Волинь - Самчук Улас
І коли замітало дорогу, він ледве сунувся в них по глибокому снігу. Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А вернувшись, перемерзлий і голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на піч, спускає ноги над розігріту плиту, їсть хліб з олією, а наївшись, бере малу нафтову лампочку на комінок і там читає або пише.
А взимі Матвієві сталася ще одна пропажа.. Під ожередою соломи надворі стояв віз, і однієї ночі зняли з нього колеса. Матвій і це промовчав. Догадувався, хто це зробив, але терпів. Круті, жорстокі дні. Матвій заціплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лісу, б'є, рубає, теше, звозить. На друге літо мусить конче звести клуню.
Свята минули без святочного, без свіжини, без скоромного взагалі, без чарки. І єдина святочна річ: Володько почав ходити до церковного хору. Його вибрали. Він співав на Різдво у церкві "Христос рождається, славіте".
ТАКА ЗЕМЛЯ
Одного дуже морозного передвечора при заході сонця в січні сталося надзвичайне видовисько: з того місця, куди западає сонце, повставало і зводилося високо в небо три величезні, огненно-червоні стовпи, що, здавалось, підпирають ціле залізно-тяжке небесне склепіння.
З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелі.
— То, чуєте, неспроста! То непримінно щось станеться. Або війна, або поморок. Кажуть, і в турецьку війну таке бачили.
Вечорами довго гуторили про огненні стовпи. З хати до хати йшла чутка:
— Буде війна! Нічого не поробиш.
— А тут ще й границя під боком. Як пічнеться — одразу на нашу голову.
— Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска...
— А он гапонець все-таки диви...
— Гапонець. Де гапонець. До нього хіба доберешся? Якийсь там Сахалин віддали — для Росєї все одно — один волос.
Володько й собі міркує: раз руский цар і шведа побив, і Наполеона, і турків, то що йому якийсь германець. Питав і вчительку:
— Кажуть, що буде війна — правда, що ми поб'ємо гер-манця?
Учителька посміхається:
— Само собою. А хто каже, що буде війна?
— Та всі говорять. Дядьки.
Учителька радіє, що її пестун так усе знає, дає і дає йому нові книжки, а Володько думає, що йому і школи не треба, що в тій школі — азбука та азбука, а он прочитав книгу і знаєш стільки. Учитель менше звертає на нього уваги, у нього стільки того, але одного разу і в нього попросив Володько книжку. Був це повний "Старий Завіт". Учитель ще вагався давати йому таку тяжку книжку:
— Ти ще малий для такого. Он як будеш в другій групі... Тоді Володько звернувся до учительки і та дала одразу.
— Добре,— сказала,— але як прочитаєш — розкажеш мені.
Що за чудесна книга! Сотворіння землі! Усього світа! і за сім днів. Такого ще Володько не знав. "На початку,— каже та книга,— сотворив Бог небо і землю". "Земля,— каже,— і була порожня й не влаштована і темрява лежала над безоднею; і дух Божий ширяв над водами", "І сказав Бог: хай буде світ! І став світ". І Володько вперше пізнав, як це сталося, і дуже дивувався. І взагалі була то чудесна книга. Адам і Єва — перші люди. В раю. Яблуко добра і зла. Гріхопадіння. Злочин Каїна.
— Каїне, Каїне! Де брат твій? — питає сам Бог.
— Хіба я сторож мого брата,— відповідає той понуро.
От дивно було тоді. Жити на землі і бачити Бога, чути його голос.
— Тату? А чи були такі часи? — питає батька.
— А як у книзі написано?
— Що були.
— Значить, були. Священні древні книги не писали на галай-балай. То тепер усе лиш побрехеньки пішли.
Ох же й мав мороки Володько з тією книгою, але читав її, уперто читав, усі вечори читав, і світовий потоп, і сини Ноя, і ковчег заповіту, і багато, багато іншого, а потім усе то розповів Володько учительці, геть усе чисто, нічого, здається, не забув. А та йому аж кілька коробок від сигар, і кілька велетенських газет "Киевской мислі" для огорнення нового букваря, того ж "Сєятеля", якого Володько взагалі не вживав, а лиш носив у торбинці для вигляду та нотував у ньому, що "на сьогодні задано".
Час від часу отець Клавдій викладає у школі "Закон Божий", для кожної групи щось інше: для першої — молитви і науку "як хреститися", для другої — "Старий Завіт" — переглянутий і скорочений, для третьої — Катехизис. Сидить отець у старій, довгій рясі, куняє і ставить питання:
— А скажи-но. Фока, скільки братів мав Іосиф? Фока третьогрупник, він учить Катехизис, але отець Клавдій іноді забуває. Фока встає і мовчить. Він-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Міг і забути.
— Ну? Не знаєш? А хто знає? — питає отець цілий клас.
Підносять руки, а між тим один першогрупник. Отець Клавдій зауважує це і каже:
— Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став і, як сич, надувся.
— Дванадцять! — випалює Володько і дуже вдоволений.
— А може, й знаєш, як вони звалися? — питає байдуже отець Клавдій.
Володько переказує:
— ...Гад, Асир, Іосиф і Веніямин,— закінчує він.
— Добре. Молодець! А що то сталося з Іосифом? — питає далі.
Володько оповідає. Брати продали його до Єгипту, там снились сни фараонові, Іосиф відгадав їх, настав голод, прийшли брати по хліб. Отець Клавдій байдуже слухає, не перебиває, Володько оповідає, всі слухають. У класі тиша глибока. І як Володько скінчив, отець запитав його, чи знає він, що то таке Єгипет, Володько знає. А хто то були фараони?
