Роман юрби - Шевчук Валерій

Та дивилася на нього великими, смутними очима і всміхалась.

— Сьогодні чудовий день, — сказала вона — Не гаряче й не холодно, і якось по-особливому пахнуть квіти.

— Покладу вам аґрусового варення, — чемно сказав Надії батько. — Як ви сказали, ваше прізвище?

Надія щось відповіла, але Іван не почув її голосу.

— Та ж ви з Іваном у четвертому коліні родичі, — радісно й трохи здивовано сказала мати.

— Це домашній кекс, — сказав Іван, простягаючи нареченій вазу тонкої роботи, в якій жовтіли скибки з темними очками родзинок.

Надія дивилася на нього синіми очима з жовтими крапочками і всміхалася м’якими вустами.

— Добре знаю вашого тата, — сказав батько. — Ми колись разом із ним учились у гімназії.

— Родичка ви нам по моїй лінії, — трохи гордо сказала мати…

Іван почув свій голос, далекий, ніби виблідлий, як стара фотокартка, голос, який щось весело оповідав. Срібна ложечка дзвонила об тонке прозоре скло — це батько помішував чай. Жовта оса прилетіла покуштувати аґрусового варення, але була надто жадібна і впала у густу в’язь. Вона виповзла з вазочки з обмоклими крильми, вражена і ледве жива, а вони сміялися з веселої історії, яку котрийсь із них розказав.

— А зараз, — мовив голосно Іван, — я запрошую вас у дім. Хочеться мені заграти… Щось веселе й сумне, як цей день…

Почув музику, але то грав не він. Ця музика щось зворушила і збудила в ньому, сочилася вона крізь гілля дерев, начебто заграли самі дерева й трава. Озирнувся, немов справді щось може в житті повторюватися чи повертатися, ніби справді можна пізнати ту загадкову присутність, яка є нашим прожитим. Зрозумів, що в світі є щось вище і за це, що існує щось тонке й вишуканіше цієї музики, яка наповнювала його, захоплювала й покривала; зілля захитало голівками; хитнулося гілля, скинувши кілька дозрілих плодів, що глухо впали на м’яку землю городу; в цей час у глибині двору сухо зарипіла хвіртка, яку, здається, погано причинила за собою Жасминова Пані.

Можливо, хтось до нього зайшов, а може, це йому здалося. Йому таки причувся легенький рип піску під підошвами. Хтось достеменно йшов до нього по доріжці, і той хтось був прозорий, як дим, і мав очі сяйнисті, ніби дві зорі.

1983р.

Оповідка дев’ята

Два соколи

1

Кухонне вікно залите ранішнім сонцем, проміння падало на спину Степану Карташевському, і коли Степан ворушив виделкою, здавалося, що ворушить він променями. Степанова дочка Марина була заспана і вряди-годи розтуляла немалого рота, повного міцних білих зубів.

— Такі в тебе зуби хороші, — сказала, блискочучи золотом своїх, уставлених, Степаниха, — саме тобі, прямо сказать, заглядєніє. З такими зубами, я тобі скажу, в кіно зніматься можна.

— В образі тигра, — буркнув Карташевський.

— І чого це ти її ображаєш? — аж скинулася Степаниха. — Ще таких дівчат, як Мариня, пошукати тра!

— Ну, наш папка всіда! — сказала байдуже Марина — Хіба ти його не знаєш?

Тоді й прийшло оте озоріння. Можливо, один із ранішніх променів замість того, щоб падати навкіс, відхилився од твердо прокладеної золотої дороги, по якій мав ковзати; здається, він ударився в дзеркальце, яке взяла в руку Марина, щоб обдивитися, чи справді таких дівчат, як вона, треба пошукати; як там не було, а промінь таки стрибнув у ліве око Степанихи (вона ж таки Валентина Микитівна Карташевська, а в дівоцтві Корж), і той промінь через око освітив засутенілий закамарок її мозку. Отже, вона змогла зв’язати кілька понять (краса рідної дочки плюс потреба когось шукати) у простий, як у підручнику "Логіка", умовивід:

— А ти, дочко, отак не сиділа б склавши руки: пора й тобі жениха пошукать… Не забувай, що тобі двадцять і їден.

Викотила з себе ці речення, зробивши тільки два вдихи в місцях, де й належалося бути паузам, отож це речення прозвучало з її вуст начебто вірш.

— Отак вийду на вулицю й кричатиму: агов, женихи, збирайтеся!

— Нє, чого так, хитріше тра, — не без таємничого виразу на обличчі проказала, блиснувши золотими зубами Валентина Карташевська, яка була в дівоцтві Коржем. — От я, сказать по правді, твоєму батечку як голову закрутила? Певне, й досі думає, що сам мені голову закрутив…

Степан щось буркнув чи відхаркнув застряглого у горлі кавалка картоплі, а тоді й зачвакав, щоб добре того кавалка пережувати і щоб удруге він у горлі не застрявав.

— А мені той заміж не горить, — байдуже сказала Марина — Візьмеш собі на голову якесь п’яне варзякало і мучайся.

