Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Шерлок Холмс, як я й сподівався, ще в халаті сидів у вітальні, переглядаючи сторінку «Таймса» з оголошеннями про розшук і курячи люльку, яку щоранку перед сніданням набивав сумішшю всіх сортів тютюну, що лишався з учорашнього дня,- мій друг старанно збирав цей тютюн і висушував на полиці каміна. Він прийняв нас, як і завжди, спокійно й гостинно, замовив яєчню з шинкою, й ми добряче попоїли. Коли сніданок скінчився, Холмс посадив нашого нового знайомого на канапу, поклавши йому під голову подушку, й поставив поряд із ним склянку води з бренді.
- Бачу одразу, з вами сталося щось незвичайне, містере Гезерлі,- мовив він.- Влаштовуйтесь зручніше на цій канапі й почувайтеся як удома. Розкажіть нам, що зможете, а якщо вам погіршає, то зупиніться й зміцніть свої сили оцими легенькими ліками.
- Дякую,- відказав мій пацієнт,- але я й так почуваю себе цілком іншою людиною після докторової перев’язки, а ваш сніданок, гадаю, зовсім завершив лікування. Я не хотів би гайнувати ваш час, тож одразу почну розповідати про свої дивовижні пригоди.
Холмс сів у велике крісло і втомлено заплющив очі, що насправді свідчило лише про його жадібну цікавість; я вмостився навпроти, й ми взялися слухати дивну історію, яку аж до найменших подробиць переповідав наш відвідувач.
- Вам слід знати,- мовив він,- що я - сирота й парубок, живу сам у своєму лондонському помешканні. За фахом я - інженер-гідравлік і набув чималого досвіду, сім років працюючи у відомій Гринвіцькій фірмі «Вессон і Мейтсон». Але два роки тому, діставши в спадщину від свого померлого батька чималі гроші, я вирішив узятися за власну справу й відкрив контору на Вікторія-стріт.
Напевно, кожен, хто вперше береться за власну справу, спочатку бідує. Точнісінько так сталося й зі мною. За два роки я дав лише три поради й виконав одну невеличку роботу,- от і все, що принесла мені моя професія. Увесь мій прибуток із неї становив лише двадцять сім фунтів десять шилінгів. Щодня з дев’ятої до четвертої години я сидів у своїй комірчині і нарешті з тяжким серцем почав розуміти, що справжньої роботи так ніколи й не матиму.
Аж учора, коли я вже збирався йти, клерк доповів, що мене хоче бачити в справах якийсь джентльмен. Він подав мені картку з ім’ям: «Полковник Лізандер Старк». А за ним увійшов і сам полковник - чоловік досить високий, але надзвичайно худий. Ніколи я ще не бачив таких людей. Усе обличчя його, здавалося, пішло в ніс і підборіддя, а шкіра так обтягувала щоки, що вилиці аж випиналися. Проте все-таки це було в нього вродженим, а не від хвороби, бо очі його блищали, та й рухався він упевнено і спритно. Вбраний він був просто, але охайно, а літ мав, як мені здалося, десь із сорок.
«Містер Гезерлі? - сказав він із німецькою вимовою.- Вас рекомендували мені не лише як досвідченого фахівця, а й як скромну людину, що вміє приховувати таємниці».
Я вклонився, вельми потішений, як і кожний молодик, що почув би такі слова.
«Дозвольте спитати, хто дав мені таку добру рекомендацію?»
«Поки що про це краще не говорити. З того самого джерела мені відомо, що ви сирота, неодружений і мешкаєте в Лондоні самі».
«Цілковита правда,- відповів я,- але, пробачте, я не доберу, до чого тут мій професійний досвід. Адже ви звернулися до мене в якійсь справі?»
«Саме так. Ви зараз побачите, що все, про що я кажу, стосується цієї справи. Я хочу доручити вам роботу, але вона повинна зберігатися в таємниці,- в цілковитій таємниці, розумієте? - а цього слід чекати скоріше від людини самотньої, ніж від такої, що живе в родинному колі».
«Якщо я пообіцяю зберегти таємницю,- мовив я,- то можете бути певні, що я ніколи не зламаю свого слова».
Поки я це говорив, він пильно оглянув мене, і я подумав, що ніколи ще не бачив такого підозріливого, недовірливого погляду.
«То ви обіцяєте?» - спитав він нарешті.
«Так, обіцяю».
«Обіцяєте мовчати до роботи, під час роботи й потім? Ніколи не згадувати про неї ані на словах, ані письмово?»
«Я вже дав вам слово».
«От і добре...» - він раптом скочив, блискавично стрибнув до дверей і навстіж прочинив їх. На сходах не було нікого.
«Усе гаразд,- мовив він, повертаючись.- Адже відомо, як клерки полюбляють цікавитися справами своїх господарів. Тепер можна поговорити спокійно». Він підсунув свій стілець упритул до мого і знов вдивився в мене тим самим пронизливим, недовірливим поглядом.
Якась відраза й страх прокинулися в мені від дивної поведінки цього худого чоловіка. Навіть побоювання втратити клієнта не могло примусити мене чекати, поки він заговорить.
«Прошу вас пояснити, в чому річ, сер,- мовив я.- Я надто ціную свій час».
Хай мені Господь пробачить ці слова, але вони самі злетіли з моїх уст.
«Яка ваша думка про п’ятдесят гіней за одну ніч роботи?» - спитав він.
«Що ж, пречудово».
«Я сказав - за одну ніч роботи, але краще сказати - за годину. Я хочу знати вашу думку про гідравлічний прес, який вийшов з ладу. Якщо ви покажете нам, у чому річ, ми самі швидко полагодимо його. Що ви про це скажете?»
«Що ж, робота неважка, а платня добра».
«Отож. Нам хотілося б, щоб ви приїхали цього вечора останнім потягом».
«Куди?»
«До Айфорда, що в Беркширі. Це невеличке село на межі з Оксфордширом, за сім миль від Рединґа. З Падинґтона якраз відходить потяг, що прибуває туди чверть на дванадцяту».
«Дуже добре».
«Я зустріну вас в екіпажі».
«То нам доведеться їхати екіпажем?»
«Так, наша місцина далеко від села, за добрих сім миль від станції».
«То ми навряд чи доїдемо раніше ніж опівночі. Та й зворотного потяга теж, гадаю, вже не буде. Доведеться залишитися у вас на ніч».
«Що ж, це дуже просто».
«Але не дуже зручно. Чи не можна мені приїхати якось іншим разом?»
«Як на мене, найкраще буде, якщо ви приїдете пізньої пори. Саме за незручності ми й платимо вам, молодій і нікому не відомій
