Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

Олеся за­ту­ли­лась хус­точ­кою й ре­го­та­лась. Они­ся гля­ну­ла на неї, не­на­че п'ята­ка да­ла.

- А чом же? - обізвав­ся отець Ха­ритін. - Там як ут­не ко­зач­ка на лірі, то й му­зик не тре­ба, - мож­на га­ца­ти й до ве­чо­ра.

- Ото-то! Дійсно ко­зач­ка! Це ду­же ціка­во!

- Це бу­де щось не­ба­че­не, ду­же ефект­не, - ска­зав Ка­зан­цев.

- А пок­лич­те справді! Я ще зро­ду не тан­цю­вав під ліру.

Отець Ха­ритін пос­лав за Шми­дом. Як по­чув Шмид, що йо­го кли­чуть до мос­калів, то вхо­пив шап­ку та дав дра­ла аж у Чай­ки.

Гусари по­ча­ли тан­цю­ва­ти та кру­ти­тись з пан­на­ми без му­зик. Они­ся пог­ля­да­ла на бла­го­чин­ну й прос­то сміялась їй в вічі.

- Що то в вас за на­пи­ток та­кий, - во­но зветься ва­ре­ну­хою, чи що? - спи­тав у от­ця Ха­ри­то­на Ка­зан­цев.

- Та еге ж! - ска­зав отець Ха­ритін. - Ва­ре­ну­хою ж! А ви ніко­ли не пи­ли? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Зроду не пив! Це, ка­жуть, щось ду­же смач­не, - ска­зав Ка­зан­цев.

- О, смач­не й міцне, як уда­рить у го­ло­ву, то й за ніч не про­чу­маєшся. Ож зваріть, Онисіє Сте­панівно, ва­ре­ну­хи, - не­хай гості по­куш­ту­ють, - ска­зав отець Ха­ритін.

"Доведеться ти­тар­ку кли­ка­ти", по­ду­ма­ла Они­ся.

- Добре, зва­ри­мо та­ки за­раз, - ска­за­ла во­на го­лос­но.

Онися пішла в пе­кар­ню, звеліла сма­жи­ти три гус­ки й за­ко­ло­ти двоє по­ро­сят. Ти­тар­ка за­хо­ди­лась ва­ри­ти ва­ре­ну­ху, та ще й ду­же міцну.

Тим ча­сом, як ти­тар­ка сма­жи­ла гу­си та по­ро­ся­та, на селі скоївся пе­ре­ляк. Лю­ди роз­нес­ли по селі, що приїхав ста­но­вий, наїха­ла "мос­ковська за­куція" й бу­де вип­рав­ля­ти не­доп­лат по­даті. Лю­ди ки­ну­лись хо­ва­ти своє доб­ре: за­ко­пу­ва­ли в зем­лю на­мис­та, по­лот­на, руш­ни­ки, хо­ва­ли в оже­ре­дах свит­ки та ко­жу­хи; де­котрі повтіка­ли з се­ла за Рось, в Чай­ки, й по­за­би­ра­ли з со­бою, що бу­ло до­рож­чо­го з одежі; бідніші лю­ди пог­на­ли про­ти ночі в Чай­ки во­ли, ко­ро­ви та вівці. В селі не­на­че жда­ли та­тарсько­го на­па­ду; всі го­во­ри­ли, що за офіце­ра­ми йде з Бо­гус­ла­ва цілий полк мос­калів, що мос­калі за­бе­руть усе доб­ро, поб'ють по­суд, поріжуть і поїдять ку­ри, гу­си, свині й спро­да­ють то­вар.

Вже пізненько Они­ся нак­ри­ла сто­ли й по­да­ла ве­че­рю. Гу­са­ри ки­ну­лись на гу­си та на по­ро­ся­та, як го­лодні вов­ки на вівцю; кістки тріща­ли, гу­ся­ти­на ще­за­ла шма­ток за шмат­ком. Са­ма Они­ся пок­ла­ла по­ло­ви­ну по­ро­ся­ти пе­ред бла­го­чин­ним, дру­гу - пе­ред бла­го­чин­ною. Оле­ся ук­ла­ла в ко­пи увесь здо­ро­вий шмат і зос­та­ви­ла сест­рам тільки ніжки та хвос­тик. Гу­са­ри, неп­ро­хані, самі на­ли­ва­ли горілку й пи­ли. Після ве­чері по­да­ли ва­ре­ну­ху; гу­са­ри спро­бу­ва­ли, роз­куш­ту­ва­ли, що смач­на, й хи­ли­ли ціли­ми ста­ка­на­ми.

- Та й міцний же оцей ведмідь! - про­мо­вив Ка­зан­цев до гу­сарів. - Як вип'ємо всього, то й в двері не пот­ра­пи­мо.

Він ска­зав прав­ду: "ведмідь" міцно вда­рив в гу­сарські го­ло­ви; гу­са­ри роз­ве­се­ли­лись, по­за­па­лю­ва­ли си­га­ри, по­розстіба­ли мун­ди­ри й по­ча­ли рев­ти сол­датських пісень. По хаті підняв­ся страш­ний гвалт; всі го­лос­но го­во­ри­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав; дим сто­яв та­кий, що лед­ве бу­ло вид­но свічки. П'яні офіце­ри лізли обніма­тись та цілу­ва­тись з гос­по­да­рем; де­котрі ду­же близько поп­ри­мо­щу­ва­лись ко­ло паннів і тро­хи не лізли цілу­ва­тись. Ка­зан­цев підійшов до Олесі, взяв її за талію й пок­лав го­ло­ву на пле­че…

Онисія Сте­панівна крик­ну­ла й про­тов­пом вибігла в кімна­ту; отець Ха­ритін спус­тив очі до­до­лу. Ба­ла­бу­ха ско­чив з стільця й витріщив очі; Оле­ся вир­ва­лась з рук Ка­зан­це­ва й одс­ко­чи­ла.

