Останні орли - Старицький Михайло

А втім, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висіла над прірвою, ось-ось мала зірватися вниз.

Багато довелось докласти обом жінкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.

Але вона лежала непритомна, а під руками не було води. Жебрачка порадила відтягти Сару подалі від урвища, на вітер.

У цей час до них підбігла кучерява обідрана дівчинка з чорними виразистими очима.

— Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрізь шукаю! — кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дівчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очі її заіскрилися сльозою, й вона, припавши до матері, зашепотіла: — Ой мамулю! Це вона її задушила, ця відьма? Ой як жаль! Тікаймо, а що буде нам! Битимуть!

— Моє золоте ябко, — обняла дівчинку мати. — Вона не зовсім гешторбен, вона тільки знепритомніла. Побіжи, Естерко, принеси нам з криниці води, там під каменем і коряк.

Дівчинка швиденько побігла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещасній Сарі. А втім, до зомлілої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блідіше й блідіше, груди починали помітніше здійматися.

— От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, — скаржилась, ламаючи в розпачі руки, Ривка. — І надало ж мені, бодай я не діждалась маци, за мізерні копійки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дівкою, та й годі! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсім не було!.. І зла я на неї, і жаль мені дівчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а її, мов ту вовчицю.... на ланцюг та в мішок або під перини. Коли б одразу, а то...

— Ой! Що ви, золота моя, — скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. — За що ж таке їй катування? Хто вона буде господареві?

— Дочка рідна, ось хто! — не вгавала роздратована Ривка. — А за що він її мучить, достеменно й не знаю, силує заміж за нелюба, а від того, кого вона любить, далеко везе... тільки, видно, любить вона такого, що хазяїн мій убив би її зразу, та когось боїться. При мені кричав їй: "Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв'язаний словом".

— Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рідну доню!

— Кричати? Та він бив її батогом і віжками... душив... Як вона ще досі не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мій хазяїн уночі тікати з Лисянки, то Сару зв'язав і вкинув у лантух, а на лантух поклав ще дві перини й погнав степом коней, бездоріжжям, щоб збити погоню... Коли ми од'їхали миль зо три, тільки тоді він скинув з Сари перини й витяг її на вітер... Така була біла, як сорочка, а на синіх губах темніла запечена кров... насилу ми одволали... Далі він побоявся класти перини на Сару й держав її тільки в лантусі із зв'язаними руками й ногами... А на четвертий день дозволив розв'язати їй руки й іноді сидіти... а ноги я розв'язала їй оце тільки зараз, — і Ривка на доказ своїх слів відкрила опухлі Сарині ноги.

Жебрачка вжахнулася й завела жалібним голосом:

— Ой вей, вей! Сиріточка, нікому заступитися... Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливіша за неї, пишну... І хороша, і красуня, антик... А як долі немає, то й плач цілий вік... не дивно, що вона шукала собі смерті...

— Це уже вдруге, — пояснила Ривка. — Перший раз вона хотіла була кинутись під лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, і катував же він її, вей мір! Я боюсь йому й сказати тепер — замордує...

— Навіщо ж виказувати нещасну, — проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи співчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про співчуття, бо гнів Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.

У цей час повернулася дівчинка з корячком свіжої води. Від кількох ковтків її Сара відразу опритомніла. Вона розплющила свої великі очі й обвела всіх безтямним поглядом. А потім, пригадавши все, нараз затремтіла й почала благати рятівників своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього світу.

— Навіщо вам мої страждання? — ламала вона руки. — Навіщо? Ривко, пожалій мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустіть мене! Пустіть!

— Ой вей, мамеле! — несподівано й істерично заридала на ці благання Естерка. — Пустіть її, не мучте! Вона така добра... очі в неї... ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустіть: мені так її жаль!

Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарешті гіркоту, що назбиралася в змученому Сариному серці, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.

— Не плач, панно, не плач, адамант мій! — втішала Сару жебрачка, цілуючи її холодні руки. — Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутній береже тебе од гріха, то не на муку ж, а на радість... на його терезах наше життя, і ми не сміємо переступити його волі... Вже яке гірке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батьків наших не повстану.

Ці прості, теплі слова чужої стражденної людини підбадьорили Сару, а сльози, крім того, полегшили біль, що стискав їй груди. Вона поцілувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навіть обняла Ривку й, прошепотівши тихо: — Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпіти, — підвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: — Ведіть мене, не бійтеся!

Коли вони спустилися до підніжжя гори, то в глибокій улоговині лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно біля корчми коло в'їзду до містечка.

— Де це ти, стара відьмо, так довго тинялася? — накинувся був зразу Гершко на Ривку.

