Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

1912 рiк. Базар. Колишнiй клоун П'ер

Стороженко виручає Чака

Я навiть не спостерiг тiєї митi, коли раптом цирк зник з моїх очей i я опинився на базарi, серед сотень людей, якi сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок i мордатих продавцiв, що бундючно позирали з-за прилавкiв, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тiльки в кiно бачених дореволюцiйних сiряках, чумарках, довгих, до землi, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках i кашкетах з лакованими козирками.

Посеред базару височiла обшарпана, облуплена церква з п'ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнiлими, облiзлими банями i квадратною, пiд гостроверхим ребристим дахом, дзвiницею. (Мабуть, та сама Залiзна церква, про яку згадував Чак.) Анавколо неї у безладдi купчилися збитi з дощок якiсь неоковирнi рундуки, прилавки з дашками i бездашкiв, крамнички й сарайчики.

Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всi заставки свiй товар.

— Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!

— Огiрочки! Огiрочки! Помiдорчики! Кращi на всьому базарi!

Кращi на всьому базарi!

— Капуста! Капуста!

— А хто забув купити петрушки? Хто забув?

— Тiльки в мене! Тiльки в мене! Спецiї-присмаки, заморськi трави для будь-якої приправи!

— Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого грошi завелись!

I серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:

— Кому води холодної? Кому води холодної?

Чорне замурзане хлоп'я, одставивши руку, в якiй затиснута кружка, аж згинається пiд вагою великого вiдра. У вiдрi плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.

— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон! Друга Архiмед! — вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирнi статуетки. Де Наполеон, а де Архiмед, второпати було неможливо.

А он цiла вистава.

Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:

— Вас запросили в пристойний дiм. У вас прекрасний настрiй. Ви в новому костюмi. Ви почуваєте себе паризьким дендi. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. I раптом — о жах! кошмар, о боже правий! необережним жестом руки дама лiворуч перевертає на вас тарiлку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкритi пiджак, i брюки, i жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм нi носити, нi пропити, нi продати, нi програти, нi заставити в ломбардi. Ви нещаснi!.. Але... Не впадайте в панiку! Ви купуєте в мене чудодiйну пасту "Унiверсал". Кiлька хвилин i — о диво! — плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна i носити, i пропити, i продати, i програти, i заставити в ломбардi. Ви знову паризький дендi. I знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивiться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! — Вiн заляпував полу свого сiряка чимось чорним, тут же тер її "Унiверсалом" — i пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, вiн зненацька, нiби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно , скрикував: "Ах, пардон, пардон! Я зараз",— i одразу ж виводив пляму.

Мене так захопило асе це, що я навiть забув про Чака. I тiльки тодi, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного вiку зi мною у гiмназичнiй, трохи завеликiй на нього формi, у гiмназичному кашкетi, що насувався йому на вуха. Я одразу впiзнав його — по очах, по усмiшцi i по родимцi над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолiтка, який щойно, хвилину тому був дiдусем.

Вiн ще раз легко стиснув мою руку, ледь помiтно кивнув, одпустив мене i пiшов по базару. Я — назирцi за ним.

Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повiтрi. Так ходять тiльки увi снi або, може, ще в космосi, у невагомостi. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але нi на кого не наштовхувався. Легко обминав усiх, прослизаючи навiть там, де, здавалося б, не мiг прослизнути.

I раптом я збагнув — Чак говорив правду, менi справдi нiчого боятися, зi мною нiчого не може трапитись. Я — безтiлесний. Я обережно смикнувся вгору i злетiв у повiтря. I полетiв над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радiсне почуття, що я засмiявся.

Я спокiйно летiв над Чаком, не боячись загубити його в натовпi.

— Рубцi з кашею! Рубцi з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалiйте живота! — вигукували товстопикi, розчервонiлi перекупки вiд прилавкiв, над якими клубочилася пара i звiдки линув гострий запах вареними, часнику i цибулi. Це був так званий "обжерний ряд", "обжерка", про яку я колись читав. Рiзномасний бiдний люд у засмальцьованiй одежi сидiв тут на лавках або й просто стояв бiля прилавкiв i жував отi фляки й рубцi. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:

— Тiтонько! Дай шматочок!

— Киш звiдси! Не псуй людям апетит! — сердито махнула на нього перекупка.

Та якийсь кругловидий дядечко, що жував бiля прилавка, обернувся i мовчки простягнув циганчатi свою тарiлку. Циганча схопило шматок i жадiбно почало їсти.

За "обжеркою" починалася "розкладка". На розстелених на землi газетах, ряднах, клейонках розкладенi були найрiзноманiтнiшi, найнесподiванiшi речi: одяг, посуд, iнструменти, книжки, подерте взуття, трiснутi грамофоннi пластинки, розбитi театральнi бiноклi, поламанi гасовi лампи, свiчки, годинники без стрiлок, кавалерiйськi шпори, гральнi карти, недописанi олiвцi, опудала ховрашкiв та безлiч всякого iншого непотребу.

Чак довго ходив по "розкладцi", нерiшуче товкся то бiля одного продавця, то бiля другого. Нарештi одважився i, спинившись бiля найнепримiтнiшого з вигляду дiдуся, який куняв на розкладному стiльчику, тихо сказав:

— Пане!

