Похорон богів - Білик Іван
Заходився він учащати до Подільських воріт: минає, не минає день чи два — дивлюся — вже дибає. Сяде побіч брами й сидить, і сидить... Кажу дідові Данові: "Що йому коло челяді за мед?"
А дідо каже: "Я й сам не доберу, чого йому коло нас треба".
А тоді одного вечора й рече:
— Знаєш, чого теліпається сюди цей грек? Кажу — не знаю, а чого — питаю. Та, каже, я собі думаю, що він дибає сюди не за так. Ходить цей грек до тебе.
Отак і сказав. А тоді ще й око прискалив. Хіба, каже, ти не княжий син?
— Ну, був княжий, та тепер такий челядин,, як і ти. Ба ще й гірший: обільний робочий холоп.
А дідо каже:
— Воно-то ніби й холоп, а все одно ж княжич. Щось моститься до тебе стара... То чи не зумисне підсилає цього Григорія?
— На дідька він мені?
— Тобі, може, й до дідька, а він, он бачиш, і сьогодні сидить. Для чого йому такі, як я або Муромець?
— А для чого йому обільний холоп?
— Отож я й сам про те думаю, — каже дідо Дан.
Я серед нас трьох був найзачуханіший, жебрак, та й край. Ота гриденська свитка, що її дав був мені Каніцар, уже запацьорилася й подерлась — я й латати не встигав, А ліпшого мені не давала жодна собака. Якось пішов я до Каніцара й кажу:
— Дай цілішу свитку!
А він: що я тобі її — народю? Проси, каже, в тивунів клітьових чи в домажирича.
Просити я не пішов, але сиджу якось біля воріт і зашиваю діру на лікті, аж тут пресвітер Григорій підходить і сідає коло мене на землі.
— Латаєш?
— А хіба що? — кажу.
Бо є, каже, така приповідка в святому писанні, що багатому царство на землі, а вбогому на небі.
Я нічого з того не добрав, а він знову своєї:
— Щастя й нещастя бог кожному чоловікові порівно наділив. Якщо чоловік купається в молоці та маслі за життя, то кипітиме в гарячій смолі по смерті. А хто не мав щастя на землі, то матиме його на небі.
Я тому грекові кажу:
— Це начебто на те виходить, що коли в мене повна скриня кун, то півжиття мушу голодувати, а вже тринькатиму в другу половину життя?
Слово таке припало йому до вподоби — сам не знаю чому.
— А якщо, — кажу, — на старість повипадають зуби чоловікові?
Григорій лише скалиться та мовчить. Десь-то це йому не вельми засмачило, бо він потім спитав:
— Тобі яке літо минає?
— Минав, — кажу — сімнадцятий рік. А для чого питаєш?
— Та просто, — каже, — так...
А мені схотілось допекти лисому грекові. Якщо його справді підсилає стара — хай їй перекаже.
— А моєму, — кажу грекові, — холопству минає п'ятий рік.
Та він мовби й не засмутився, каже мені:
— Господь велів дарувати кривдникам.
— Добре мені діло! — кажу. — Що ж то за бог у вас такий боязливий?
А він мені рече:
— Не боязливий, а злагідний.
— Цебто як? Ти на нього плюнеш, а він обітреться й мовчить? Наші боги ліпші, — кажу йому. — Й за кривду велять мститися.
— Не думай, — каже, — про лихе, думай про добре.
— Як до мене, — кажу, — так і я.
А він отак обхопив коліна руками й похитується.
— Мста, — каже, — породжує мсту. Тим-то й велить господь не пам'ятати кривди. Багато ж, — каже, — зібралося в тобі зла. Мусиш забути давнє, бо лопне в тобі жовч, лопне й розіллється по жилах. Є така приказка в святому письмі: "Батьки їли кислиці, а оскома в синів на зубах". Діти за батьків не відповідають.
— Значить, — кажу, — маю цілувати руки тим, хто закував мого батька в порубі?
А він мені так ласкавенько гомонить:
— Усе в житті минає. Наберись терпіння й жди: так чинив господь і нам заповів чинити.
