Неймовірні оповідання - Загребельний Павло
А Суворіну напише: "Я пишаюся тим, що в моєму белетристичному гардеробі висить і цей шорсткий арештанський халат".
Письменницьке життя Чехова мовби розділяється поїздкою на Сахалін. Одинадцять років творчості — до поїздки і чотирнадцять — після неї. Майже всі чеховські шедеври припадають саме на ці чотирнадцять років. І "Палата № 6", в якій молодий Ленін побачив художнє втілення Росії — в'язниці, і "Студент", пронизаний вірою Чехова в силу і велич життя: "Правда і краса, які спрямовували людське життя, тривають безперервно до сього дня і завжди є головним складником людського життя..."; а також і "Мужики", з яких цензура вирізала сторінку безпощадної правди про життя простих людей: "Тяжка праця, від якої ночами болить усе тіло, жорстокі зими, у борг врожаї, тіснота, а допомоги немає і нізвідки ждати її. Ті, що багатші й сильніші їх, помогти не можуть, бо самі грубі, не чесні, не тверезі, і самі лаються так само відворотно; найдрібніший чиновник або приказчик поводиться з мужиками, як з бродягами, і навіть старшинам і церковним старостам говорить "ти" і думає, що має на це право. Та й чи може бути яка-небудь поміч або добрий приклад від людей корисливих, жадібних, розпутних, лінивих, які наїздять в село тільки для того, щоб образити, обібрати, налякати? .."
Поволі, але невідступно творив Чехов свій власний художній світ, не виступаючи різко і відверто проти помилок і несправедливостей, не закликаючи до пpoтecfy й бунтарства, а намагаючись відкрити якісь зовсім нові перспективи, шляхи, точки зору, проголошуючи мовби нову віру і філософію, яка робить очевидними сміхотворність і безпомічність панівних ідей, обскурантизму, обмеженості, принижень.
І його "Дім з мезоніном" це не тільки висміювання героїв "малих справ", які хочуть усьому зарадити "аптечками" й "бібліотечками", а передовсім утвердження тої правди, яку людина здобуває дорогою ціною, і що дорожча та ціна, то відважніше й твердіше відстоюватиме людина ту правду.
І хрестоматійний "Крижовник" не тільки сатирична замальовка міщанської обмеженості з її нікчемними ідеалами, а й заклик кожного, хто береться за перо, до чесності і громадянської мужності.
"Я розмірковував: як, по суті, багато вдоволених, щасливих людей: ... але ми не бачимо й не чуємо тих, які страждають, і те, що страшне в житті, відбувається десь за кулісами. Все тихо, спокійно, і протестує сама тільки німа статистика: стільки-то збожеволіло, стільки-то відер випито, стільки-то дітей загинуло від недоїдання... Треба, щоб за дверима кожної вдоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні, що, хоч як би він був щасливий, життя рано чи пізно покаже йому свої пазурі, станеться лихо — хвороба, бідність, втрати, і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших".
Чехов мало не до кінця життя не полишав лікарської практики. Кілька років тягнув лямку повітового лікаря. Був на холері, помагав селянам у голодний рік, приймав хворих не сотнями, а цілими тисячами. Згодом він жартуватиме: бути десять років повітовим лікарем незмірно тяжче, ніж п'ятдесят років бути міністром. Так от з простого лікарського молоточка і пластинки слонової кістки для вистукування хворих виростає такий символ письменницького покликання, обов'язку і честі!
Чехов був запеклим, великим читачем. Він знав класику, стежив за сучасною літературою, завжди завалений був цілими стосами журналів і газет (про це згадують Горький і Бунін), навіть їдучи за кордон (де перечитував усю іноземну періодику), домовлявся, щоб йому пересилали вітчизняні видання, просив у листах рідних прислати то якусь газету, то журнал. І коли, їдучи в 1894 році за кордон, він побував у Львові і придбав там двотомний "Кобзар" Шевченка (повідомляв про це в листі до знайомої з Сумщини Н. Линтва-рьової), то можемо бути певні, що Чехов прочитав усього Шевченка. І коли в першій книжці журналу "Жизнь" за 1900 рік поряд з повістю Чехова "В овраге" надруковані були оповідання В. Стефаника і стаття Вл. Ільїна (псевдонім Леніна) "Капіталізм в сільському господарстві", то ми віримо, що письменник прочитав і Стефаника, і статтю майбутнього вождя революції, надто що з нею мовби перегукувалися і його "Мужики" і "В овраге".
