Повія - Мирний
Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.
- Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, - приказала Пистипа Iванiвна.
Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ - повну корзину; принесла та так i кинула додолу!
- Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять - носи! Аж руки потерпли! - скрикнула вона i почала розмахувати руками.
Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.
- Вимий стакани, - порядкує панi.
Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
- Ти дивись сьогоднi за Мар'єю, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, - додав. Панi тiльки зiтхнула.
Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…
- Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася? - роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк! - на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустранi, його очi заспанi, бiла вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд рожевого лепесточка груднина.
- Нiчого й журитись, коли рук не чуєш! - суворо вiдказала Мар'я.
- Чого ж се?
- Он яку хуру теребила на собi! - вказала Мар'я на корзину.
- Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого? - пита, граючи очима, панич.
Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.
- Ну, вже й ви! - одказала вона, зiтхнувши. - Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.
- О, ви вже й сердитесь, Мар'є Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.
- Он кого просiть! - кивнула вона головою на Христю.
- А се що за вечiрня пташка? - пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… "Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила", - подумала Христя i ще дужче почервонiла.
- Дiвчина! Не бачили? - одказала Мар'я.
- Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице - голова горить-палає.
- А гарна? - пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.
Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.
- Оце вже й закохались? - смiється Мар'я.
- То вже i закохався. Що ти думаєш?
Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує - його мову, дивиться у землю - баче його яснi очi.
- Чи Григорiй Петрович устав? - пита панi.
- Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, - одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта рiч.
- То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.
Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу розмову з Мар'єю, i Мар'я весела: смiється, щебече.
- Пани просять чаю пити, - сказала, засоромившись, Христя.
- Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'є!
- З якої речi? - гукнула Мар'я. - Коли вона вам подобалася, то хай i дає.
- Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.
- Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких задивляються!
Панич похитав головою.
- Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино! - гукнув вiн. - Як твоє святе ймення?
Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.
- Як тебе зовуть? - знову допитується вiн.
- Не кажи-и! - скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.
- Христина, - провiв вiн. - А батька? Христя мовчала.
- Батька, питаю?
Христя усмiхнулася й одказала: батько.
- Христина батькiвна? Га?
Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею i Христя.
- То отже слухай, Христино батькiвно, - жартує панич. - Будь однинi моєю слугою i дай менi, будь ласка, умитися… Шабаш тепер, Марiє Iванiвно! Пасiть заднi.
- Не дуже, не дуже! - мотнувши головою, одказала та. - Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.
- Нi, сього не буде.
- Не буде приблуди, а добре буде, - затарабанила Мар'я.
- Як, як? Що ти сказала?
- Те, що ви чули…
Поки вони змагались, Христя принесла воду.
- Неси сюди, Христино, - махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. - Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?
Христя увiйшла за ним. Велика хата, аж у четверо вiкон; по лiву руч, пiд глухою стiною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сiтка, з тонкого залiза; за нею проти вiкна - стiл; на столi усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голi, обнявшись руками, люди, вискалившi зуби собаки, свiтячi очима коти; по обох боках столу на круглих пiдставках стояли двi темнi чоловiчi постатi: одна - в шапцi i кожусi - справжнiй мужик, друга - без шапки, носата, великi пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стiнах - картин-картин, аж очi розбiгаються! Мiж двома вiкнами чорна блискуча шафа, на їй - головатий чоловiк обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел… Христi уперше зроду доводилось бачити таке диво.
- Отой стiльчик вiзьми, Христино, - порядкує панич, - та постав серед хати; а там пiд кроваттю таз; постав його на стiльчик та й лий на руки.
Христя почала зливати холодну воду в його жменi, котрi аж просвiчувались при сонячному свiтi. "I що там мити?" - подумала Христя, дивлячись, як i без того тендiтнi та бiлi руки натирав панич пахучим милом. Мар'я, одхиливши дверi, собi висадила до них голову.
- Бач - зачинилися… Глядiть, щоб грiха якого не трапилося, - каже Мар'я, усмiхаючись.
- А ти пiдглядаєш за нами, стара карго?.. Не такi ми люди з Христиною. Адже правда? - I приязно заглядає їй у вiчi своїми карими, блискучими.
- Якi ж то ви? - допитується Мар'я.
- Ми - праведнi. Правда, Христе?
- Та вмивайтеся, а то покину, - сором'язливо одказала Христя.
- О, бач!.. - сказав панич i пiдставив руки.
- Та то ще не обiйшлося: занову ситце на кiлочку! А обiйдеться… - регоче Мар'я.