Компроміс - Пагутяк Галина
— Не марнуй час! Твоєму панові вже недовго носити цю одіж...
І обернувся лицем до стіни.
Однак Максиміліан мав рацію. Через тиждень він отруївся несвіжою рибою, і лікар, котрого викликали, скрушно похитав головою:
— Пізно! Медицина тут безсила.
Гастон ридав у кутку.
— З вас луїдор, — звернувся до нього лікар.
— За що?! — обурився Гастон.
— За візит, — стенув плечима той. — Якщо бажаєте, за окрему платню можу пустити кров.
— Не треба... — прошепотів умираючий. — Гастоне, дай вже йому луїдор. Яке блаженство — покинути цей гидкий світ...
— Викличте священика, голубе, — зітхнув лікар.
Коли той здирця з Гастоном вибралися з кімнати, Максиміліан заплющив очі і раптом відчув, що хтось стоїть біля нього. Але слух і зір почали згасати. Останнім спалахом його свідомості став квітучий сад з неприродно рожевими квітами і аж надто блакитним небом...
За годину священик, хлопчик-служка, Гастон і хазяйка з’явилися коло постелі вмираючого й застали його за оглядом власного гардеробу.
— Чорт забирай! — лайнувся Максиміліан, не помічаючи вражених поглядів. — Чому моя сорочка мокра?
— Я витирав нею сльози, мій пане...
— Дурень! Ти хотів сказати: шмарклі!
Сорочка з мереживом полетіла в куток.
Хазяйка, вражена несподіваним зціленням, гарячково забурмотіла молитву і щезла, щоб рознести цю новину найближчим сусідам. Священик із служкою вперто чекали гонорару, і Максиміліан змушений був знову розв’язати гаманець, щоб їх позбутися.
— Чого ти знову ревеш, осле? — мимохідь глянув на Гастона.
— З радості, мій пане. Я весь час молився за ваше одужання. Мабуть, бог почув мене...
— Свята простота, — скривився Максиміліан. — На, випий за моє здоров’я, підлабузнику, а заразом і за моє нове життя! Викличеш візника десь за годину...
Спровадивши слугу, Артур — Максиміліан перелічив гроші.
— Негусто! — мовив сам до себе і всівся за стіл писати листа батькові у глибоку провінцію.
— Я грубо поводився, — бурмотів він. — Штучно. Але й культури великої показувати не слід, доки я ще не вчився в тутешньому університеті. Ет, ліпше вже бути слугою, ніж графом. Менше клопоту. Ну що ж, вперед, Артуре.
...За земним часом я пробув у Франції десь років п’ятдесят. Вчився, а після смерті батька перебравсь у занехаяний до краю родовий замок, невдовзі одружився, сплодив четверо опецькуватих дітлахів: трьох синів і дочку. Діждався онуків і смерті, залишивши після себе книжку "Сад людський і господній", яка згодом стала моєю дипломною роботою, а на землі її видали, викинувши добру третину, де я не вельми лагідно повівся з духовенством. Преподобний кюре містечкової церкви був моїм колегою по засланню — таким самим студентом і двійником. Мабуть, нас поселили майже поряд, щоб ми шпигували один за одним. Наші гарячі дискусії були моєю єдиною втіхою у безпросвітному провінційному скнінні. А я ж міг би жити у Парижі, котрий полюбив за роки студій... Втім, сперечатись з вищими нерозумно.
Той чоловік, що стрів мене біля "Комеді Франсез", опікувався мною і ще трьома студентами, котрих послали в Іспанію. Він пильнував за кожним нашим кроком, через його донос мене ледь не відкликали з практики з усіма відповідними малоприємними наслідками. Це коли я настільки добре увійшов у свою роль, що, знудьгувавшись до відчаю, вирішив покінчити життя самогубством. Мені виповнилось якраз сорок років за земним часом. Сидів у своєму похмурому замку, а надворі були дощ, осінь, бездоріжжя. Кюре прихворів і не бажав нікого приймати. Я вже гадав, що він лаштується дати драла.
