Диво - Загребельний Павло

Вежу було відіпхнуто від стіни, ромеїв одбито, ундіонський перевал так само лишався непрохідним для василейса, ніяка сила не могла пробитися крізь загороду. Поставлену Самуїлом, але ніяка сила не могла тепер і відтягти від тої стіни Василія. Імператор не виходив з намету, ні з ким не хотів говорити, похмуро мовчав, важко зиркав своїми великими очима з-під чорних, де-не-де побитих сивизною брів на протокеліотів, мало їв, ще менше спав, і видавалося, що заповзявся він покласти тут усе своє військо, щоб потім або ж повернутися до Константинополя самотнім, або й самому полягти в Клідіоні.

Десь у підхмарній Струмиці в тяжкій непам'яті лежав старий болгарський цар, стверджувалася вельми невчасно пісня про їе, що "царят болен лежи", — так рано чи пізно до кожного приходить та неуникна мить, коли всі справи світу вирішуються без твоєї участі, навіть найголовніша справа твого життя розвивається або ж занапащується кимось іншим, і вже ти неспро-можен будь-що вдіяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань між буттям і небуттям і провалюєшся, западаєш у бездонність, з якої ще не вертався ніхто.

А тут, у Клідіонській клісурі, в пишному багатополому царському наметі, прикрашеному імператорським стягом, 'лежав почорнілий од пропасниці й призбираної тридцять літ проти болгар упертої злості другий старий чоловік, і свідомість тьмарила йому тільки ота злість і чорна ненависть до великого народу, який не бажав підкорятися йому, імператорові всіх ромеїв. А чому той чи інший народ має підкорятися такому або сякому імператорові? Над цим імператори не задумуються. І вже якщо вирушають вони в походи на підбій чи загарбання, то не люблять повертатися з порожніми руками. А він тридцять років невпинно виступав проти Болгарії і тридцять років повертався назад майже ні з чим. А ще: його походи щоразу розпочиналися з тих країв, де колись народився засновник великої Македонської імператорської династії Василій Перший, через століття кров Василія Першого відродилася в жилах Василія Другого, буйна, дика, зла кров багрянорадних дітей, внуків і правнуків того молодого македонського селянина, який прийшов колись до Царгорода босий, з порожнім мішком за плечима і заснув під стінами столиці коло монастиря. Він подався до Царгорода тому, що мати його побачила віщий сон: як у неї з черева вийшло золоте дерево, розрослося й укрило тінню весь їхній дім. Ще не знав, де знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий звір, мав невичерпні запаси здоров'я, безтурботності й упертості, тож і потеліпався аж з-під Адріанополя до столиці, прихопивши на всяк випадок звичайний порожній мішок, щоб, за селянським звичаєм, не опинитися з порожніми руками там, де можна буде щось увірвати. І поки він спав перед брамою монастиря святого Діомида, куди його не пустили навіть ногою ступнути, ігуменові, який після трапези теж приліг спочити, приснилося, що з неба чується неземний голос і той голос велить йому: "Піди і введи до монастиря владику земного". Ігумен прокинувся і звелів глянути, хто стоїть за монастирською брамою. Йому доповіли, що там нікого немає. Він знову задрімав, але тепер, уже з'явився йому ангел господній і повторив ті самі слова: "Піди й уведи..." Ігумен сам вийшов за монастирську браму, та, крім босого молодого здоровила, який хріп на сонечку, смачно пускаючи слину з губів, нікого не побачив і, творячи молитву, знову вернувся в свою келію, сів за священну книгу, але знову неждано заснув і побачив самого господа бога, який суворо поглядав на нього і сказав:

"Піди й уведи в монастир того, хто спить за брамою, бо то — імператор". Тоді переляканий ігумен побіг за браму, розбудив молодого заброду, поцілував йому руку і, вклоняючись, запросив до обителі. Там його вдягли в шовковий одяг, годували найліпшими стравами, поїли найдорожчими винами, той пив і їв, материн сон збувався, його мішок, судячи з усього, теж згодився; в ті часи ніхто нічому не дивувався, життя було просте до смішного: або тобі могли стяти безпричинно голову, або ж ти ставав імператором, мабуть, такою вже химерною була доля тих, хто мав щастя чи нещастя народитися у великій державі, бо вважалося, що чим більша держава, тим більший безлад панує в ній, і це, мовляв, од бога.

Простодушний ігумен повітав молодого босяка, як імператора, він оддавав йому належну шану впродовж цілого місяця, а той приймав і їдво, і питво, і шану, той нічого не відав про таку річ, як докори сумління, — раз йому провіщано стати імператором, то що мав робити? Тільки одне — стати рано чи пізно імператором Візантії. Бо хіба ж не надягали задовго до нього багряної мантії і не взували пурпурових сандалій люди такі, як він сам, або й ще упослідженіші і нужденніші? Юстин був таким самим селянином з Македонії і так само прийшов у Царград босий, з мішком за плечима. Лев Перший був м'ясником. Лев Ісавр був ремісником. Лев П'ятий і Михайло Другий — конюхами у великих вельмож.

Василій теж почав з конюхування, своїм умінням приборкувати диких огирів він припав до серця імператорові Михайлові Третьому, згодом він показав, що має не лише залізні кулаки, але й залізну волю, нещадно розчистив собі місце при дворі, став соправителем, а потім власноручно вбив Михайла і став імператором, справдивши материн сон про золоте дерево і свою мандрівку до Царграда з порожнім мішком, у який тепер убгав цілу імперію.

