Тарасик - Хоткевич Гнат

Затарахкоче тільки підківками по лавці та ще й одвернеться:

Я на теє й не дивлюся,

Я від того й відвернуся До стіни оченьками,

До дружби плеченьками.

— Та не скупій-бо! — кричать Кирикові вже із сторони.

Але всьому буває кінець — добилися нарешті торгу й Кирик із Христею. Він подав їй руку через стіл. Легко, як метелик, ледве торкнувшися ніжками * стола, Христя перескочила прямо через стіл, її підхопив Кирик. Музики вдарили — і старший боярин із старшою дружкою пішли в танець.

Еге! Варто було на той танець подивитися. Христя, мов ластівка, звивається, дрібно-дрібно б’є черевичками і мов пливе по землі, а Кирик... І яких тільки коників він не виробляв! І по-жаб’ячому, і по-баб’ячому, і рачки якось почне лазити. А потім як затріпоче руками — і по халявах, і по підошвах, і по голові, і по боках...

А потім — і не бісів же Кирик! — як учистить навприсядки! Та так же легко й гарно! Та як пішов, як пішов, уже без сміху, уже навприсядки — так усі аж із дива не могли вийти. Думали, що він тільки чудити майстер, а він, он ба, який митець!

А Христя, як картиночка, коло нього. Одною рукою в бік підперлася, голівку схилила. Як обернеться в танці — кісники так і засяють, мов хто веселкою замаяв. А потім на місці як затупоче, як задріботить!

Ай... танець же був!.. Ай, танець! Аж прямо усі зачудувалися.

VIII

Дружки пришивають квітки боярам. Кожна тому, який їй любіший. А як тільки закінчився обряд пришивання квіток, дружки зразу ж почали гнати бояр із хати.

Гей, бояри, до коней,

До ясної зброї!

Вже вам квітки попришивали,

А ви ще коней не сідлали.

Але у бояр є їх вічні заступниці — свашки. Вони зовсім не хотять так насухо від’їздити:

Давайте нам вечеряти,

А то будем ночувати.

Сон головоньку клонить.

Ніч додомоньку гонить.

З’їли коні солому —Час нам уже додому,

А то з’їдять і загату,

Поки виберемося з хати.

"З’їли коні солому" — це натяк на те, що тут їх, чужосторонніх гостей, неласкаво приймають: коней поставили на солому, людям не дають їсти.

А дружки дивуються такому нахабству:

Отакі то у нас гості:

Приїхали на хвильку —А сиділи цілу днинку.

А оце хотять ночувати —Чим їх будемо годувати?

Вловимо сову в стодолі,

Зваримо їм у розсолі,

Куколем будемо солити,

Полином перчити.

Свашки вимагають їди. Звертаються до матері:

Ой матінко-ненько,

Ріж курку скоренько,

Нехай вона не сокоче,

Бо нам їсти ся хоче!

Дружки боронять цілості господарства. Кажуть, що дома "курка їдная та ще до того старая. А ви ще не встигли сісти, а вже просите їсти".

Кухарки приготовляють вечерю. Помішниці хліб крають, ложки готовлять, в печі щось там востаннє шурхають. А свашки вже засмаковують випивку:

Брязнули тарілочки —Нап’ємося горілочки.

Брязнули ложечки —Нап’ємося трошечки.

Дружок дивує таке прилюдне показування апетиту: вони ніколи би себе до такого не допустили:

Три дні свашки не їли, їсти похотіли.

Та же вже поставлено,

Тільки в руки не дадено.

Свашки, підбираючи губки, відповідають:

Поставлено — то поставлено,

Тільки нас ще не прошено:

Як би нас просили —Ми б ся поживили.

Катерина дає очима знати дочці, що все готове. Катря встає й тихим голосом, кланяючися на обидві сторони, просить усіх присутніх до вечері. Гості розсаджуються — і перша чарка поважно й спокійно обходить коло під таку ж поважну й спокійну пісню дівчат.

Чарка дійшла до свашок. Дружки не можуть пропустити нагоди, щоб не

підкусити —1 тон пісні міняється:

Пийте, свашки, пийте.

Тільки шклянок не побийте.

