Позичений чоловік - Гуцало Євген
А твої зуби — наче скраю над вікном стоять білі голуби рядком. А твої груди — це пшеничні бухани, які на лопаті ніколи не були. А твої ноги — це дві білі лошиці, які все життя одна одну обганяють, а випередити ніяк не годні.
— Ще, Хомо, кажи ще,— мліла моя рідна жінка Мартоха, як мліє грудочка коров’ячого масла на розпеченій пательні.— Такого не говорив навіть тоді, коли я була дівкою.
— А що ж я міг тоді сказати, коли досвіду не мав? Тепер навчився балакати.
— А я за все своє життя слухати навчилась.
— Язик твій, Мартохо, це качечка, що цілий день плаває посеред річки й кахкає.
— Ой, качечка, ой, кахкає! Не жалій слів, хай хмелем їхнім уп’юсь.
— Язик твій, Мартохо, це талалайко, що живе за лісом— пралісом.
— Талалайко! Ще говори...
— Рот твій, Мартохо, це два ряди сорочок, а між ними фартушок.
— Два ряди сорочок!.. Фартушок! — тішилась Мартоха так, як у дівоцтві своєму не тішилась. А якби розлучились не на півроку, а на рік? А якби на кілька років? Тішилася б тоді ще більше, ніж нині, чи, навпаки, забула б так міцно, що обличчя згадати не спромоглася б? — Іще, Хомо, не жалій добрих слів, розказуй...
Я, звісно, розказував рідній жінці Мартосі — й про щоки її та губи, що при поцілунку пахнуть студеним хрещатим барвінком. І про шию її ніжну, знизу поцятковану фіалковими спалахами жилок. І про груди її, схожі на двох біленьких курочок леггорнів, що з заклопотаністю господиньок повсідались на гніздечках висиджувати курчат. Розказував і про стан Мартошин тополиний,— авжеж, тополиний і нині, не тільки у відшумілій молодості, бо нині саме таким її стан бачився мені! І, звісно, ввижалась мені такою тонкою і вигинистою у стані, що через війстячко персня коштовного можна було б її просилити, аби той перстень правив за небувалий поясок. А ще я чистосердечно повторював, що ноги її таки схожі на двох здорових та невтомних лошиць, які намагаються випередити одна одну — й не можуть, бо обидві при сназі та завзятті, обидві прагнуть руху, волі.
І хоч Мартоха не пила оковитої, та, видно, мої слова були міцніші від хлібної, бурячихи і мелясівки, бо брали рідну жінку за живе, бо на дитину її обертали. Та й чи багато молодиці треба, коли вона давно таких слів не чула? Отож, шаліючи з обличчя так, наче на кожній щоці відьма з чортом стали телесуватись у шабаші, Мартоха схопилась на рівні, шепочучи спеченими чорною смагою губами:
— Сущу правду речеш, істинну правдоньку глаголиш... Доказати, Хомонько золотий?
— Доказувати мою правду? Як же ти мою правду докажеш?
— А ти не знаєш? — зашарілась моя рідна жінка Мартоха, як сімпадцятка.
— Як же тобі вдасться... доказати таке?
— А хочеш?..— Обличчя її сяяло темним оксамитом літньої ружі.— Хочеш?..
Руки в Мартохи тремтіли, як шабельки осоки на вітрі, губи ледь-ледь сіпались, наче дві струни під пучкою невправного музиканта, а очі... очі стали схожі на живих горобчиків, яких підпалила нечиста сила, й тепер пташенята горять, безпорадно тріпочучи крильцятами, до того ж дитинно пронизливе їхнє цвірінчання теж, виявляється, здатне горіти, теж палахкотить миготливими скалочками золота! А все тому, що, ставши посеред хати, Мартоха з якоюсь урочистою, священною непоквапливістю стала роздягатися.
