Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- Мені нема чого приховувати,- відповіла дівчина.- Ми заручилися й хотіли побратися, але тримали це в таємниці через Фіцроєвого дядька: він дуже старий і хворий і міг би позбавити його спадщини, якби той одружився, всупереч його волі. Це була єдина причина.
- Ти могла б сказати нам про це раніше,- пробуркотів містер Белламі.
- Я б так і зробила, батьку, якби ви були добрішими.
- Я не хочу, щоб моя донька воловодилася з людьми не свого кола.
- Через цей ваш забобон я й не могла нічого вам розказати. А щодо тієї записки...- Вона пошукала в кишені й дістала пожмаканий папірець.- То була його відповідь ось на це.
«Кохана! - прочитав я.- Я буду в звичному місці на березі одразу після заходу сонця, у вівторок. Це єдиний час, коли я зможу вирватись. Ф.М.»
- Сьогодні вівторок, і я хотіла ввечері з ним зустрітися.
Я перевернув папірець.
- Надіслано не поштою. Як ви його одержали?
- Мені не хотілося б відповідати на це запитання. Це ніяк не стосується справи, що її ви розслідуєте. Але про все інше я охоче вам розкажу.
І вона дотримала слова, однак у її свідченнях не було нічого, що могло б нам зарадити. Дівчині й на думку не спадало, що в її нареченого були таємні вороги, проте вона призналася, що в неї було кілька залицяльників.
- Чи не належить до них містер Ян Мердок?
Вона почервоніла й помітно збентежилася:
- Часом мені здавалося, що так. Але коли він дізнався про наші стосунки з Фіцроєм, почуття його змінилися.
Мої підозри проти цього дивного чоловіка набували дедалі виразнішого характеру. Треба було поцікавитися його минулим. Треба було таємно обшукати його кімнати. Стекгерст зможе допомогти мені, бо в нього виникли такі самі підозри. Ми повернулися з «Гавані» з надією, що тримаємо в руках хоча б один кінець цього заплутаного клубка.
Минув тиждень. Слідство анітрохи не прояснило цієї справи; її відклали до того часу, коли з’являться нові дані. Стекгерст потихеньку розпитав про свого підлеглого, в Мердоковій кімнаті зробили поверховий обшук, але нічого не знайшли. Я сам і фактично, й подумки ще раз дослідив місце події, проте жодного висновку не дійшов. З усієї моєї практики читач, мабуть, не пригадає випадку, коли б я так гостро відчував своє безсилля. Навіть уява не могла підказати мені шлях до розгадки таємниці. Аж тут невдовзі сталася пригода з собакою.
Першою про це почула моя стара економка завдяки тому своєрідному телеграфові, за допомогою якого ці люди одержують вісті з усієї околиці.
- Сумна це історія, сер, з тим собакою містера Мак-Ферсона,- сказала вона якось увечері.
Я не люблю подібної балаканини, але цього разу її слова привернули мою увагу.
- А що сталося з собакою містера Мак-Ферсона?
- Здох, сер. Здох із нудьги за хазяїном.
- Хто вам таке сказав?
- Ну що ви, сер, про це всі говорять. Собака страшенно нудьгував, цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні вранці двоє молодих джентльменів із «Шпиля» знайшли його мертвим - отам, на березі, сер, на тому самому місці, де загинув його хазяїн.
«На тому самому місці!» Ці слова глибоко вкарбувалися в мою пам’ять. У мене з’явилося якесь неясне передчуття, що вони допоможуть розплутати справу. Собака здох - це природно для його вірної, відданої натури. Але «на тому самому місці»? Чому цей безлюдний берег такий лиховісний? Невже собака теж став жертвою чиєїсь помсти? Невже?.. Так, здогад був невиразний, але в моїх думках він поволі набував чітких форм. Через кілька хвилин я вже простував до «Шпиля». Стекгерста я застав у його кабінеті. На моє прохання він послав по Садбері й Блаунта - двох учнів, що знайшли собаку.
- Так, він лежав на самісінькому краєчку лагуни,- мовив один із них.- Ішов, мабуть, слідами свого покійного хазяїна.
Я оглянув труп маленької відданої тварини з породи ердельтер’єрів, що лежав на килимку в передпокої. Він задубів, застиг, очі були вибалушені, лапи скорчилися. Усе це свідчило про жахливі передсмертні муки.
Зі школи я подався до лагуни. Сонце вже зайшло, і на воді, що тьмяно виблискувала, мов свинець, лежала чорна тінь високої скелі. Місце було пустельне, без жодних ознак життя; лише дві чайки з криками кружляли наді мною. В сутінках я неясно бачив маленькі собачі сліди на піску, довкола того самого каменя, на якому недавно лежав рушник хазяїна собаки. Я довго стояв у глибокій задумі, а тим часом навколо густішали тіні. У голові вихром кружляли думки. Так буває в кошмарному сні, коли шукаєш якусь украй потрібну річ і знаєш, що вона десь тут, а знайти її все-таки не можеш. Саме так почувався я того вечора, коли самотньо стояв на цьому березі смерті. Потім я нарешті обернувсь і поволі подався додому.
Тільки-но я зійшов стежкою нагору, як мені сяйнуло: ось вона, розгадка, яку я так наполегливо й марно шукав! Якщо Ватсон писав про мене недаремно, то ви, мабуть, знаєте, що в мене є великий запас сучасних наукових знань, набутих без жодної наукової системи, але дуже корисних для роботи. Пам’ять моя подібна до комори, завантаженої стількома різними сувоями, що я й сам не завжди можу дати собі з ними ради. Я знав, що там має бути щось таке, що дотичне до цієї справи. Спочатку це відчуття було невиразне, але врешті я здогадався, що його підказало мені. То була химерна, неймовірна річ, але все-таки вона давала якісь надії. Я вирішив перевірити свій здогад до кінця.
В моєму будиночку є велике горище, повне книжок. У них я порпався цілу годину. Нарешті я зійшов додолу, тримаючи в руці брунатний томик зі сріблястими берегами. Я гарячково відшукав розділ, зміст якого неясно пам’ятав. Так, мій здогад справді був малоймовірний, неправдоподібний, але
