Мати - Головко Андрій

"А дівчина на ять. І я б не витримав, мабуть. Та жаль, що родичка. Приїзди, не жалкуватимеш!"

Аж двічі Павло прочитав листа зряду. І, як це й завжди бувало з ним після Корнієвих листів, трохи полегшало ніби. Захотілося дуже побачитись з ним. Та й саме життя у Вітровій Балці /не таким уже нудним видалось. Хіба сидів би там увесь час! На хуторі в Корнюші гостював би по кілька днів, як це й бувало іноді раніш. На гулі разом ходили б. Цікавило дуже, що то за дівчину нагадував Корній у листі,— родичка. Та'вд півхутора були все Корнієві родичі, вгадати не міг. Але уява вже намалювала вродливу дівчину-хуторяночку. Аж жалкував уже, що тоді, як був, не залишився дома на все літо. А тепер і ніяк уже через урок. І певно, так би й вийшло, як і торік: пожалкував, пожалкував та й облишив гадку, коли б не самі обставини. Чисто, як в приказці — "не було б щастя, та нещастя допомогло".

Невдовзі після Чумакового листа прийшов Павло вранці на заняття, а господиня і заявила, як грім на голову, що уроку не буде сьогодні. І взагалі буде вже інший давати Колі уроки. "Він з вами забув і те, що знав. Учора поцікавились, так це ж жах один!" Дістала з шухляди зарані наготовлені гроші, плату за останні півмісяця. Павло досить невимушено взяв гроші й стримано розкланявся. А другого дня уже й виїздив із Сос-нівки назад додому. Щоправда, не без жалю в останню хвилину. Але без того почуття безперспективності, що напевне було б у нього, коли б не друг Корнюша. І зараз розважливі і захоплюючі слова його з листа звучали в пам'яті Павловій, як музика, і мальовничі образи хуторянської "ідилії", так соковито намальовані ним, уже Павла і вабили, і хвилювали. Проїжджаючи потім від станції Князівки додому повз Чумаків хутір, Павло не втримався, щоб не заїхати до товариша. Думалось, на часинку, бо вже вечоріло, заявитися другові, умовитись про зустріч завтрашню. Але Корній і слухати не захотів. З властивою йому рішучістю зразу відпустив візника з тим, що додому Павла завтра сам одвезе.

— Де це видано, остільки часу не бачились та й щоб при зустрічі не набалакатися досхочу!

І дійсно, весь вечір потім не розлучалися ні на-хвилину.-Щоб не заважав ніхто, сиділи в садку. Потім ходили, обнявшися, по толоці, в нескінченних розмовах: кожен про себе за цей минулий місяць розлуки. Уже проїхала й жатка до двору. Пройшли женці до хати вечеряти. Кілька разів гукали і їх уже з двору,-— ніяк не могли наговоритися. Та вже мусила Дарина, менша Корнієва сестра, вийти до них. Мовляв, уже тато й сердяться — вечеряти. Бо дяді Архипові їхати треба. І дівчата вже вернулись од кравчихи.

— Та бодай тобі! — лише тепер Корній згадав. (Дівчата, це — старша сестра Оляна та двоюрідна сестра Мар'яна Гмирівна.) Так от про Мар'яну. Похвалився Павлові, що то ж якраз про неї й писав наздогад у листі. Павло досить бай-дуженько прийняв те. Пам'ятав Мар'яну ще по школі, потім і коли вже в єпархіальному стала вчитися. Зрідка зустрічав під час канікул, бо вчилась в іншому місті. Нічого особливого в дівчині. Останні роки, правда, мало бував дома, якось і не довелося бачити.

— Отож-то й воно. Не впізнаєш, Павле!

І справді, коли зайшли до горниці,— впізнати то зразу впізнав серед дівчат Мар'яну, але дивувався: як вона змінилась за цей час. Погарнішала. А ще як, вітаючись з ним, соромливо опустила очі і загадково якось ледь-ледь усміхнулася, так і тьохнуло серце. Потім і за вечерею вже весь час почував її присутність. І був весь час збуджений. Немало сприяло цьому ще й кілька чарок горілки за вечерею. Та й саме ставлення старших, як майже до рівного собі. Тож несамохіть уже й сам намагався говорити баском і як тільки міг упевнено. Чи йшла мова про господарські справи (дарма, що нічого в цьому не тямив Павло), чи про політику (газети пробігав зрідка, тут уже почував трохи певніш). А тим більш, коли, нарешті, Гмиря заговорив про їхню науку, про надії, що покладають на них, учених та образованих. І взагалі, і зокрема оце під час їхнього домування.

— Кольтури, кольтури на село треба! — розчервонілий од горілки, жестикулював попід самими носами в хлопців Архип Терентійович.— От би вам, хлоп'ята, і взятися за це. Кому ж більше!

Наводив факти з вітробалчанського життя, як ілюстрації отої самої, як він казав, "некольтурності": заздрість біднішого до багатшого, безбожництво серед молоді, розпуста. І особливо непокоїли його всі оті голодранці, уже заражені по заробітках всякими шкідливими думками. Навіть з самого вигляду,— запевняв Гмиря,— на людей не схожі: і дивляться, як вовки, спідлоба, і що не слово — то й вроді натяк якийсь. А головне — їхній шкідливий вплив на інших.

— Страшно й подумати,— м'яв у кулаці руду бороду Гмиря,— що воно й буде, хлопці. Якщо, звичайно, не боротися з ними своєю "кольтурою".

— Як же це можна не боротися!

— На чорта ми тоді й учимось!