Дiдусь одразу стрепенувся, звiв голову i запобiгливо усмiхнувся:

— Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! — i широким жестом показав па свiй немудрящий товар,

— Та нi...— Чак почервонiв, розкрив ранець i дiстав iграшкового клоуна в атласному чорно-бiлому шахматному костюмi, червоному ковпаку, усмiхненого й справдi дуже симпатичного.

— От! Чи не купите ви в мене...

— А-а...— одразу пригас дiдусь.— Нi! Нi, хлопче, нi! Моя фiрма не купує. Тiльки продає. Тiльки. Проходь, не заступай менi товару.

Чак ще бiльше почервонiв i одiйшов.

Якийсь час вiн ходив мовчки, потiм знову зважився i... знову одiйшов нi з чим.

I раптом...

— Одначе! Що ви робите, юначе? — почувся веселий дзвiнкий голос (бiля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно вiддав свою тарiлку циганчатi).— Це ж клоун П'ер, улюбленець публiки, а ви мiняєте його на бублики. Щоб потiм ви не шкодували, його не треба продавати. Ходiмте, мiй друже! Я прошу! Ходiмте, ходiмте, мiй друже!

Обнявши Чака за плечi, дивний дядечко повiв його вiд "розкладки".

Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.

Дядечко був уже лiтнiй ("августовський", як каже на таких мiй дiд Грицько,— ще трохи — й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, i зморшки поорали шию).

Вiн iшов, помiтно припадаючи на лiву ногу.

Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.

— Так от,— сказав дядечко, коли вони вийшли з базару.— По-перше, взагалi продавати будь-що гiмназистовi на базарi небезпечно. На вас уже пiдозрiло позирав один "фараон", якого я знаю в обличчя. I якби вiн передав вас класному наглядачевi, могли б бути серйознi неприємностi. А по-друге, менi не хотiлося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам i самому не хочеться розлучатися? Правда ж?

Чак мовчки хитнув головою.

— Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригодi? Не соромтесь. Не тiльки вiд себе кажу, а й вiд лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися — колишнiй улюбленець публiки, клоун П'єр, змушений, на жаль, пiсля нещасливого випадку залишити арену i перетворитися на особу без певних занять — Петра Петровича Стороженка. Маю честь,— дядечко зупинився, стукнув пiдборами i рiзко нахилив голову.

— Чак Всеволод. Гiмназист третього класу,-пролепетав у

вiдповiдь Чак.

— Дуже приємно. А раз ми вже знайомi, то давайте без церемонiй. Що у вас там сталося? Викладайте. I Чак виклав йому всю свою iсторiю.

— Так. Ясно,— сказав колишнiй клоун.— Ця порода людей менi знайома. Синок Слимакова, значить. З полiцейського управлiння. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрiчатись. В iнтимнiй обстановцi. Вигонив колись мене з мiста протягом двадцяти чотирьох годин "за богомєрзкоє крiвлянiє i посяганiе на священную особу государя iмператора i члєнов августєйшей фамiлiї". Пiдла душа. I синок, значить, такий... Ну що ж, яке корiння, таке й насiння. Але вiдкуплятися вiд нього — марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо iнакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п'ятiй, кажете? У Ботанiчному саду? Бiля "дерева смертi"? Ну що ж. Ходiмте. Скоро саме п'ята. Не будемо запiзнюватись i примушувати його чекати.

— I ви думаєте, що вiн...— невпевнено пiдвiв очi па Стороженка Чак.

— Думаю. Навiть певен. Не сумнiваюсь. Самi побачите.

Вони вже йшли бульваром угору.

Бульвар хоч i був дуже незвичний, але його все-таки можна було впiзнати. Два ряди струнких тополь так само стримiли в небо (тiльки пiд ними тяглися кущi живоплоту,огинаючи фiгурнi лавки, та й огорожа була дерев'яна, фарбована). А деякi будинки були знайомi, вони й зараз стоять.

Обабiч бульвару пролягали трамвайнi колiї, якими з деренчанням їхали вниз i вгору невеликi вагончики з вiдкритими площадками i однiєю, як у тролейбуса, штангою, на кiнцi якої котився по дроту круглий ролик.

Там, де зараз пам'ятник Щорсу, стояв пам'ятник, але iнший, оточений гранiтними стовпчиками, мiж якими важко провисали масивнi залiзнi ланцюги.

На круглому п'єдесталi якийсь дядечко вiдставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бiк вокзалу, наче збирався бiгти на поїзд (потiм я дiзнався, що то був граф Бобринський, який хоч i заснував перший на Українi цукровий завод i першу залiзницю, але був капiталiст i експлуататор, i тому пiсля революцiї справедливо знятий з постаменту).

Вiд цього пам'ятника праворуч починалася огорожа Ботанiчного саду, така ж, як i тепер, з хвилястою дротяною сiткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.

— Пiдемо з Безакiвської? — спитав Стороженко Чака.

— Ага.

I вони звернули праворуч.

"Ага,— подумав я.— Значить, вулиця Комiнтерну колись називалася Безакiвською".

Вдалинi, за дерев'яним мостом, виднiвся вокзал, приземкуватий, видовжений, з пiдвищеннями посерединi та по боках i з маленькими вежками на тих пiдвищеннях.