Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

І музика набрала сили, стала потужна, трагічна — була це вже не легка імпровізація, а стрімливий, гомінкий потік.

— Швидше, Стасику, фотографуй, а то твій сон уже кінчається, — сказала всміхаючись тітка Настуня, і вони всі раптом споважніли, позавмирали, позводили обличчя, і він змушений був підвести фотоапарата, а коли це вчинив, зображення на стіні стало маленьке й кольористе, ніби повите димом, і все меншало й меншало, отож, аби не зникло цілком, натис на кнопку, і фотоапарат перед його зором раптом вибухнув червоним полум’ям, і Станіслав сахнувся, вдарившись тілом, а найбільше головою об стіну, аж уклеївся в неї, ніби горорізьба. Тоді музика стала патетична, важка й понура і крапала, ніби смоляні краплі, ніби ковтки темряви, що розбивались у кров.

6

Прокинувся раптово, ніби випірнув із глибочезної ями, здивовано роззирнувся, не добираючи, куди потрапив. Поступово свідомість повернулася, водночас із гострою цікавістю ще розглядав білу стіну з величезною фотокарткою і застиглих на ній осіб цього дому; так само продовжувала лунати й музика, все тихіше й тихше, аж доки в глухій порожнечі, що його оточила, не зникла зовсім. І Станіслав подумав: яка це жахлива річ, коли в багатолюдному домі залишаються самі жінки, тобто ті, яким судилося за природою своєю продовжувати рід, але які вже ніколи того роду не продовжать, а з ними так само безплідний і він, бо й він роду не продовжив. Чи ж таке мале це у світі? Більше того, всі вони, за винятком однієї лишень тітки Люді, свій біологічний обов’язок намагалися виконати; в тітки Ольги та в тітки Броні дітей не було, хоч вони свого часу заміж повиходили, а тітка Віра мала кількох наречених, але їх, як і всіх чоловіків цього дому, змила вода життя, і жоден з них не дожив нормально віку, як дідусь його — батько вісьмох дочок. На нещастя, дід помер уже тоді, коли в домі залишилися самі жінки, тобто коли всі вони трагічно осамотніли. Що відчував перед смертю, адже знав: незважаючи на власну реституційну потугу, його дім невзабарі спорожніє, а рід може цілком зникнути з лиця землі? Чи не тому так любив і пестив його, Станіслава, та й усі дивилися на нього, як на свою надію. Але він продуктував тільки музику, при цьому не свою, а чужу, і хоч та музика й записана була на платівки й магнітні стрічки, хоч його однодушно визнавали за видатного піаніста, більшість витвореної ним музики гинула в концертних залах і в короткій пам’яті його слухачів. Останнім часом це почало його жахати, бо всі велетенські зусилля, які віддавав заради свого мистецтва, викладалися тільки для короткочасного життя хай вибагливих, досконалих, вишуканих, прекрасних звуків, а життя звуку — як подих вітру, котрий може часом вирости в бурю, та все одно безслідно зникає зі світу, як і потуга його. Чи не тому долає його останнім часом утома і все частіше з’являється відчуття порожнечі? О, це почуття вбивало! Тоді все блякне, знебарвлюється, втрачає чарівну осяяність: люди, будинки, природа — все ніби відбите на фотопапері, ніби застигле, залишене в часі, але неживе… На щастя, дід не довідався про безплідність онука, був гордий з його успіхів у навчанні, пророкував йому велике майбутнє і, як оповіли тіточки, бо Станіслав був відсутній у момент дідової смерті, останнім словом його було Станіславове ім’я.

— Бережіть Станіслава — то наша надія! — сказав він, і це зробилося їхньою родинною легендою. Легендою для всіх, тільки не для нього. І лише тепер, коли все частіше виникало почуття порожнечі, зрозумів, що мав на увазі дід. Чоловіки виходили з цього дому по-різному: в тітки Настусі був забраний у тридцяті роки і знищений — йому інкримінували участь у націоналістично-терористичній організації, а їхній син Борис дотяг вісімнадцяти років. Перед початком війни, як оповідала тітка Настуся, він простояв у черзі за маслом кілька годин на холоді погано одягнений і застудився, почався фурункульоз, а потім сепсис. У лікарні Борис швидко загасав: не міг поворухнутись, як оповідала тітка Настуня, тільки дивився великими очима, в який заховувався біль та відчай. Мати переконувала його, щоб тримався, але хлопець знав, що вже ніколи не одужає. Вряди-годи плакав, і сльози котилися по щоках, мов горох, але плакав мовчки. Помер спокійно й тихо на материних очах — ніби заснув. Тітка Настуся не могла собі вибачити, що послала його в ту чергу. Найбільше гризло те, що її чоловік Максим при арешті сказав тільки одне речення: "Бережи Бориса!" — сина, однак, вона не вберегла і, хоч була жінка вольова й активна, часом потрапляла у стан неприкаяності й тихої журби. Переставала варити їсти і клопотатися господарством, ставала тиха, опущена і навіть не стежила по-жіночому за собою — так могло тривати день, чи два, чи й цілий тиждень; сестри намагалися їй тоді догодити. Ці її хвилі занепаду Станіслав пам’ятав із дитинства; тоді всі в домі ставали насторожені й тихі, зникав навіть звичний жіночий галас. Кінчалося тим, що тітка Настя йшла на синову могилу і проводила біля неї цілий день, не ївши і не пивши. Син являвся у її сни і, як вона розповідала, намагався її задушити — саме після того вона і впадала у прострацію. Отямившись, знову бралася за домашні справи — вона єдина із сестер, котра ніколи не ходила на службу, а обмежувалася домом.

