Позичений чоловік - Гуцало Євген
Дармограїха, яка, либонь, тільки на богові не їздила, про совість не говорить. Хома Хомович, погляньте лишень, ясними очима грає, зуби його скакають, чортові думки плигають — він про совість анічичирк. Усі лихі, що поли підріж та тікай од них, як води в рот набрали, забувши про совість, а ви, Діодоре Дормидонтовичу, золотої душі чоловік, маєте каратись їхніми гріхами? Славне у вас сумління, та не передавайте куті меду!
Нарешті принесли карафу свіжої води, й проворним їжачком дід Бенеря викотився до столу, всмак попив із шийки, граючи гострим, як тригранний багнет, борлаком на зморшкуватій шиї, далі рукавом витер губи, засяяв незабудками — наївною синню дрібненьких очиць.
— Усі тут мене знають чи не всі? —забриніла павутинка його хрипкенького голосу.
— Хто ж не знає діда Бенерю! — долинуло з натовпу.— Тільки хай кіномеханік вам звуку додасть, бо кепсько чути.
Пнучись, наче зі своєї шкури силкуючись вилузатись, дід Бенеря закричав осіннім півником:
— Я всі війни пройшов, нехай би їх узяла завійниця— різачка! Л хто скаже що я був такий до діла, наче свиня штани наділа? Але ж вік людський минає, і для мене цей світ, як маків цвіт: удень ще цвів, а вночі опаде. Моя ніч не сьогодні, то завтра...
— Батьку,— всміхнувся Дим од столу, за яким поважно сиділи члени товариського суду — та ви, либонь, уп’яте чи вшосте молодий!
— Так ось я й кажу,— кукурікав півнячим голоском дід Бенеря, потомствений сторож яблунівської лавки,— що хоч і не мірошникував, а голова борошном припала, що не живу, а тільки дні тру, що давно вже на мене чекає хурдига, то, може, я за Хому відсиджу? Хома ще моложавий, він іще такий кіт, який бачить сало і має немало, в нього є Дармограїха, рідна жінка Мартоха, а тепер ще й породиста телиця. То хай би він гуляв на волі, а я відсидів би за нього скільки треба, га? Бо мені однаково, бо був кінь, та з’їздився.
— Ай справді,— шепнула на вухо моя рідна жінка Мартоха,— вже скоро дідкові затягне кінець дратви, вже невзабарі старому саксаган — кінець...
— Батьку,— заграв баскими очима, наче огирами, голова колгоспу Дим,— а хто ж вам сказав, що Хому Хомовича неодмінно маємо посадити?
— Раз суд,— мудро мовив Бенеря,— то суд має посадити, як же інакше!
— Але в нас тут товариський суд!
— Товариський? А чого ж, буває, що й товариші судять і саджають, щоб сидів чоловік.
— Батьку, як на те пішло, то Хома Хомович уже сидить міцно й надійно, і посадили його на ланцюг не ми, товариський суд, а Дармограїха. Мета нашого суду зовсім інша — осудити негідну поведінку Хоми Хомовича, бо ця поведінка привела його на ланцюг. Це — по-перше. А по-друге, збудити совість нашого колгоспника, щоб надалі більше ніколи не потрапляв на ланцюг. Може, Хома Хомович зганьбив нас перед усім світом...
— Де Яблунівка, а де той світ весь...
— Е-е, батьку, не будьте благодушні! Хіба сліпі, не бачите?
Й мовчки показав на сорок, які так і снували над яблунівським людом. Підхоплювали кожне слово, кожну свіжу вістку — й на хвостах умить несли, бо в білому світі аж лускались із нетерпіння, щоб довідатись про хід товариського суду в Яблунівці наді мною, Хомою Прищепою... І дід Бенеря, дотумкавши слушність Димового казання, мудро почухав потилицю:
— Ну, коли так... ну, коли суд товариський... ну, коли тільки побалакають...