Спершу зняла з шиї один разок намиста, далі другий, потім третій — і їхнє барвисте мерехтіння поклала на широкоберегому рушнику, яким застелено скриню. По тому, кинувши на мене карий подарунок погляду, вона зняла спідницю і хвильним порухом руки поклала поблизу намиста. На якусь невловну мить завагавшись, Мартоха стала знімати жакетку — й знімала в якомусь солодкому відчаї, з незбагненною знадливістю лебедиці або ж якоїсь іншої химерної птиці, котру й не випадало бачити за життя, та яка неодмінно водиться в світі, бо інакше від кого б тоді моя рідна жінка перейняла таку млосно-спокусливу красу рухів?!
Коли нахилялась донизу, то водоспад волосся, який зараз іскрився та лиснів чорною розпеченою смолою, про— ллявся тугим потоком до підлоги, й за тим густим водоспадом не видно було, як Мартоха знімає з ніг вихідні святкові туфлі, взуті задля офіційної частини зустрічі в музейному куточку мого імені. А коли випросталася, то з-за нічного мороку її кіс, що двома крильми повкладались на плечі, раптом побачилось...
...побачилось Мартошине обличчя, повите хмаркою ніяковості, журливої цноти і такої терпкої знади, що мимоволі мені перехопило подих і давке яблуко стало в горлі!..
Біла лляна сорочка, майже прозорого ткання, сніговою метелицею повивала мою рідну жінку, обертаючи її на несправжнє видиво, яке появилось тут невідомо звідки. Зачарований, вражений у самісіньке серце, я забув про наїдки та напої, бо нарешті вони вже не мали наді мною недавньої влади, натомість Мартоха забрала владу і над моїми очима, і над душею моєю, й над серцем.
— Приглянься пильніше, Хомонько,— прошепотіла,— хіба не бачиш, що правду казав? І про шию, й про груди, і про стан, і про ноги... Я й справді така!
І Мартоха, гордо піднісши голову, пройшлась по хаті.
Бачив, як ходить гуска перед гусаком, чи качечка перед селезнем, а чи індичка перед індиком. І як голубка перед голубом, і як лелька перед лелеком, і як горобчиха перед горобцем. Авжеж, краси в птахів не віднімеш, це правда, але жодна птаха не зуміла б пройтись перед своїм закоханим так, як Мартоха переді мною. Бо, може, щось у Мартошиній ході було й від ходи голубки, і лелеки, і лебедиці, але ж, окрім того, було щось таке чарівливо своє, неповторне, чого не надбає ніколи ніяка птаха, нехай то буде лебедиця, лелька чи голубка!
— Мартохо,— сказав я,— ти навіть у молодості так не проходжувалась переді мною.
— Бо, може, соромилась.
— А кортіло?
— Ще й як кортіло! Й нині кортить, бо до мене повернулася сьогодні друга молодість.
— А не розгніваєшся, Мартохо, коли виповім тобі свою сокровенну мрію?
— Чого ж маю гніватись на тебе, коли люблю? Всі твої забаганки — закон для мене.
— То зізнаюсь нарешті, бо ниньки день такий... чи то ніч така ниньки... Тоді, як парубкував, і тоді, коли шлюб узяли з тобою, мріялось, ой, мріялось!.. То снилось, а то наяву ввижалось, наче весна погідна, сади в Яблунівці цвітуть, солов’ї тьохкають, місяць, як човен, пливе над селом, а ти, Мартохо... А ти, Мартохо, виходиш у сад у такій ось білій сорочці, як нині, й більше нічогісінько на тобі нема, йдеш босоніж, коси розмаяні, місячна роса блищить на твоїх вустах, місячне золото сяє в твоїх очах, цвіт яблуневий опадає на плечі, а чи, може, то навіть солов’їний щебет сіється тобі на груди, на голову та на плечі рожевими пелюстками яблуневого цвіту. Йдеш од яблуні до яблуні, вся в білому, вся в цвіту солов’їних пісень, вся в місячних шовках, а я стою під ясеном, і очей із тебе не зводжу, й дихнути боюсь, щоб не сполохати видиво, і, здається, все життя б отак простояв під ясеном, дивився б і милувався б, як ти, Мартохо, від яблуні до яблуні йдеш, наче квіточка за квіточкою зриваєш пахучий солов’їний цвіт, складаєш у букет, щоб із тим букетом пройти зі мною в житті від шлюбу до могили.
