Перехресні стежки - Франко Іван
Остатні його твердження нічим не доказані. Де поділася Стальська? Куди ділося те, що було в саквояжику – ось питання, яких роз’яснення могло б вияснити справу вбійства. А на сі питання він не знаходить ніякої відповіді.
– Але ж свідки стверджують, що вона потім була дома і що між нею і Стальським прийшло до сварки, – закинув президент.
– Се так, – мовив слідчий, – але се ще не доказ, що Рафалович потім не виходив із дому, і не зайшов до Стальських, і не вбив Стальського, і не поміг їй скритися десь-кудись.
– А вважаєте виключеним припущення, що вона сама вбила його?
– Виключеним не виключеним, але мало правдоподібним. Удар був страшенно сильний, хоч завданий у сні. Сікач, не дуже-то й острий, увесь затонув у чашці.
– Значить, по вашій думці, тепер?..
– По моїй думці, треба вислідити, де поділася пані Стальська. Вона зможе найліпше пояснити нам остатні фатальні хвилі.
– Ах, тут є Шварц, – скрикнув пан маршалок. – Він каже, що має деякі деталі до вияснення сеї справи.
Покликали Шварца.
– Я власне написав для пана Шварца візвання на завтра, – мовив слідчий. – Показується, що пан Шварц належав до товариства, що забавлялося зі Стальським у реставрації в хвилі, коли сторож – ага, треба буде візвати ще того сторожа! – отже, коли сторож доніс про сходини пані Стальської з Рафаловичем. Що пан Шварц має нам сказати?
Шварц оповів коротко про вчорашні події. Коли Стальський зо свідками пішов до Рафаловича, він лишився в реставрації, не хотів мішатися в сю неприємну історію. Потім здибав Шнадельського, що зі зворушення аж розхорувався. Оба пішли додому. Але сьогодні рано, о дев’ятій, він бачив паню Стальську на залізничім двірці. Поїхала, здається, в напрямі до Львова.
Се було дуже важне відкриття.
– Зараз телеграфую на всі стації і до львівської поліції, – мовив слідчий. – Віднайдення сеї пані для слідства першорядна річ.
– Чи не міг би я прислужитися чим? – закинув Шварц. – От, приміром, об’їхати найближчі стації і розвідати усно, чи не висіла де там? А в крайнім разі доїхати аж до Львова?..
Президент обернувся до слідчого.
– Як пан совітник думають?
– Що ж, се було би не зле. Мати чоловіка, що особисто знає дотичну особу – все ліпше, ніж телеграфічно посилати рисопис, який і так не все осягне мету.
– Добре, – згодився й президент. – Розуміється, поїдете як приватний агент. Я дам вам свій білет.
– Коли пану президентові залежить на поспіху, то добре було б зробити се зараз. О першій відходить поїзд.
– Але де я вам візьму грошей на дорогу? Без ухвали радної палати не можу.
– На перший раз у мене є пару ринських, а там я зателеграфую, куди мені вислати.
– Коли так, то в ім’я Боже! – мовив президент і, написавши кілька слів на своїм білеті та вложивши його в коверту, вручив Шварцові. Сей поклонився всім панам і побіг із сього будинка, де під впливом виводів слідчого, які він підслухав під дверима, і під впливом його запитань йому почало було робитися душно і нелюбо.
Вирвавшися з суду, Шварц пустився бігти додому, де надіявся застати Шнадельського. Але на ринку йому надсунула назустріч купа народу, серед якої Шнадельський, розхристаний, увесь червоний від гарячки, що палила його, захриплий і ледве притомний, усе ще викрикував уриваними, беззв’язними реченнями своє оповідання про те, як то він відкрив неживого Вагмана. Шварц увесь похолов, зрозумівши ситуацію. Він знав, що Шнадельський хорий, що його палить гарячка. Він усю ніч усе говорив про Вагмана. Над раном, коли Шварц обложив був його голову снігом, він трохи вспокоївся і заснув. Шварц також не мав спокою. Його тягло до міста, на ті місця, де він господарював уночі. Він перейшов пару разів попід Вагманові вікна, але, бачачи все в спокої, лагодився йти до Стальського, коли його здибав на вулиці пан маршалок. Сьому він розповів про нічну пригоду між Стальським і Рафаловичем, не згадуючи про те, що бачив Стальського вбитим.
Коли маршалок із сею новиною побіг до старости, Шварц, гонений тривогою, побіг до свого помешкання, де жив також Шнадельський. Сей власне прокинувся і збирався вийти, хоч гарячка його поменшала мало. Шварц успокоїв його, поклав знов до ліжка, обложив голову снігом і просив, щоб не йшов нікуди, поки він не верне. Шнадельський обіцяв, і Шварц пішов, щоб полювати на яку добру нагоду. Він знов здибав маршалка і з ним разом пішов до президента. А Шнадельський тим часом зібрався і побіг до Вагманового помешкання, де й справді наробив розруху, відкривши Вагманового трупа.
Шварц зрозумів небезпеку положення. Хорий, напівнепритомний чоловік, що ще весь стоїть під враженням сповненого вчора злочину, а довкола юрба народу, а там слідчий суддя, що вже так близький до розмотання всіх тайн учорашньої ночі... поліційні пошукування в Вагмановім помешканні... ще, чого доброго, покажеться граф Кшивотульський і виявиться брак готівки в Вагмановій касі – все се полум’ям ударило на нього. Він незамітно підійшов до Шнадельського і, взявши його за руку, шепнув йому:
– Ходи додому!
– Га? – також шептом запитав Шнадельський і весь стрепенувся від Шварцового дотику. – Се ти? А ти чого хочеш?