У нас шклянки дорогії —По чотири золотії,

А менші по грошу —Пийте, свашки... потрошу.

Та до свашок — це так, мимоходом. Головна увага — бояри, от хто не дає дівчаткам спокою. Коли подали традиційну капусту, дружки ніби лагідно припрошують:

їжте, бояри, капусту.

У нас капуста не пуста:

Наша княжна садила Та раненько вставала,

Часто поливала.

Але як тільки взялися бояри до капусти — ого! Вже готова прикладка: Скочила кішка з печі Та вмочила в капусту плечі,

А бояри того не відали Та капустою пообідали.

Теж повторяється при кожній страві. Подали юшку — знов припрошення: їжте, бояри, юшку,

Тягайте петрушку —У нас юшки горшками,

А петрушки грядками.

І знов... як тільки дружкам здасться, що бояри налягли на юшку, влучають жартом, та ще й добре приперченим:

їли бояри юшку Та вкрали галушку.

То в міх, то в рукавиці —Дівчатам на вечорниці;

То в міх, то в кишеню —Батькові на вечерю.

Кирик, як старший боярин, розпоряджається за столом. Він крає і хліб і печеню, він має дивитися, щоб усі були задоволені, щоб нікому не бракувало. Але коли випадково якійсь із дружок не стале хліба, дівчата зараз же беруть на зуб Кирика:

Дружба ножа не має,

Нам хліба не вкрає.

Дайте йому колодача,

Нехай нам вкрає колача.

Свашки занадто довго мовчали. їм уже нудно так сидіти, й вони підхоплюють тему калача:

Старшая дружка — під сволок,

З’їла колачів сорок.

Ніхто не прогнівиться —Нехай здорова живиться.

Дружки не спускають посміху із своєї руководительки й відповідають теж

А ви не боялися Бога —Не наїлися дома,

темою апетиту:

Сорому не знаєте —В запаски ховаєте.

Ну, й свашки теж не вступлять. Зубастий народ підібрався:

Ми люди подорожні,

У нас запаски порожні.

А ви не стійте коло груби,

Не заглядайте в зуби...

А ось і каша прийшла на стіл. Перебірливі свашки стрівають її глумом, і що мало, і що вона немащена, несмашна.

Де ж ваша Мелаша,

Що немащена каша?

Гукайте Мелашу,

Щоб помастила кашу;

А то мисочку показала Та й у піч^сховала.

Кухарки вдають розсерджених і гукають:

— Дивись, які вигадливі!.. Як і це вам не каша, так якої вам треба? Каша впріла, добре мащена врозмазь — чого ж вам іще?..

Свашки відповідають такими вимогами, що й справді трудно вгодити: Коли каша з медом —Віддамо медведям;

Коли вона з маком —Віддамо собакам;

А коли з ситою —Беріть із собою!

— Тю! Це вже хтозна-якої вам і треба...

— Та то вони так тільки говорять. А самі — дивись, як уминають. Може, ще каші?

Не малі ми діти —Коло каші сидіти.

Ви нас не баріте Та печеню становіте.

Але з печенею щось там не все одразу готове. Свашки ураховують це і починають жалібними тонами:

Плаче киця на кухні,

Аж їй очі запухли.

Чого, кицю, плачеш?

Може, їсти хочеш?

Ой хочу я того,

Тільки нема чого:

Кухарки мясо з’їли,

А на мене вповіли.

Печеню крає Кирик. Робить це по-особливому: придавлює ножиком так, що печеня повзе, а сам у цей момент киркає жабою. Кидає в остраху ножик.

— Ой, рятуйте! Та воно живе!.. Нехай йому біс! Не хочу краяти.

Аж насилу його уламали. А дружки примовляють:

Крає дружбонька, крає,

Свашкам під стіл дає,

За пазуху ховає,

З пазухи в кишеню —Світилці на вечерю.

Попалися на зуби світилки. Дружки згадали, що давно їх не чіпали. Світилки ж — то підлітки, їсти соромляться, от на це і вдаряють дівчата:

Світил очко-пані,

Вечеряй та з нами.

Не веліла мати Рота роззявляти,

Бо великі зуби,

Висять через губи.

Старша світилка вже дівка й знає, що відповідати. Якби я, каже, була пані — не сиділа б з вами, а сиділа б з паничами за білими калачами.