В січні 1901 року опубліковано повідомлення міністерства народної освіти про віддання в солдати 183 студентів Київського університету за "учинення скопом беспорядков". Ленін відповів статтею в "Искре" з пророчою грибоєдов-ською фразою: "Фельдфебеля в Вольтеры дать!" Чехов повертався після лікування з-за кордону, писав, ніби прочитавши ленінську статтю: "Скрізь іде дощ, скрізь є дерев'яна церква, телеграфіст і жандарм... на митниці обкрадають, в середній Росії повісять або посадять до тюрми, образять, цензура не пропустить того, що я написав".
Толстого відлучили від церкви. "Жизнь", яка надрукувала "Пісню про Буревісника", закрили, а самого Горького заарештували.
Перед усіма чесними людьми з страшною силою поставало питання: що робити?
В Штутгарті, у видавництві Дітца, друкувалася книжка Леніна, яка так і звалася: "Що робити?". В ній Володимир Ілліч писав про "темну силу", яка безчинствує однаково і "над студентом і сектантом, мужиком, письменником".
Чехов влаштовував у Ялті вмираючого поета Леоніда Радіна, автора пісні "Смело, товарищи, в ногу".
Передові уми Росії підказували, що саме треба робити, і Чехов не міг їх не чути. Але він був найперше художник і мав знайти відповідь сам і саме чеховську, а не якусь інакшу. Довго і тяжко писав він оповідання "Архієрей", пронизане авторською тугою за чимось невідомим, але таким дорогим і потрібним для людської душі:
"Він думав про те, що ось він досягнув усього, що було доступне людині в його становищі, він вірував, та все ж не все було ясно, чогось ще недоставало, не хотілося вмирати, і все ще здавалося, що немає в нього чогось найважливішого, про що невиразно мріялося колись, і сьогодні хвилює все та сама надія на майбутнє, яка була і в дитинстві, і в академії, і за кордоном..."
В холодній Ялті (температура в кабінеті 12е) Чехов дописував "Три сестри". Все молоде, що не вбите, життєздатне, рветься з глушини, з провінційної буденності з пристрасним вигуком: "В Москву! В Москву!" До кипіння життя, до сильних людей з надіями і благородством. Щоб не поверталося те, що сталося з Астровими, дядями Ванями, Тригоріними, доктором Рагіним, героєм "Мого життя", які пройшли мимо свого щастя, мимо любові, вичерпалися, згасли в атмосфері безнадії.
І слова з "Трьох сестер", у яких — усе життя Чехова: > "Ще трохи, і ми взнаємо, навіщо живем, навіщо страждаємо..."
Коли директор імператорських театрів Телятьєвський подивився чеховського "Дядю Ваню", він записав у своєму щоденнику:
"Поява таких п'єс — велике зло для театру. На таких п'єсах театр не виховує, а розбещує, бо до маси нерозв'язаних питань додаються ще нові... у наших батьків були вихованням підготовлені, може, й тупі, але визначені відповіді... При цих готових відповідях людина була спокійна..."
Чехов казав: "Хто лякається нервовості, хай перетвориться на осетра або корюшку".
Його герої далі билися над нерозгаданістю життя, всіма силами душі прагнули до чогось кращого, правдивішого, до розумно влаштованого людського суспільства. Він не був проповідником, чужий філіппікам і деклараціям, далекий від шаблонного бадьоріння, вогнів ідеалу, взяв і поніс далі сміх Гоголя, безпощадну правдивість Толстого, чарівливість Тургенева, надав усьому ще досконаліших, гармонійніших, витонченіших форм і шукав, шукав сенсу буття, відповідей на питання, які ставить перед людиною вже й не тяжка, аж до нестерпності, щоденність, а сама вічність.
В останньому своєму оповіданні "Наречена" він сказав: "Головне — перевернути життя, а решта непотрібне". І далі там же: "І будуть тоді тут велетенські, прекрасні будинки, чудесні сади, фонтани незвичайні, дивовижні люди... і кожен знатиме, навіщо він живе..."
Цим же настроєм пронизана й п'єса "Вишневий сад" — лебедина пісня письменника, який ще так багато міг сказати людям і який, як писав Томас Манн, надто рано для Росії пішов з життя, надто рано для всього світу.
Після всенародного похорону в Москві одна вірнопідданська газетка висловила припущення, що Чехов теж, видимо, належить до "буревесників револющї".
Колись він сказав: "Мене читатимуть років сім або сім з половиною, а тоді забудуть, але мине якийсь час і почнуть читати знову, і тоді вже читатимуть довго, довго".
Його читає весь світ.
І шляхи, прокладені ним, лишилися назавжди.