Мабуть, обізвалося все те у Василії Другім, підхопив він порожній мішок свого великого предка і не міг тепер повертатися назад до столиці, не заповнивши того династичного мішка, бо вже й так витратив на те тридцять літ свого життя. Але, успадкувавши від свого предка впертість і затятість, він не мав жодної крихти хитрощів, на які той був здатен, якщо й не у військовій справі, то бодай у боротьбі за власні вигоди. Сподівався тільки на силу, брав завжди силою, хотів і тут вирішити все тупим биттям у стіну, і ніхто не міг відраяти імператора від хибного заміру.

Та знов, як тридцять літ тому під Средцем, пробився в імператорський намет посивілий, порубаний у битвах, досвідчений і вихитрений Никифор Ксифія, колись протоспафарій, а тепер пловдивський стратиг, і сміливо сказав імператорові:

— Тут не проб'ємося. Треба, щоб хтось знайшов обхідний шлях.

І як там, під Средцем, ненависно поглянув на нього Василій, бо ніхто не смів втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потім сказав, і слова його падали повільні і важкі:

— Візьмеш мерію стратіотів і через чотири дні вдариш болгарам у спину. Інакше — будеш осліплений.

Ксифія вклонився й вийшов з намету. Він ще не знав, чи можна обійти Беласицю, чи хоч ящірка переповзе через це непрохіддя, ніхто не штовхав його до мелення язиком перед імператором, але відступатися тепер було пізно, і він повів п'ять тисяч стратіонів у дикі гори, а через п'ять днів ударив захисникам Самуїлової стіни в спину, і болгари, з якими не було ні царя, ні царського сина, розгубилися, а тут ще з другого боку водночас усім військом пішов на приступ імператор, і клекотнява страшної битви піднялася з тісної клісури до суворих мовчазних вершин, битва була нескінченно довга, але ще довший був літній день тисяча чотирнадцятого року червня дванадцятого індикта, до вечора все скінчилося, хто поліг убитий, хто виприснув з мертвої ромейської пастки, а багатотисячне Самуї-лове військо, яке вціліло, було затиснуте між кам'яною стіною і Струмешницьким болотом, роззброєне, війська вже не існувало, на мізерному клаптикові политої кров'ю землі скупчилося кільканадцять тисяч зранених, знівечених, змучених, згорьова-них людей, зданих на милість переможця.

Торжестію переможця? Вдоволення від виграгіої битви? Зверхність над поконаними? Можна б перелічувати безліч відчуттів, переживаних великими й малими звитяжцями у великих чи Малих війнах і битвах. Але тут ішлося не про звичайну війну, і переміг у ній не просто полководець чи володар — восторжествував заклятий ворог цілого народу, і нічого не мав він у своїй понурій душі, окрім нез'ясованої, як і його багатолітня ворожнеча до болгар, жадоби помсти.

Василій покликав до себе в намет катепана Куцукуса, що прославився не так доблестю, як жорстокістю до поконаних, і про віщось довго з ним говорив без свідків, яких завжди намагався уникати, пам'ятаючи слова полководця Варда Скліра, який багато разів пробував дістатися на імператорський трон, а потім, востаннє розбитий Василієм, прийшов у намет до імператора, сивий, майже осліплий від старощів і важких походів, і сказав своєму ворогові і побідникові: "Нікому не довіряйся і лиш небагатьом відкривай свої задуми".

І тої ночі Василій відкрив свій найлихіший з усіх відомих у діях Візантії задумів самому лиш Купукусу, але згодом про нього мав довідатися цілий світ.

Катепан Куцукус з'явився другого дня в червоній накидці поверх свого звичного одягу, і це показувало, що його наречено главою всіх катів ромейського війська. Потім він зібрав під свою оруду катів, присяжних і просто охочих, взяв у поміч кілька тагм війська, в долині Ключа розпалено величезні вогнища з дубових і букових дров, кати стали коло вогнищ, засунули в жар довгі мечі, дворогі вила, а воїни відділили від полонених першу сотню нещасних і погнали туди, де їх ждала невідом'ість.

Ніхто нічого не бачив, не розбирав, від першого нелюдського крику здригнулися серця навіть у найжорстокіших ромейських воїнів, а серед тисяч полонених прокотилося щось мовби зойк чи стогін, а там, од вогнищ, один з-перед одного рвалися болісні, скаржливі вигуки:

— Майчице! (Мамусю! (Болг.))

— Очите ми! (Мої очі! (Болг.))

— Изгоряха! (Згоріли!(Болг.))

І жахний запах поповз од вогнищ, запах горілої людської шкіри, він виповнював долину, його вже чули полонені коло болота, сягав він і до узвишшя, де височів пишний імператорський намет і де в оточенні почту непорушно стояв ромейський василевс.

Там, коло вогнищ, нещасні рвалися з рук воїнів, благали пощади, проклинали своїх мучителів, погрожували, а неквапливі кати з спокійною діловитістю діставали з вогню розжарені мечі й вила і штрикали ними болгарам у вічі, палили очі старим воїнам і молодим новобранцям, позбавляли зору і тих, хто вже набачився на дива сього світу, і тим, хто не встиг намилуватися Hi небом, ні горами, ні ріками, ні вродливими дівочими лицями.