– Ходи додому! – знов з притиском шепнув Шварц і потягнув його з собою. Шнадельський ішов, усе щось балакаючи про Вагмана, про шнур, про ключ насеред покою і про касу, яка знаходиться в порядку, зовсім у порядку...
– Бійся Бога, чоловіче, мовчи! – шепнув йому Шварц, вивівши його з юрби. – Що ти робиш? Пощо ти йшов із дому? Сам не тямиш, що з тобою!
Шнадельський витріщив на нього очі. Більш інстинктом, як розумом, він зміркував небезпеку і дав без опору вести себе. За півгодини оба були зібрані. Фіакер завіз їх на залізницю. Шварц узяв два білети до одної недалекої стації, де залізниця розділювалася надвоє. Там замість до Львова він узяв білети до Перемишля. В Перемишлі він узяв білети до Кракова, сим разом білети другої класи; давши гульдена кондукторові, одержав окреме купе, в якому замкнувся з хорим Шнадельським. З Кракова він узяв білети до Берліна. Коли доїхали до Берліна, Шнадельський лежав у купе зовсім непритомний, у страшенній гарячці, кричав, зривався і знов падав, стогнав, то знов балакав щось незрозуміле. Шварц рад-не-рад мусив лишити його. За порадою кондуктора, він завіз його до якоїсь приватної лічниці, де у нього сконстатовано остре запалення легких, занедбане в перших стадіях. Шварц записав його на фальшиве ім’я, заплатив за лічення на місяць наперед, подав свою – також фальшиву – адресу в Берліні і, не, озираючись довше, дмухнув до Бремергафен, а відси під фальшивою назвою за море.
Слідчий арешт Євгенія протягся довше, ніж він надіявся зразу. Правда, слідчий суддя вже по кількох днях важких і старанних пошукувань дійшов до внеску, що Євгенієві зізнання абсолютно правдиві і що правдоподібність його вини чи співвини в убійстві Стальського дуже мала. Та проте палата радна, під впливом старости і президента, не згоджувалась випустити його на вільну стопу; ті дигнітарі боялися закиду тенденційного арештування, і слідчий суддя одержував усе нові поручення – доповнювати слідство. Обставини наче змовилися против Євгенія. Два найважніші свідки, що могли були пояснити справу, Регіна і Баран, пропали без сліду; а тут в додатку щезли, мов камінь у воду, ще два важні свідки – Шварц і Шнадельський. Правда, зразу здавалося, що нічого важного вони не могли зізнати, але слідчому чим далі, тим більше загадковою видавалася їх роля тої фатальної ночі.
Та ось у тиждень по арештуванні Євгенія приїхав до міста граф Кшивотульський. Він лежав хорий і тільки недавно довідався про самовбійство Вагмана. Прибувши до міста, він пішов просто до президента суду і запитав його, чи в Вагмановій касі знайдено 50 000 з[олотих] р[инських], які він день перед тим дав був йому за продані цінні папери. Президент витріщив очі. Се була абсолютна новина. Ніякої готівки в касі не знайдено. І хоча лікарська обдукція не знайшла слідів убійства, то тепер справа комплікувалася правдоподібністю рабунку. Хитра втека Шварца, поводження Шнадельського при відкритті Вагманового трупа – се були моменти, що кидали підозріння в їх бік. Слідчий зробив ревізію в Шварцовім помешканні і знайшов Вагманів квит, виставлений Кшивотульському, і Вагманів лист. Се відразу кидало на справу погане світло – і за обома джентльменами розіслано гончі листи.
Тим часом справа арештування Євгенія вдарила голосною луною в цілій крайовій пресі і відгукнулася також у Відні. Обвинувачення його за такий страшний злочин зразу замикало уста його прихильникам, усувало набік підозріння щодо політичного характеру сього процесу. Правда, факт, що арештування було доконане на вічі і при участі старости, кидав відразу дивне світло на цілу подію. Та проте преса здержувалася від коментаріїв. Натомість кілька адвокатів-русинів зголосилося до суду, що хочуть узяти на себе оборону Євгенія, а віденська газета, що друкувала Євгенієві дописи, прислала свойого кореспондента, щоб на місці розвідався про справу. Сей кореспондент пішов розвідувати у священиків, міщан, урядників, мав довгу розмову з бурмістром, і його кореспонденція вдарила, мов грім, на штучну будову підозрінь і припущень, якими в першій хвилі обмотано Євгенія. Обік того кореспондент змалював досадно загальний настрій людності, її безпомочність супроти надужить, і на тім тлі показав Євгенієву роботу як промінь світла в темному царстві. Пан староста лютився, пан президент шкробався по лисині, а пан маршалок – е, пан маршалок мав інші клопоти, що не позволяли йому надто живо займатися Євгенієвим процесом.
У повіті клекотіло. Селяни грозили війтам і членам ради повітової каліцтвом в разі їх згоди на реформу каси. Проект реформи, який пан маршалок бажав перевести в тихості, з нагоди справоздань із віча дістався до газет і дочекався в руських і деяких польських газетах острої критики та осуду. Пан маршалок мусив махнути на нього рукою, тим більше, що він тепер був йому непотрібний. Швидко по вічі зробив йому візит граф Кшивотульський і попросив на розмову в чотири очі. Розмова тривала довгенько, а наслідком її було, що пан маршалок зрезигнував із усіх своїх дигнітарств у повіті, добровільно "продав" свої добра графові і забрався з рештою капіталу до Львова, незабаром дістав якусь посаду при одній високій автономічній інституції.
Було середопістя, коли майже безпосередньо один за одним наскочили факти, що вияснили Євгенієву справу.