І, мов краплина, зіллявся з морем яблунівського люду, став його плоттю, став його костю.
Після виступу діда Бенері запало мовчання, тільки щебет горобців лунав — наче й вони щось казали на суді. Тоді моя рідна жінка Мартоха (поправила складки спідниці, бгає пальцем торочки хустки на грудях, сяє щасливою усмішечкою) зводиться з лавчини й каже:
— Може, ще хтось виступить і скаже? Нема охочих? То я скажу...
Хе-хе, що сталось!.. А далі сталось те, що важко повірити, коли своїми очима не бачиш. Сороки, які перепурхували над головами чи вмощувались на гіллі, тепер метнулись до груші, до нас із Мартохою. Вони літали перед нашими носами, а то й на плечі сідали, намагались одна поперед другої якнайближче дорватись до Мартошиного рота, бо знали, бестії, що не можна прогавити, що плохесеньке її слово ждуть скрізь у білому світі. А Мартоха — де ще знайдеш таку майстриню поговорити, такого вмільця побазікати, такого ловкача потеревенити! — проворно брала своє кучеряве казання в одну руку, сороку хапала в другу руку, миттю пов’язувала те казання сороці на хвості розкішним бантиком. І сорока прожогом виривалася з жіночих рук, ринучи понад головами остовпілих од здивування яблунівців, кваплячись у білий світ з тією вістю-новиною, прив'язаною до хвоста. І так одна сорока, друга, третя... двадцята сорока... сорокова сорока... й бантики були один від одного кращі. А яблунівський люд, слухаючи мою рідну жінку Мартоху, та чудуючись неперевершеною майстерністю її рук, та захоплено проводжаючи поглядами довгохвостих сорок, тільки охкав, тільки стогнав, тільки схлипував розчулено. А Мартоха такого насікла-нарубала, що шерть-верть, бери чверть—вийшло рокове; такого наказала й наговорила, що вибий об пліт, щоб було, як дріт; такого нагула-надудніла, як вода в лотоках, як вітер у порожнім димарі, як гола відьма з обсмаленим хвостом у холодному бовдурі! І ще б, мабуть, орудувала язиком, як циган пужалном, та хмара сорок розтанула, бо всім Мартоха пов’язала на хвости своє казання, всі поринули в білий світ, а назад повернутись не встигли. А що назад повернутись не встигли, а що не було сорок, то Мартоха вмовкла, бо якось не звикла, щоб під рукою не було бодай поганенької сороки.
І тоді яблунівці — дружно, в один голос — стали вихваляти Мартошине ораторське вміння:
— Ну й Мартоха, ну й циркачка, ну й уміє: балу-балу, а пси в крупах!
— Ну й Мартоха! Нема чого їй говорити, зате є що балакати. Співала добре, а перестала — ще краще!
Голова колгоспу Дим звівся за столом, струснув чубом так, що кільця чорного циганського волосся заворушились, наче розколошкане кубло п’явок, і кинув слова в народне бушовисько:
— Може, те, що сказала Мартоха, комусь не до цуги, чи не до шмиги, ані до ради, ані до звади, ні в тин ні в ворота, ні те ні се, ні кукуріку. Авжеж, так може здатись, бо в нашому колгоспі "Барвінок" народ усякий, кожному не вгодиш. Проте з усією сміливістю можна сказати, що Мартоха не знімає вини з себе, а це дуже важливий факт. Цей факт свідчить про те, що вона не стане шукати рукавиці, які носить за пазухою, що вона не наварить борщу такого — аж туман із моря покотиться. Цей факт також свідчить, що вона не стане схожа на оту ворону, яка впіймала рака, та й возилася з ним цілий рік, неборака!
— Правильно! — схвально загув яблунівський люд і захвилювався хвилями, як сизе жито на вітрі.
— А тепер, товариші, вислухаємо покаянне слово підсудного колгоспника Хоми Хомовича.