Я схильний був думати, що принцип виживання — універсальний принцип світобудови, дію якого спостерігаємо навіть серед неживих речей: завжди від пожеж згоряли дерев’яні халупи бідняків, а кам’яні палаци знаті лишались неушкоджені. Зрештою, не майнова прірва між людьми мене обходила. Принцип виживання, себто вдосконалення, поширювався і на нас, вищих істот. Кожне узагальнення небезпечне, бо накладає пута на свободу духу. Кожна система перетворює її послідовників у рабів. Хіба ж над імітацією теж не стояла система?
Хіба раб може звільнити іншого раба від його ганебного стану? Єдиний вихід, гадав я, це бунт, стихійний і абсурдний, який перетворить усе в хаос. Яка ж підла думка, що систему можна подолати лише досконалішою системою! Я не міг більше виконувати цю нікчемну працю на землі, захищати тілесну оболонку графа Максиміліана. Я хотів бути повноцінною людиною, зразком гомо сапієнс, а мене змушували до лицемір’я, званого лояльністю. Слово честі, я іноді почував себе шпигуном...
Оці сумніви довели мене до того, що я вирішив повіситися, сподіваючись таким чином позбутися земних вериг. Отож я знайшов добрячу мотузку і вночі під стукіт дощу і завивання вітру пішов на горище, тримаючи в руці запалену свічку. В ту мить, коли я збирався копнути стілець, дужа рука вхопила мене за воріт, і я повалився на підлогу з обрізаною мотузкою на шиї. Чи варто говорити, хто це був?
— Ідіот, — лайнувся наш всюдисущий охоронець, — вішатися в таку ніч! Я саме збирався прийняти снодійне. Бути таким бевзнем. Твоя дружина з коханцем тільки й чекають, щоб ти врізав дуба. Мені набридло нейтралізувати отруту в їжі, щоб не зіпсувався твій жалюгідний шлунок.
— Коханець?! — це слово раптом повернуло мене до життя.
— Авжеж, у її спальні! Це барон де...
Я вже було кинувся, щоб покарати перелюбників, але незворушна міна, з якою мій рятівник клацнув вимикачем (під стелею спалахнула застережна лампочка, — це диво в проклятому вісімнадцятому столітті схвилювало б мене до сліз, якби не удар долі!), отже, презирлива міна куратора остаточно привела мене до тями. Я рішуче скинув з шиї мотузку.
— Це дрібниці, але про твій вчинок я мушу повідомити куди слід, — дещо він остудив мій запал.
— А якби ви мене не врятували?
— Ти б опинився у чорній дірі!
Я похолов від жаху. Потім промимрив:
— Я не можу так жити далі...
— У сорок років подібне трапляється.
— Але ж насправді мені не сорок років! І я не людина, щоб терпіти приниження і топити душу в смороді гріха.
— Чим нижче ти впадеш, чим більше тебе принизять, тим вище піднесешся потім. Зрештою, як початківець, ти можеш займатися благодійництвом чи подорожувати. Це полегшить твої муки.
— Я застарий для подорожей.
— Невже?
На стіні виникло дзеркало у важкій різьбленій рамі з амурчиками й гронами. Замість пісної фізіономії, покраяної зморшками, я побачив юне лице, схоже на лик одного янгола з містечкової церкви. Завжди він когось мені нагадував! Так, то був я. Пам’ять повернула ті щасливі часи, коли я ще не належав до зграї двійників. Мені хотілося плакати, відчувши, як налилися міццю м’язи, тіло стало гнучким, а лице гладеньким. Якими б щасливими були люди, якби до них поверталася молодість...
— Спробуй! — примружився мій куратор. — Може, тобі вдасться ощасливити людство... — і вмить разом з дзеркалом й електричною лампочкою.