Кирик, для сміху, відкраяв здоровенний шматок і подав на ножі світилці. А світилка не зрозуміла зразу: думала, що то подержати, і взяла. А дружкам тільки того й треба:

Світилка ласа —Де вхватила м’яса.

Як би не Данило —Було б удавило...

Бідна дівчина засоромилася вкрай і не знайшлася, що відспівати. А дружки не жаліють і добивають без милосердя:

Світилка — шпилька При стіні,

На її сорочки Не її.

Прийшла сусіда,

Торкає:

"Скидай сорочку —Смеркає.

А як не скинеш,

То зніму,

Тобі сорому Нароблю..."

"Ой не роби мені Сорома,

Прийди додому —Скину сама..."

На це вже світилка знає, що відповісти. Це вже зарані приготовлено: Брешете, дружки, як свині!

В мене сорочок три скрині,

А четвертая неповна.

В мене сорочка шовкова.

Вечеря підходить до кінця. Подали ласощі. Свашки піснею висловляють думку, що треба подякувати кухарочкам, які там постаралися й наготовили стільки смачних річей. Кирик підводить до столу червоних, запарених кухарок. Це не просто куховарки й, тим більше, не наймані прислужниці. Це такі ж учасниці весільної громади, як і інші, тільки от що добровільно згодилися помогти домашнім у трудній справі. За це свашки величають їх піснею:

Встаньте, бояри, встаньте,

Шапочки поздіймайте,

Красненько подякуйте.

Наперед Господу Богу,

Святій Пречистій Матері Божій,

Господареві й господині І кухарочкам,

Що гарний обідець зварили.

Кухарки кланяються на це величання. Оце й уся їх нагорода за стільки труда. Кирик теж із свого боку додає:

— Дякуємо за хліба принесеніє і за пива поставленіє! За студеную воду і за добрую згоду. І за спуст горілки, що попилися дівки...

Дівчата гризуть оріхи й кидають лушпайками на бояр, а бояри на них. Зчиняється ціла перестрілка. Потім дівки знов починають шкілювати:

їли бояри, їли,

Цілого вола з’їли,

На столі — ні кришечки,

Під столом — ні кісточки.

Тобто, такі бояри жаднючі, що поїли навіть кісточки. І, навпаки, приводять дружки себе:

їли дружки, їли —Півголубонька з’їли,

На столі всі кришечки,

Під столом всі кісточки.

Бояри справді витягають кістки з-під стола й шпурляють на дівчат. У відповідь дістають іще більш в’їдливу пісню:

Од стола до припічка Втоптана стежечка:

Бояри втоптали,

У піч заглядали —Чи великі горшки каші,

Чи наїдяться наші?

Од стола до порога Втоптана дорога:

Бояри втоптали,

Помиї хльобтали.

Старший не напився,

З головою втопився.

Дівчата на старшою боярина, а свашки — на старшу дружку. Взаємно. Було що поїсти й пити...

Та нікому було припросити,

Катрусечка молоденька,

Її дружечка дурненька.

Не дивуйтеся тому —Не дружчила нікому.

Перший раз придалося,

Та й то не вдалося.

Дружкам хочеться танцювати. Але біда в тім, що звичай не дозволяє вставати самим. їх разом із молодою має вивести старший боярин. Нічого не поробиш — треба вдаватися до нього з просьбою, і дівчата заспівують:

Дружбонько миленький.

Як голубонько, сивенький,

Виведи нас із-за стола,

Не чини нам сорома.

— Ага! Прийшла коза до воза. Тепер — так уже й голубонько сивенький. А хто казав, що у мене скіпками голова збита, а мачулою зшита? Тепер сидіть!..

Либонь, дружба наш в постільцях,

У біленьких онучках,

Та боїться встати,

Щоб онучок не покаляти.

Кирик і вухом не веде. Ще й розвалився.

Та встань же, дружбо, на ноги,

Як стодолонька на сохи.

Як не встанеш — підведемо,

Тебе до сорома доведемо.

Люди, сміючись, починають оступатися за бідних дівчат-сиріток:

— Та вже виведи їх, Кирику, — бач, як просяться.