Хлопці обидва, підвипивши трохи, навперебій доводили, що це вони й самі знають,— свою культурницьку місію. Про це й самі собі розмовляли вдвох. Не в усьому, правда, погоджувалися з старими. Безбожництво, наприклад, не вважали за таке вже абсолютне зло (самих себе мали, звичайно, за атеїстів), хоча для темної, некультурної маси потребу релігії аніяк не ставили під сумнів. Та головне все ж не в цьому.

— Головне — це виховувати в них почуття громадянина, розуміння переваги загальнонаціональних інтересів над дрібними особистими, виховувати повагу до прекрасних традицій, які ще збереглися в українському народі. Взагалі славне минуле України — ось те життєдайне джерело, звідки черпатиме український народ і зараз, та й довго ще для себе і натхнення, і почуття національної гордості, і віру в своє майбутнє... Говорили заповзято, з захопленням, хоч і дуже плутано.

Не вистачило часу за вечерею — на ґанку ще просиділи трохи. Потім, порозходившися спати вже, хлопці, полягавши на вистелених подушках на возі в садку, .до півночі не замовкали. Та коли й захропів, нарешті, Корній, Павло сам довго не міг заснути, увесь виповнений думками й образами, що навіть померхли вже були в останній час (як і пилом при-палі улюблені колись історичні картини дядька Сави), а це раптом розбуджені сьогоднішніми зустрічами та розмовами і сприймані крізь хвилюючий усміх русявої дівчини — заграли знов усіма своїми барвами. Відтепер Павло не відчував уже, як раніш, самоти та нудьги у Вітровій Балці. Хоч у родині життя й не змінилося: така ж заклопотана, як квочка, була мати; такий же нудний батько, але Павла це не зачіпало вже так. Оселившись у класі окремо собі, він тільки й зустрічався з ними за обіднім столом. А то все сам собі. Вдень багато читав. Вечорами — з Мар'яною.

Дівчина, як виявилось, була не тільки вродлива, а й інтересна по-своєму, і дуже лагідна. Може, занадто спокійна, навіть флегматична. Але й це Павло сприймав як вияв справжніх жіночих чеснот, що серед них (особливо після своїх дачних романів) жіночу любовну холодність вважав чи не за найголовніше. З перших же днів і закохався в неї, як сам признався собі,— "по самі вуха". Навіть вірша склав з приводу цього, де сам виступав подорожнім у безводній пустелі, а вона...— не знав іще: чи тільки чарівне марево —

Що лиш манить озерами синіх очей

Та й зникає, як сон гарячкових ночей...—

чи справжній оазис з усіма цілковито реальними й приступними для нього розкошами —

Де б міг спрагу смертельну свою втамувать І вже потім повік тебе вірно кохать.

Звичайно, це була "поезія". Проте, як не дивно, але міркуючи й прозою над цим, він приходив майже до тих самих висновків. Що кохає не в жарт-таки Мар'яну. Що ні з ким іще не було йому отак хороше, як із нею. А як з першого ж дня була привітна до нього, хоча й стримана, то навіть стало здаватись Павлові (взагалі не збалуваному жіночою ласкою), що саме про таку дівчину він і мріяв завжди.

Але все це були найпотайніші думки Павлові. Навіть Мар'яні про це не говорив іще. Та, мабуть, із самого його ставлення до дівчини не трудно було відгадати справжні його почуття та наміри. Іще чарівливішою стала Мар'яна. Та й усі гмирівці якось одразу змінилися до нього. Стара Гмириха тепер була й собі привітніша з ним. І хлопці ще приязніші стали. Та й навіть сам Архип Терентійович, з самого початку застерігши дочку — "гляди ж мені, Мар'яно, бо й шкуру спус-тю!" — тепер досить поблажливо ставився до їхніх любовних побачень: Павло справляв на нього непогане враження. Однак на перші враження Гмиря не покладався. При кожній нагоді все промацував хлопця, чим він таки справді дихає, що воно за один. Бо тепер серед учених, мовляв, теж усякі є. Тим-то завжди заводив з Павлом розмови на серйозні теми, громадсько-політичні більш.

Павло зразу "розкусив" Гмирю. І завжди був із ним поважний у розмові. На кожному кроці намагався, вченість свою показати та громадську активність виявити.

Уже з перших днів по приїзді Павло зразу і взявся до роботи. Використовуючи досвід Корніїв на хуторі, почав і собі — з молоді. Спершу найближчих, колишніх своїх приятелів по школі, став привертати до себе. Давав книжки українські читати. Іноді сходились до нього в школу — читали гуртом уголос, розучували пісень, таких, що й не чули ніколи тут — козацьких. Потім став уже з ними й на вулицю ходити, на гулі, в ширшому колі виступати. І так взагалі, де тільки гурт натрапить.

Коли-не-коли Павло отак і до Гармашів забреде. Сам-то сюди ніколи не здумає (давня ворожнеча між хлопцями не затихла), але іноді, проходячи повз двір чи до Чумака на хутір у гості, чи просто з рушником на плечі до потоку, поздоровкається через тин, а з гурту буває й гукне хтось: "Заходьте до гурту, Макаровичу!" Іноді відмовиться тим, що ніколи, а часом і зайде, аж сам милуючися своїм "демократизмом". Підсяде до гурту, почастує цигарками — для такого випадку завжди пачку дешевих носив у кишені. Спитає, якою проблемою голову сушать еобі. Рідко коли без іронії.

— Та...— ухиляючись од прямої відповіді, відповість котрийсь,— посходились оце та й розгомонілися.

— Що в кого болить, той про те й гомонить! — скаже Мусій Скоряк.— Про своє життя злиденне розбалакались. Товчемо воду в ступі.— На цьому помовчить, ніби вагаючись, і раптом не стерпить: — Макаровичу, ну от ти ж учений у нас, книги всякі читаєш.