Кажу — хай би мене ліпше побив Перун, як маю терпіти й дякувати кривдникам. І якщо тебе й справді, мажу; прислала до мене стара, то можеш їй переказати, що я був і лишуся вовченям. Це ж її слово.
Але він так нічого мені й не сказав на те. Отаке в нас вийшло з ним балакання. Григорій тоді підвівся та й пішов собі, а назавтра кличе мене Каніцар до княжого двору. Я думаю — може, знову щось про сестру, а він простягає мені свитку з мідяними гапликами. Бери, каже, це буде тобі. Питаю Каніцара:
— Поїдемо до Любеча, чи що?
— Щоб не світив ліктями, — каже. — Бери й носи.
Та й не просто так ото каже, а мовби милостиню дає. Сам собі думаю: пожди, пожди, ми ще колись побалакаємо з тобою. А свитка гриденська й геть-чисто нова.
Коли потім навідався до Подільських воріт пресвітер Григорій, я в нього й запитав, кажу, чи не ти виплакав для мене цю свитку? Каже — ні. А дідо Дан дивиться на мене й морщить лоба:
— Чи не я тобі казав? Щось мені досі ніхто не дарував нової свитки, а тобі, бач, дають. Поглянь тепер на мене та на Муромця.
Проти цеї моєї їхні свитки були потерті й старі, а я ходив між ними наче боярський отрок. Я ліпше мав себе в старій подертій свиті без мідних гапликів. У цій було якось ніяково й незручно.
А потім знову мене покликав Каніцар. Їстимеш, каже, разом з гриднями.
Я аж закипів:
— Чого це маю їсти з гриднями? Хай з ними свині, — кажу, — їдять!
Він же як замахнеться! Але не вдарив і не зачепив, лише поскреготав сам собі зубами. Думаю: пес ти рудий! Тобі заборонили мене кусати, то ти хоч гарчиш? Кажу: з гридьбою не їстиму, хоч хай би навіть од голоду ратиці простяг. А він знову дивиться на мене, мов той собацюра на цепу.
— Коли б, — каже, — моя воля, ти в мене із свиньми жив би і їв!
Аж мені смішно стало з того його гарчання, я засміявся й кажу:
— З гридьбою їстиму, якщо там їстимуть і Муромець та дідо Дан. Отак і перекажеш.
Він знову гарчить:
— Давно не був у княжого під'їзного?
Я таки в того звіра давно не був, але стара заборонила під'їзному мене бити ще ген коли! Кажу я про це дідові Данові, а він:
— Ніколи того не було й не буде, щоби сторожа їла з гридьбою за одним столом.
А того ж дня покликав нас челядня до гридниці:
— Йдіть вечеряти, — каже до всіх.
— Утрьох? — питаю.
Каже — Втрьох.
Ми з дідом і Муромцем тільки перезирнулись, а не пішли.
Мовлю челядинові:
— Перекажи отому рудому псу, хай спрежда принесе нам усім гриденські свити та чоботи. Не хочемо світити латками та показувати гридням дулі з драних чобіт. — Челядин регоче, а я доказую: — й ще хай принесе нам по парі цілих ногавиць, аби не світили коліньми та задами.
Челядин рече:
— То хай уже заодно й по шапці?
Кажу: хай.
І що ти думаєш? Геть усеньке оте прислав Каніцар. Ще й по клобукові із смушевим околом! Вирядився дідо Дан, притупнув кованими чоботами й сміється:
— Коли б хто сказав отаке — зроду не повірив ба! — А тоді подивився, подивився на нові чоботи й перезувся в старі: — А ці мені на смерть будуть.