Вона встала з-за столу, бо вже треба вибиратися на роботу, а їхати до заводу далеко, аж у другий кінець міста; там сиділа за машиною, котра тільки й робила що рахувала, а за іншими машинами сиділи так само дівчата й ланки, і тільки й робили, що рахували, власне, давали змогу рахувати машині; отже, були вони, як живе тіло тієї лічильної трахомудії, а ввечері розходилися додому; вдома їм не хотілося вже нічого, хіба що взяти до рук шпиці і щось плести й плести: шкарпетки, рукавиці, шапочки, а чи кохту. Шкарпетки вона віддавала матері, бо в тої боліли ноги, а шапочку й рукавиці одягала сама і знову йшла до тих-таки машин, які все рахували й рахували, і не було тому ні кінця ні краю. Марина ж була спокійна й трохи сонна а через це й повна і дивилася ледь-ледь примруженими очима і було в тому позирі більше нудьги, ніж інтересу. Вранці виходила, а ввечері приходила у цей малий дімець біля річки, в якому спокійнісінько живуть батько, мати, кіт та й вона. Мати на роботу не ходила, бо мала, як вона говорила, сорок і їдну хворобу, а батько, прийшовши з роботи, сідав у м’яке крісло, закидав ноги на стільця і безмовно дивився телевізора, не розбираючи: цікаве передають чи нудне; здається, йому й не треба було розбирати, про що розповідає ота коробка, він ніби спав з розтуленими очима й помітно оживав, коли з’являлася миловидна дикторка чи героїня, тоді він кахикав, обличчя його м’якшало і він стріляв оком, чи нема поблизу Валентини, а коли її поблизу не було, дивився на знадливе видиво на екрані з видимою втіхою: може, задля цих моментів і перепускав через себе хвилі щоденної нудятини, яку та коробка з такою невідворотною постійністю із себе випуска.

Отже, Марина встала з-за столу і вийшла глянути на широкий світ, а широкий світ мінився і грав росою; у широкому світі нерушно лежала в курному тумані річка з приклеєними до її плеса човнами рибалок; а може, ті рибалки росли на річці, як водорості: якісь сірі, всі однакові з червоними обличчями і хрипкими, як у ворон, голосами. Марина зітхнула, бо вона зітхала завжди, коли треба було йти на роботу, і отак відмежовувала в собі період спокою (ніч і ранок) із періодом руху (день). Мати вже поклала їй у сумку бутерброда, отож зирнула на стежку тим-таки поглядом, у якому було більше нудьги, ніж інтересу, і її туфлі почали карбувати земляну стежину, лишаючи на ній ямки від високого й гострого закаблука.

— Бачив? — кивнула чоловіку Валентина. — Така якась тепера молодьож пішла: хоч ти їм кілка на голові теши. Я вже й бояться починаю…

— Чого? — спитав Степан, ніби пробудившись.

— Що в дівках засидиться. Нє, я їй у дівках засидітися не дам!

— Сама їй жениха знайдеш?

Валентина налила чоловіку величезну філіжанку сурогатної кави, забіливши її молоком і вкинувши туди п’ять ложечок цукру; в цей час голова її запрацювала, як і та машина, котра весь час лічить і на якій працює дочка; Степан подививсь у вікно, крізь яке видно було річку з дивними водоростями-рибалками — всі вони тримали в куточку вуст по сигареті, і дим од того розповзався по цілій долині. На тому боці палили вогнище, і вогник у тумані був кошлатий і чудний; певне, рибалки, які сидять тут цілу добу, вирішили поснідати. Він уявив, як смачно побулькує юшка, один із сірих та червонолицих витяг із води пляшку, заткнуту пластмасовим корком і без етикетки, — може, була то й вода, але вода так прозоро не булькає, не тремтить так од води нетерпляче рука, яка підставляє під той струмінь склянку. Але п’ється ота загадкова рідина просто й без прикрості, ніби вода, бо може, то вода і є, а те, що вона робить обличчя ще червонішими, здається, нікому не вадить: червонішають обличчя і від сонця, і від свіжого повітря.

— В мене там є один на прикметі, — сказав задумливо Степан. — Дай на півлітра, то, може, й побалакаю.

— А ти без півлітра побалакай, — сказала Валентина — Дуже ласий до того півлітра.

— Та воно й діло непросте, — сказав трохи ніяково Степан.

— Це вже, мабуть, на Андрія вудочку закидаєш, — сказала Валентина. — Андрій мені не підходить.

— Чого це він не підходить?

— А того, що ви з ним і хату, й мене проп’єте…

Він подивився на жінку десь так само, як дивилася на широкий світ дочка більше з нудьгою, як з інтересом, вже пора йти, подумав він, бо на пропускній стоїть отой, і їсть їх кожного очима, а на руці в нього годинник, перевірений по радіо, і той годинник завжди бездоганно точний. Степан зітхнув: чи жалів, що жінка таки не дасть йому на півлітра, чи від того, що годинники в декого йдуть отак точно; ланка всовувала йому в торбинку з капронових ниток (її власного виробництва) бутерброда, загорнутого у газету; він подумав, що цієї газети вчора не переглянув, але жалю не відчув, бо там писалося майже те саме, що докладно звідомляв йому телевізор. "Да-м! — сказав він, різко встаючи і затягаючи паска на штанях. — Ти мені обід приготувала?"

— Онде у сітці, — сказала вона.

— То як мені: промацати того Андрія, чи не тра? — спитав по-діловому.

— Я тут по сусідах розпитаюся, — сказала жінка.

— І вони тобі його на мотузочку приведуть?

— Чого це на мотузочку? — серйозно озвалася Валентина. — Сам прийде. У нас дочка не така, щоб її на городі замість пугала ставити… Коли б вона трохи проворніша була.

— Як ти?

— А тобі погано зі мною? — в голосі її почулась образа, і він поспішив озутися: починало пахнути смаленим.

— Да-м, — сказав, пристукуючи сандалетом. — Це я хочу сказать, що пора мені…

— Ходиш чистий, ситий, а в якій постелі спиш? — сказала жінка вже таки з образою.

Тоді він підійшов до неї, хихикнув і вщіпнув легенько, щоб показати увіч, що він таки задоволений і спільним із нею життям, і тим, що ходить чистий, ситий, а спить у чудовій постелі.

— Ти мене більше не затримуй, — сказав, наче оборонився від неї.