І це він знає. А яка то така найбільша там ріка? "Ніл, Ніл",— каже Володько. А може, він покаже ту ріку отам на карті? Гаразд. Володько йде до карти, спинається на пальці, находить ріку.
— Оце! — викрикнув він і показує довгу жилку на заяложеній карті "Священної землі", що висить у кугі біля шафи.
— Сідай! — каже нарешті, майже суворо, отець Клавдій, що дуже дивує Володька, бо чекав він якоїсь похвали, а тут, диви, навпаги. Отець Клавдій, здається, навіть невдоволений, навіть не глянув на нього, сидить, як і сидів, далі, руки в кишенях, ноги під столом, питає далі третьогрупників. Але цілий клас дивиться на Володька, як на чародія. Навіть третьогрупники. Навіть найстарший і найсильніший Сопрон, і Арйон, і той самий Фока.
Але в неділю, після Служби Божої (Володько, як звичайно, співає в крилосі), о. Клавдій, читаючи різні оповісті, між іншим, зазначує:
— Коли тут є Матвій Довбенко з дерманців, хай задержиться. Хочу з ним поговорити.
Матвій є, і він задержується. Володько й собі задержався з батьком, він, правда, дещо збоку, але все-таки йому цікаво, що то буде, що то скаже батюшка.
А батюшка скинув ризу і виходить. На сходах кілька поважніших дядьків, кілька старших жінок. Дядьки низько вклоняються, жінки цілують батюшці руку, а Матвій іде з батюшкою вниз по сходах повільними кроками. Володько здалека й собі ступає за ними.
— Хотів, знаєте, поговорити з вами нащот вашого малого...
— То,— якось дивно завагався Матвій.— Знаєте, батюшко... У мене цей рік така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б... Але...
— Не те,— байдуже каже отець.— Спритний з нього хлопчак. Галову має. Раджу вам віддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут для нього тіснувато.
Матвій зовсім зніяковів:
— То знаєте, батюшко, кебто Бог якось поміг дещо з тій нужди вибитись. Хто своїй дитині ворог... То звісно...
Володько, на жаль, більше не знає, що там казали, бо як тільки почув, що то за нього йде мова, одразу відстав і не знав, чи лишатися, чи тікати. Навколо стільки людей, і багато з них напевно щось чули. Земля під ним хитається, такий сором великий.
А тут ще батько гукає:
— А ходи-но ти! Поцілуй он батюшку в руку! Кажуть он, що псікуси строїш, а я кажу, щоб більше ставили тебе на коліна.
Володько зняв шапку, поцілував батюшку в руку і стоїть так без шапки. А батюшка каже поважно:
— Но, но! Він у нас молодець. Це каже і учитель і учителька. Тільки худенький. Більше їсти треба! — і погладив хлопця по голові. На прощання ще раз поцілували обидва батюшку в руку і розійшлися.
Матвій мовчав, Володько також мовчав. Але по всьому видно, що вони обидва вдоволені.
Через кілька днів Матвій поїхав до Крем'янця. Вернувшись увечері, викладає пакунки. Вузлик солі, кусень мила, пачка сірників, ремінь на підмети. А найбільший, у товстому, глиняної барви, папері пакунок, подає несподівано Володькові.
— На. Це тобі.
— А що то є? — питає Володько. Батько мовчить. Володько швидко біжить до хати, щоб розглянути при світлі. Швидко розгортає.
— О, тату! — тільки й міг проговорити.— Пальто!
І яке гарне! Тепле! На ваті! Підшивка яка! Ах, Боже! Володькові просто не віриться, невже він має пальто, мацає, горне до себе. Так. Це таки пальто. Справжнє, куповане, доброго, чорного корту. Ціла родина оточила Володька, всі подивляють "пальтішко", як його одразу назвали, Володько чується найщасливішою людиною в світі. Яка втіха, яка надзвичайна радість!
— Чорне? А цікаво, яким покажеться при денному світлі? А підшивка! Мамо, гляньте! Думаю, що то найліпша фланеля.
— Добра, добра,— стверджує мати і обмацує підшивку.
— І гудзики добрі, дивіться... От тільки б попришивати міцніше.
— То я вже завтра зроблю, дитино.
Володько одягав пальто, оглядав з усіх боків, радісно зітхав, скидав, обережно вішав на ключці, щоб за хвилю знов здійняти, знов одягати, знов оглядати.
— Чи часом не задовге? Ні. Акурат. Нижче колін. Може, дещо довгі рукави? О, ні, то так тільки здається, якраз, щоб руки не мерзли.— Обчищав ще раз пальто щіткою і знов вішав на кілку. О, як добре жити на світі! Тепер йому не треба натягати отого латаного матірнього жакета з тими довгими рукавами. Бо хіба ж, дійсно, личить хлопцеві ходити в такому одязі? І дивно, як він того до цього часу не помічав. От, коли б ще чоботи кращі...
Остання думка якось вирвалась уголос. Батько відповів:
— Учися тільки. Колись і чоботи дістанеш. Не хватило грошей. Пшениця ніяк не дорожчає.
— Думаєте — мені так тяжко вчитися? Чого дивуватися? Бо я читаю книжки, а вони не читають. Вичитав у книжці і все знаю.
Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало і, поки той переговорив усі свої вечірні молитви, Володько швидко нагрів його на черені, а потім непомітно положив на місце. Батько уважно по-справжньому відхрещується.
— Ну, дяка Богу, ще один... Усе ближче до смерті...— розважає він, не докінчуючи, як звичайно в таких випадках, речень, шукає під полом роззувака...
— І де він у повітри!
І не встиг докінчити думки, як Володько шмигнув під припічок і:
— Ось він тут, тату! — і витягнув його з-під дров.