Назавтра злазить із брамного помосту дідо Дан, дивлюся — свитка в нього навиворіт вивернута. Питаю — що то за знак? Чи не потвори які намислив? Бо щоб одвернути напасть чи перестріт, вивертають ногавиці або сорочку, як оце наш дідо Дан. А він крутить головою:
— Який там, — каже, — знак! Вивернув, щоб не терлась і не запацьорилась. Але коли челядин гукнув нас до гриднів на обід, а ми вже й не відмовлялись, то дідо Дан перевернув свитку на лице. Пішли ми вдвох із дідом, бо Муромець лишився стерегти, не можна ж було геть покинути браму. Заходимо в двері гридниці й стоїмо, а гридьба пообертала голови й рячиться. Одні вже попоїли й виходять надвір, інші ж лише заходять, а поварна челядь снує та снує, носить братинки та полумиски, туди повні, а назад порожняка, бо гридьба многа, кожного ж нагодуй та напій, геть усенька молодша княжа дружина, сотень чотири чи й п'ять. Которий бадьоріший та дужчий — розтурляє хирлявіших і сяде сам, а слабші та молодші вистоюють, поки хтось підведеться й вивільнить ослін. Тиснява й галалакання неймовірні. А коли зайшли я та дідо Дан, усі мов повдавлювались кашею: повирячувалися на нас і сидять.
Челядин каже:
— Постійте отутечки коло стіни, поки хтось напхається й піде. Сьогодні в нас борсть із солониною та вівсяний кисіль. А оно в діжках брага та сироватка — беріть і пийте собі з черпака, скільки кому влізе.
Ми з дідом побачили гуляще місце й сідаємо на ослін, а якийсь гридень гарчить по-варязькому:
— Ану геть! Ще мені тут холопом не смерділо!
Я хотів огріти його — таке руде та миршаве, — а дідо Дан мене відтяг. Каже, не заводься, хай попоїдять, а ми вспіємо.
Тоді підвелися котрісь двоє під вікном, пішли ми з дідом Даном на їхнє місце, але гридьба зсунулася докупи й зайняла ослін. Я мало вже не сказився. Коли це заходить Каніцар, нахиляється й щось бурмотить одному гридневі. Той трохи відсунувся й дав нам місце за столом. Я аж теперечки впізнав Зігберна Лідулфоста, найбільшого в гридниці мечного хитреця.
Ото ми так уперше з дідом Даном пообідали.
А Муромець і не глянув на те, що ми з дідом принесли йому з гридниці. Він і далі ніколи туди не ходив, а згодом перестав і сторожувати, бо вже давненько зладнав собі токарний станок: навчився точити веретена й полумиски.
Лишилися ми з дідом Даном на якийсь час удвох, аж ген потім Каніцар приставив до нас одного перестарка варяга: уже не годен був вилізти на коня, а не мав де притулитися, бо не було в Києві сім'ї. Він сидів і тільки покрикував на нас із дідом, аж поки я одного разу замахнувся на нього мечем: тоді лише "встилався".
А згодом Каніцар привів ще одного такого ж перестарка — цей уже днями й ночами куняв, — а мене забрав до княжого двору.
Був я приворітним і в княжому дворі, але тут мені велося гірше: день і ніч на очах, нікуди не одвихнешся й не підеш, усе зачиняй та відчиняй, бо ворота княжого двору мусять бути зачинені.
Добре тут було тільки те, що я частіше бачив твою маму.
Їй минав уже дванадцятий рік, вона витяглась і покруглішала, мовби аж вибіліла з лиця, бо ж увесь час товклася коло княжого харчу. Бувало, то вона підбіжить до воріт, то я відвихнусь і загляну в їхні підкліті, тож бачилися ми кожного дня, а не так, як досі. Я й ночував у сторожовій кліті під ворітьми.
Частіше бачив і Григорія — він-бо також сидів у княжому дворі. Цей грек велів усім називати себе "отцем пресвітером": "отець" по-булгарському чи ще по якомусь там — то неначе "батько". Ну, та біс із ним: отець пресвітер — так отець пресвітер, а мені що?
Я вже не так шарпався від нього. Хоч хай там що та як, а цей грек був для мене пособним, навіть якщо до того пособництва спонукала його стара. Що, бувало, не скажу отцеві Григорієві — чиниться й діється як з води. Сказав про свиту та чоботи — видав Каніцар, сказав про одіж для Муромця й діда Дана — й це видали обом.