Назад я спускався ходою сорокарічного чоловіка, обтяженого сім’єю і радикулітом.
...Наступні тридцять років пролетіли як тридцять днів. Я шукав еліксир молодості, через що став посміховиськом для сім’ї і сусідів. Витратив купу грошей, здичавів, згорбатів. Однак я вірив, що досягну свого, бо не належав до простих смертних. Перемога, здавалося, була вже близько, коли з’явилася непрохана гостя з косою. Я саме закінчував досліди в лабораторії, розташованій у підземеллі замку. Війнув холодний вітер. Я підняв голову й побачив бабусю з пронизливими темними очима і гачкуватим носом.
— Ну, — посміхнулася вона, блиснувши на диво молодими зубами, — юначе, збирайтеся! Ваші земні страждання закінчились, з чим і вітаю...
Я заблагав її:
— Ще трохи, ще трішки! Хоч до завтра! Я на вірному шляху...
— Біда з вами, двійниками! Я розриваюсь начетверо, щоб усюди встигнути. Збирайся! Заповіт готовий? Нотаріус завірив?
— Так, — відповів я механічно, не зводячи очей з безлічі посудин на столах, звідки мало з'явитися те, омріяне людством...
— Вони все одно не будуть щасливими. Щось мусить старіти: як не тіло, то душа, — вгадавши мої думки, сказала Смерть і махнула косою по численних пробірках, колбах і склянках.
Все розлетілося на друзки. Підземелля наповнили ядучі випари, суміші яких не витримала б жодна жива істота. Крізь затуманену свідомість я почув насмішкуватий голос Смерті:
— Щасливої дороги!
Потім все сліпуче спалахнуло і згасло. Я полинув крізь стелю, покої, дах мого недовговічного притулку. Небо прояснилося, заблищали зірки. Я глянув униз і побачив мізерне старече тіло, що лежало навзнак серед битого скла, і уявив, як його зжеруть черви у сімейному склепі. Але це мене не обурило, бо мав тепер власне тіло, молоде й сильне, котре повернулося до мене після нікчемного відтинку часу на малесенькій кульці, званій Земля.
— Adieu! — помахав рукою і садку, що спав під снігом, і башті, з якої було видно в ясну днину шпилі гір, і всім домочадцям, і старенькому цапові, котрого я не встиг перетворити в грайливе козеня...
Хата
Марія:
Хата. Вона стоїть далеко від траси і двоповерхових будинків-фортець. Хазяї тих цегляних потвор самовдоволені, пихаті і водночас одвічно занепокоєні, щоб їх хтось не обікрав. А ця хата вбога, під солом’яною стріхою. Ми самі білили її восени й навесні. Довкола старий садок: груші, сливи й вишні. Така маленька хатинка, самотня хатинонька на пагорбку, схожа на бабусю, що гріється на сонечку.
У хаті — піч, величезна добра піч. А ще лави, стіл, потемнілі образи під рушником, широке дерев’яне ліжко, на якому народжувались і вмирали люди. Полиця з чашками для кави, електроплитка, магнітофон, а в світлиці коло груби — наше найбільше багатство: дві гітари, "Іоніка" й скрипка.
Коли хлопців забрали до армії, Сергій залишив мені ключа. Ту хату записала йому бабуся, і я часто приходила у неї: витирала пилюку, провітрювала. Легко було уявити, що я тут живу, але чомусь не уявлялось. Ми якісь без роду-племені. Батько — сирота, дитя війни. У мами — єдина сестра, і та живе в Караганді. Може, батькам легше, що в мене є хлопці...
Хоч ми й різні, але нас назавжди зв’язала музика. І ніхто з нас чотирьох не сміє стверджувати, що він нещасливий. Найгірше тим, хто не знає, куди себе подіти.
Ми просякнуті музикою, як потом і сльозами, безіменні фанатики, диваки.