Яблунівці вмовкли, наче наглий град вибив усе живісіньке до ноги. Я, гримнувши ланцюгом, звівся із лавчини під грушею. Свіжий вітерець, пестячи мої щоки, пахнув зів’ялою гіркотою осіннього збіжжя. Сонце на черені неба лежало, як дорідний книш, палахкотіло срібною усмішкою, від якої весь світ здавався посрібленим дрібненькими ошурками. І коли я звівся, то вмить сонце пропало, а також згасла його срібна усмішка, і вся Яблунівка перестала бути срібною, бо не так, може, споночіло, як звечоріло. А звечоріло тому, що повернулись назад сороки, причому наші сільські сороки привели з собою сорок із сусідніх сіл, гаїв та лугів, щоб гуртом легше було впоратися з вістями, які слід було рознести по всіх усюдах із нашого товариського суду, де чинили суд праведний наді мною. Й тільки я мовив перше слово, як моя рідна жінка Мартоха вмить прийшла на допомогу. Чудо-руками своїми (навіть у руки не беручи, а на льоту в повітрі!) пов’язала мовлену вістку сороці до хвоста — й сорока з радісним стрекотанням шугнула над головами членів товариського суду, над вербами та осокорами. Моє казання — щойно з губів злетіло ще тепле!—хапала, вмить пов’язувала до верткого хвоста шовковим бантиком, і вже, дивись, наступна птаха вигулькувала в осіннє безмежжя над Яблунівкою, щоб не забаритися з новиною, щоб ця новина в дорозі не постаріла, щоб її міль не поїла чи шашіль не поточив. Отак ми з рідною моєю жінкою Мартохою трудились душа в душу на цьому засіданні виїзного товариського суду: язик мій молотив ціпом, зуби поклямцували терницею, губи цямкали, мов чорти в багні тирлувались, а Мартоха, скачучи поряд, мов теля на мотузку, вже, либонь, сорок сороків попорала, вже, либонь, сорока сорокам сорок пов’язала вісті на хвости. І птахи проносились над зачарованим натовпом яблунівців, мов буря, тільки лунали похапливий шелест і лопотіння крил, тільки розрізане крильми повітря посвистувало, мов соловей у маю. Я б, може, й далі говорив, як із рукава сипав, бо чом би й перед народом не помолоти, як порожній млин, бо чом би й не договоритись до того, що на осиці кислиці, а на вербі груші ростуть! Але й на мою долю забракло сорок, усі порозлітались із перев’язаними хвостами. Цієї халепи я вчасно не помітив, але ж Мартоха застерегла, бо її рукам роботи забракло. Стала смикати за полу піджака, а я так розговорився, що ніяк замовкнути не можу, таке мелю, що й купи не держиться, кажу навіть чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла, а то іноді так шепочу, що за моїм шепотом ніхто й бугаячого реву не почув би. Та, зрештою, Мартоха долонею рота затулила мені, бо як же інакше хаменати! Але, навіть маючи замурований рот, я городив ні се ні те, теревені гнув, курзю-верзю — горохова каша!
Гримнувши залізними кайданами, нарешті поштиво вклонився на чотири боки й гордо сів на лавчині.
— Два хитрих бухгалтери з колгоспної контори не переважать мудрого Хому Прищепу!
— Він у землю дивиться, а на сім сажень бачить, аж десь до Америки!
— Еге ж, око його бачить далеко, а розум іще далі! Бачить своїм розумом і в часи князя Ярослава Мудрого, і в часи царя Петра Першого, бачить у завтрашній день і післязавтрашнє століття!
Так гомонів, як очерет у бурю, яблунівський люд, і моє ім’я, наче сонячний зайчик, перепурхувало з уст на вуста, і воно — моє ім’я! — дзвеніло, мов коштовний кришталь, своїм мелодійним співом чаруючи, звісно, мене з Мартохою, та насамперед втішаючи музикою колгоспну трудову масу.