- Олександро Пет­ров­но, одя­гай­ся! Їдьмо до­до­му! - крик­нув Ба­ла­бу­ха й з ти­ми сло­ва­ми вис­ко­чив надвір і звелів зап­ря­га­ти коні.

Гусари не слу­ха­ли Ба­ла­бу­хи, по­за­би­ра­ли паннів і по­ча­ли тан­цю­ва­ти, - підко­вані за­каб­лу­ки ко­лу­па­ли діл, гли­на летіла на стільці. Ба­ла­бу­ха пов­би­рав жінку, паннів і вивів на га­нок. Гу­са­ри му­си­ли й собі ви­ряд­жа­тись в до­ро­гу, на­ки­ну­ли ши­нелі, розп­ро­ща­лись з ха­зяїна­ми. Ка­зан­цев взяв Оле­сю під ру­ку й хотів по­са­ди­ти з со­бою в сан­ки.

- Олесю, сідай зо мною! - гук­нув Ба­ла­бу­ха, вхо­пив­ши Оле­сю за ру­ку й по­тяг­нув­ши її до своїх са­но­чок.

Гусари на­си­лу розмісти­лись по сан­ках і ру­ши­ли з дво­ру. Цілу до­ро­гу Ба­ла­бу­ха не про­мо­вив сло­ва до Олесі. Оле­ся й собі мов­ча­ла; мовч­ки доїха­ли во­ни до­до­му.

Випровадивши неп­ро­ха­них гос­тей, гос­по­дарі вер­ну­лись в по­кої. Они­ся взя­ла свічку й посвіти­ла на діл. Діл був увесь ско­лу­па­ний, по­ко­пир­са­ний, не­на­че на йо­му три дні сто­яла че­ре­да на стиглі. Де­які стільці ле­жа­ли по­пе­ре­ки­дані.

- Ну, та й на­ро­би­ла ж бла­го­чин­на! Не­на­че зап­ро­ва­ди­ла прав­ди­ву за­куцію, не­на­че сто­яла на стиглі з та­бу­ном гу­сарських ко­ней! - крик­ну­ла Они­ся. - А той мос­ка­ли­ще при всіх її обніма! Чорт­ма їй со­ро­му!

Отець Ха­ритін, згор­нув­ши ру­ки, пог­ля­дав на стіл, на ку­пи кісток; на столі не­на­че вов­ки тільки що ба­ра­на обг­риз­ли.

Другого дня Они­ся поїха­ла в Чай­ки до батька і все роз­ка­за­ла ма­тері; з Чайків во­на поїха­ла до о. Мельхи­се­де­ка й роз­ма­лю­ва­ла Оле­сю най­гарніши­ми фар­ба­ми.

Отець Мельхи­се­дек не втерпів: за­раз поїхав до Ба­ла­бу­хи й роз­ка­зав Олесі, що за неї го­во­ри­ла Они­ся. Приїхав­ши до­до­му, Они­ся роз­ка­за­ла ще крав­цям жи­дам все до­чис­та за бла­го­чин­ну; жид­ки роз­нес­ли ті вісті по ціло­му повіті.

Приїхавши до­до­му, Ба­ла­бу­ха ввійшов в Оле­си­ну кімна­ту, при­чи­нив двері й на цей раз вже не змов­чав, - прис­ту­пив до жінки з до­ко­ра­ми. Оле­ся роз­сер­ди­лась і на­ду­лась.

- Як ти сер­диш­ся на ме­не, то три дні мов­чиш; луч­че зро­биш, як і те­пер мов­ча­ти­меш, - ска­за­ла Оле­ся з гнівом, - хіба я вин­на, що п'яний Ка­зан­цев при­че­пив­ся до ме­не?

- Якби не бу­ла вин­на, то б він не чіпляв­ся до те­бе: не дур­но ж ти все тяг­неш ме­не до йо­го в гості, не дур­но за ним наші двері ніко­ли не за­чи­ня­ються; я йо­го не пу­щу в свою ха­ту.

- Казанцев хоч го­во­рить до ме­не, а ти по тиж­ню мов­чиш і сло­ва до ме­не не про­мо­виш.

- Я тих гу­сарів з ха­ти по­ви­га­няю!

- Не ро­би цього, бо вий­де скан­дал; та гу­сарів не­без­печ­но й зачіпа­ти, - ска­за­ла Оле­ся, - во­ни й тобі бо­ро­ду обс­ку­буть, - це митці на всякі шту­ки.

- Я те­бе більше не пу­щу проїжджа­тись з Ка­зан­це­вим на бас­ких ко­нях.

- Я й са­ма поїду, гу­са­ри не вов­ки: ме­не не з'їдять.

- З'їдять не з'їдять, а все-та­ки я не хо­чу, щоб ти ко­ха­лась та за­ли­ця­лась з якимсь прой­дисвітом та вво­ди­ла ме­не й се­бе в сла­ву.

- Ет! Не­ма нам чо­го го­во­ри­ти - йди кра­ще спа­ти! - крик­ну­ла Оле­ся й по­вер­ну­лась до йо­го спи­ною.

Балабуха хрьопнув, гурк­нув две­ри­ма й пішов спа­ти. Дру­го­го дня ба­тюш­ка й ма­туш­ка цілий день не го­во­ри­ли між со­бою. Ба­ла­бу­ха сидів в кабінеті й ку­рив люльку; Оле­ся ни­ка­ла мовч­ки по залі й цілий день хо­ди­ла на­ду­та