— Я для них, — казала Станіславу тітка Настуся, — домашня господарка — це ніби прислуга. Що їм треба більше і що вони б робили без мене?

Баба померла ще у війну, і Настуся заміняла сестрам матір. Покрикувала на них, розбороняла, коли спалахували дрібні сестринські сварки, варила, прала, прибирала — сестри її боялися і слухались. Саме вона творила в домі лад. Станіслава любила, але була вимоглива, строга, контролювала його заняття, хоч сама в тому нічого не тямила, стежила, щоб він не ходив, як казала, "обдертусом", карала, хоч він загалом був хлопчиком старанним та слухняним, тобто він ніби замінив їй Бориса. Часом, забувшись, вона й називала його Борисом, на що завжди обурювався.

— Я не Борис, а Станіслав!

Дивилася на нього із суворим прижмурцем, ніби шукала, до чого причепитися, тоді зітхала й казала:

— Ти й справді не Борис, а Станіслав!

Казала це крізь зуби, і він чомусь відчував сором, що він не Борис.

Борис же жив у їхньому домі привидом. Не тільки являвсь уві сні матері, але й іншим тіткам, чомусь найбільше тітці Люді, яка серйозно переконувала сестер, що він блукає ночами домом, вона не раз це бачила і жахливо його боялась. Але у снах він тітку Людю не душив, а гладив по голові, оповідала вона, і жалів, називаючи її бідолашненькою і нещасною, — тітка Людя любила себе пожаліти.

Тітка Настя розказувала, що в тридцятих роках щоночі чекала: її арештують і пошлють туди, де пропав Максим, її кілька разів викликали на допити, а врятувалася вона тим, що від Максима відреклась. І не лише офіційно — викреслила зі своєї пам’яті й ніколи не згадувала, вважала, що саме він винуватець усіх їхніх нещасть.

— Чого йому було виставляти ту дурну вишиту сорочку, — казала вона зрідка, коли заходила про Максима мова, — ліпше думав би про жінку й дитину. А то нє, все йому подавай вишиванку, всі в нього неправильно говорять, а треба так і так — от і добалакався! Чи не все одно, як люди говорять? Говорять, як уміють!

Отже, тітка Настуся свого чоловіка невинуватим не вважала, але те, що останнє його слово було берегти сина, її зворушувало. Зворушувало й печалило, бо вона сина не вберегла. В п’ятдесятих роках їй прийшло повідомлення, що Максим загинув невинно; власне, він ніби помер від сердечної недостатності в 1942 році.

— Ніякої сердечної недостатності в нього не було, — категорично сказала тітка Настуся. Сховала того папірця і залишилася так само переконана, що коли б не ті вишиванки і дбання про правильну мову, він би, той дурний Максим, як вона визначала, не загримів би і їх не зробив нещасними.

Ні дядька Максима, ні свого брата у перших Станіславові бачити не довелось, але в домі вони присутні й справді були: у фотокартках, у спогадах, у пам’яті посельців. Це і значить, думав Станіслав, бути привидом у своєму домі. До речі, фотокарток дядька Максима тітка не знищила, лишилося їх, як і Борисових, хіба кілька; у той час фотоапаратів було мало, отож і фотографувалися вряди-годи. Малим Станіславу уявлялося, що люди, зображені на фотокартках, по ночах оживають, зіслизають тінню з фотопаперу і починають ходити по домі, збираючись для бесід, уявно п’ють чай чи вечеряють, читають книги, обговорюють житейські справи і згадують своє минуле. Через це йому здавалося, що вночі фотокартки стають білими листками і лиць на них нема, але досить вмикнути світло, як зображення в миг ока заскакують на своє звичне місце і застигають у заданій своїй позі. І тільки ті, думав він дитиною, образів яких і спогадів про яких у домі нема, ніколи вже у цей світ не приходять, бо вони умерлі не тільки тілом, а й у пам’яті. І хоч він зараз цілком доросла й поважна людина, в якісь особливі хвилини і досі вірив, що це так, як і в те, що побачити привиди може лише людина з тонкою душевною організацією, а може, з розхитаною нервовою системою. Ми, зрештою, всі живемо у світі привидів, колишні люди приходять до нас через історію, розповіді, легенди та спогади і в такий спосіб продовжують існувати й діяти; без них, думав він, ми були б вельми плиткі й уподібнювалися до тварин.

Його кімната розташована на другому поверсі, під дахом, куди вели дерев’яні сходи, і він почув, що по них хтось важко підіймається; очевидно, це була тітка Настуся. Починалися персональні до нього візити, коли приймав їх кожну окремо, і то не лише для вручення особистих дарунків, а й для бесід; так складалося, що кожна прагнула розповісти йому про свої проблеми й претензії, чи, як-то кажуть, вилити душу, хоч його місія в цьому акті завжди була пасивна: слухати й притакувати. Але тітки й не прагли, щоб він втручавсь у їхнє життя, когось із кимось мирив, за когось проти іншої поставав, тітки в цьому були делікатні й потребували слухача і мовчазливого співчуття. Дивно лишень те, що тітка Настуся не дочекалася, коли він подасть знак, що прокинувся і вже може її прийняти, — цього разу вона чомусь поспішала використати своє право першої і старшої.