— Хомо, й мені про таке мріялось...
— Чому ж не зізнавалась, Мартохо? — скрикнув у відчаї.
— Молода була, дурна... А ти чому не зізнавався?
— Молодий був, дурний...
— Стривай лишень, Хомо! Ось у мене друга... чи й третя молодість. І ця друга... чи й третя молодість теж одшумить, як шум. То, може, ще й сьогодні не пізно? А завтра вже й справді буде пізно, так?..
І рідна моя жінка Мартоха, колисаючи в колисочці своїх губів тиху усмішечку, наче крихітне немовлятко, подалась до дверей, взялася за клямку, відчинила...
— Куди ж ти йдеш, осінь надворі!..
Небесна стеля була вбрана червінцями — якийсь багач або розсипав ненавмисне, або ж, навпаки, так далеко поховав, що жодна рука не годна була дістати ні колись, ні тепер. А може, то зовсім не червінці, не чужі недосяжні скарби, а ледь-ледь мріють у високосній далині коні булані, а на них узди порвані, узди знати, та не можна розв’язати!.. Хто відає, так чи інакше, тільки Мартоха і я слідом за нею ступили з хатнього порога під цю небесну стелю, наче з одного дому перейшли в другий, і цей другий дім був безмежний і прекрасний, був рідний і так само добре обжитий.
Отож, чи старовинні червінці, чи коні булані, а чи оті вівці (що вдень і вночі пасуться, а молока не дають ані вдень, ані вночі) видніли з далекої небесної стелі, яку ми мали над головами. А місяць, а місяць, який лисим волом через ворота заглядав, коли я не так давно від Дармограїхи повертався додому! Тепер він, ген-ген підбившись над Яблунівкою, по синьому морю білим лебедем грав. Дивлячись на такого красеня, вже не можна було сказати, що він без рук, без ніг, а тільки з рогами, а чи то лисий віл через болото бреде, а чи то ходить він по світу без ніг, без торби. Бо тепер достеменно був схожий на лебедя, який сіє на принишкле село й мовчазні поля не так проміння, як лебединий пух свій. Отож, лебединим пухом місяця вистелено подвір’я, пух білів на хлівці й на погрібнику, лежав на рерхах сусідських хат, висів на вершках тополь, на межах, на бур’янах.
Мартоха босоніж із ганку ступила в ту лебедину хурделицю, і місяць щедро сипнув їй пуху на плечі та на розмаяне волосся, й тепер вона скидалась — од ніг до голови — на відлиту з мерехтливого місячного сяйва й іскрилась так, як іскряться влітку вночі м’які гнилушки грушевої серцевини. Підійшла в садку до яблуні, на якій зараз темніло необлетіле листя та пізні яблука, і в задумі взялась рукою за гілляку. Потім од цієї яблуні рушила до іншої, й коли ступала босими ногами по землі, то листочки чи зітхали від її доторків, чи перешіптувались, чи просто шаруділи, і в їхніх палких голосах чулось непогамоване хвилювання.
Я став під ясеном — саме під цим деревом мріялося колись і постояти мені в далекій молодості, стежачи, як Мартоха в білій сорочці ходить уночі по весняному садку. Ясен вигнався у височінь, подебелішав у стовбурі, роздався кроною, й зараз він мовчав якимось глибоким, зачаєним мовчанням. І чомусь мені подумалось про те, що ясен нутром своїм, чутливою серцевиною, здогадувався колись про нашу з Мартохою мрію, й тепер він гірко співчуває нам: адже осінь, а не весна, адже ні яблуневого цвіту нема, ні солов’їв...
І, либонь, наша з Мартохою мрія й по нинішній день була така щира, така болісна, що раптом...
...що раптом на ябуневому гіллі повисло не місячне проміння м’яким лебединим пухом, а зацвіли біло-рожеві квіти! Гілля обібралось рясними бутонами, від яких не поважчало в несподіваній урочистості, а полегшало в натхненному пориві.