Але та не розгубилася й собі закричала у відповідь:

— Де тинялася! Несла на руках разом' з цією жебрачкою рідну дочку ребе Гершка... На ноги стати не може, погляньте які! Нехай господар дасть ліхтаря — од мотузків це. Та й до того двічі зомлівала вона, іх бін аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця... Ой вей, вей! Що робиться на світі!

— Ну, гершду, годі! — зупинив її Гершко, але не гнівним, а лагідним, ніби благальним голосом. — Слабка, хвора... Ну, ноги й теє... А ти, якщо втомилася, можеш підкріпитися пивом.

— Дякую, ребе, але й вона, ось ця бідна жінка, вибилася з сили... та й Сару підкріпити слід було б.

— То налийте нам два ока пива, — наказав Гершко й дав жебрачці ще трояка.

Стояла вже над Кам'янкою ніч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася біля однієї брами, що сховалася серед акацій ближче до Дністра. Сара, сидячи в бричці, відчувала по розлитій у повітрі вологій прохолоді близькість води.

Гершко довго стукав у браму й гукав; нарешті у дворі заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, і ворота розчинилися.

З брами вийшла жінка, висока на зріст, трохи сутулувата. У непевному світлі ліхтаря здавалося, що на всьому її обличчі переможно панував лише довгий, гачкуватий ніс.

— Ану, покажи лишень мені, покажи, братику, свою Сару! — заговорила вона ласкаво, піднімаючи вище ліхтаря.

Ривка підштовхнула до неї дівчину, яку досі міцно тримала за руку. Сара мовчки поцілувала родичці руку.

— О, красуня! Очі, як у небіжки... немов бачу її. Тільки шлехт — хвора вона в тебе! Як віск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається... Ну, та ми її тут швидко поправимо! — говорила вона привітно. — У мене всяке зілля є, я ж знахарка! — засміялася стара й, погладивши по щоці зніяковілу Сару, звернулася до Гершка: — Спасибі, спасибі, братику, що завітав до нас. Тепер багаті родичі цураються бідних, та й часи такі, що кого рік не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Ісаака й Іакова! Хай прийде з вами радість і мир у дім мій!

Гершко підійшов іще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввійшов у світлицю. Низенька невелика кімната, з розмальованою стелею і товстими стінами, прикрашеними вишитими птахами і яскравими килимками, приваблювала своїм затишком і прохолодою, а накритий стіл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостинністю... Та й господиня так і упадала коло своїх родичів. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дівчина ледве доторкалася до їжі й тільки на дуже пильне прохання тітки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела її в свою спальню, де була приготована постіль, а сама повернулася до брата і довго про щось стиха розмовляла з ним... Веселий ранок застав співбесідників за келихами, і вони мусили відкласти вирішення багатьох питань до наступного дня.

А Сара, лігши на своїй новій постелі, відчула тільки зараз, як змучилось її тіло, як натомились і опухли ноги й руки, як надірвалися, неначе розбиті на шматки, її груди. Ця надмірна знемога не давала їй заплющити очі, та й пережитий страх стояв іще перед її очима.

Щирі слова жебрачки дзвеніли в її вухах і відлунювалися в битті серця. "Гріх великий не вірити в милосердя бога!" — сказала єврейка, — а християнка повинна б іще більше вірити в любов і милосердя розп'ятого бога! — зринали в її розгарячілій голові думки. — Мене одчай штовхав на страшний гріх, а мій любий сокіл, мій рай, мій Петрусь іще може знайти свою Сару й вирвати її з неволі! Адже все у божій волі... Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусеві стогони мого розбитого серця? Я на тому світі, живцем похована в могилі! Ох, і кісток моїх не занесе на батьківщину ворон!" — Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потім нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила підвестися. "А може, батько віддав до рук катів і Петруся, і його батька, й батюшку? Але ні, батько останні три дні не відлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, він і догадатися не міг, куди ми поїхали, інакше б нас догнав... Я три дні його ждала, а потім утратила надію. Ой не взнає він ніколи, ніколи, куди мене завезли... і завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпітиму... Та якщо силою свого домагатимуться, то... тоді прости мене, боже!"

Сарі пригадалось лагідне обличчя батюшки і його тихі, сповнені щирої ласки слова: "Дитя моє, зло на цьому світі не вічне; від дихання любові воно тане і втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все більше й більше любові..." Нарешті втома взяла своє, й дівчина заснула мов убита.

Наступного дня пізно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розібратися в хаосі вражень і знайти рятівну нитку в нових обставинах свого життя.