,
Скрізь на грудях в тебе кров…
Ти смієшся, дзвінко граєш
І що хворий ти - не знаєш…
А на скрипці - ні струни…
І вона - зразок труни…
Погасають сірі очі…
А рука водити хоче…
Почорніло навкруги…
Позбирались вороги…
І в труну тебе, як друзі,
Положили в справжній тузі…
Вдарив дзвін… твоя рука
Знов відшукує
