Тихоокеанські оповіді - Тендюк Леонід
Ввімкнувши транзистор, Оля в хаосі мелодій віднайшла веселу гавайську пісню. Під цей нескінченний ритм долали милю за милею.
Обабіч мелькали зарості квітучої плумерії, хібіскуса, сади, в яких росли духмяні квіти; назустріч вибігали тінисті кокосові гаї, з-за дерев виглядали чепурні вілли. Лилася музика, у брижах прибою сміялося море, а Оля згадувала і розповідала про інше…
Волинь. Замріяні озера; тихе село; між левад — дзюркотлива річка. Край села під горою — їхня хата. Голубий вечір.
Ой зійди, зійди, ясен місяцю…
І ось уже над стріхою, з причілка — ну, точнісінько, як співається в пісні! — золотим млиновим колом викочується місяць. Він такий ясний, що білопінна кипінь садів ураз, ніби повінь, заливає все село, і пагорби, й левади. Місяць підводиться вище й вище, у безмежну глибочінь синього неба. Сповнивши землю огнисто-ласкавим світлом, там, у високості, зависає.
Велика сім'я у Степюків: діти — одне дрібніше від одного, а живуть у добрі та злагоді. Земля-матінка годує, бо вони, волиняни, леліють кожен колосок. З діда-прадіда вросли у неї, у землю ту. Оля пригадує, як бабуся любила повторювати приповідку: "Хто від рідної землі одірветься, тому тяжко дихнеться". Значення тих слів збагнула вона набагато пізніше.
Так і підростали діти. З забуття інколи виринає: вона, Оля, разом з подружками, такими ж, як і сама, щебетухами, купальської ночі на тихе озеро пускає вінки. Мала, а знає вже — від дорослих наслухалась, — вінок, кинутий у воду, віщує щастя або лиху долю. Усе залежить від того, до якого берега приб'ється. Її вінки завжди прибивало до берега, де стояла, синьооко зоріючи на світ, присадкувата хатина — батьківське гніздо. Збулося б те віщування, була б Оля найщасливішою. Але… Фашисти увірвалися на її землю, в село, де жила. Повантажили людей, як худобу, в товарні вагони та й повезли в чужу сторону. Була серед полонянок і Оля… Вона пригадує, як мордатий, рудий фашистський солдат силоміць заштовхував її до вагона, а вона зубами вп'ялася йому в руку. Мордань розмахнувся — обличчя закривавилось.
Їх спочатку привезли у Бухенвальд. У тому фашистському пеклі був одмежований від решти бараків "малий", дитячий табір з малолітніми поляками та вихідцями із Західної України; їх теж готували до знищення. Але спершу в дітей брали кров…
Шприц, уп'явшись в тіло, висмоктав кров до краплиночки, перед очима попливли темні кола. Стало легко-легко. Дівчинка знала, що попереду смерть, і, заплющивши очі, лежала на твердих нарах — ждала. На мить згадалася мама. Рідна хата… озеро… вінки, кинуті колись у ніч на Івана Купала… вони попливли перед нею в присмерках вечора.
Як сталося, що її тоді не знищили, Оля не може збагнути досі. У неї не раз викачували кров. А потім її з Бухенвальда перевели в інший концтабір. Далі — до міста Кобург…
Після війни волинянка, як і тисячі інших її земляків, по-чужому, не зрозумілому їй велінню стала мов перекотиполе, опинилася за океаном. Канада, згодом Каліфорнія, а тоді…
— От і приїхали! — мовила Оля, зупиняючи машину біля хижі, що стояла осторонь шляху, в гущавині тропічної зелені.
Ми вийшли з машини. Назустріч вибігли дівчатка: малеча й більші, аж до стрункої дівчини років дванадцяти, — Ольжині діти.
— Мамочко, вони приїхали! — навперебій вигукували. І, надівши нам вінки, голосно й піднесено защебетали по-українськи.
— Ласкаво просимо до хати! Ми на вас чекали.
Я вже надивився на Гавайях осель тамтешніх американців. На жодну з них не було схоже помешкання Ольги. Власне, зовні це був європейський будинок. Біля нього лежали стулки величезних океанських молюсків — тридакн. Такі стулки біля хат я бачив на Самоа. У кого їх більше, той, значить, і заможніший. Обабіч доріжки, що вела до порога хатини, лежали ті перламутрові сліпучо-білі пелюстки… Перехопивши мій зацікавлений погляд, Оля пояснила:
— То — на щастя, хоч, правда, воно нас давно покинуло.
Будинок стояв посеред смарагдової галявини на невисокому, овальної форми, фундаменті. Довкруг овала, за півметра один від одного, — стовпи, які підпирають широкий легкий дах, між ними гарно вигаптувані циновки — замість вікон та дверей.
Ми переступили поріг. Угорі, впродовж стін, кількома рядами висіли довгі разки барвистого намиста. Таке намисто по всій Океанії виготовляють з маленьких, завбільшки з ніготь, черепашок каурі. Воно — невід'ємна частина туалету тамтешніх красунь. На деяких островах таке намисто використовують і як гроші. Внизу під стінами вирізьблені з дерева фігурки богів та ідолів. Серед них майже метрове погруддя бога сонця Тікі. Меблів у хижці не було. На долівці лежали легкі, в строкатих візерунках, панданусові циновки. Оля запросила, і ми сіли. Спостерігаючи, як її старша донька, що звалася Лейнані (це означає гарна квітка), всілася, схрестивши ноги, ми теж заходилися вмощуватись по-турецьки. Нам дали пухнасті віяла з пір'я тропічних птахів. Похитуючи їх, створюєш приємну прохолоду.
Оля — гостинна господиня. Вона метушилася, накриваючи на "стіл". На циновці стояли якісь дивні тарілки; місткі, мов черпаки, дерев'яні кухлі. Ні виделок ані ножів. Страви — острівна екзотика: те саме, що ми бачили на Вайкікі,— пої, підсмажений, в соусі, батат, різні сорти бананів, запахуща диня — папайя, ананаси.
— А це аку, — мовила Ольга, виймаючи з холодильника тарілку, на якій лежали дрібно порізані кусочки риби. — Улюблена страва мого чоловіка. Він їсть аку сирою. Ще смачніша риба агі, та її на Гавайях не завжди дістанеш… Коли захочете, покуштуєте й ви, тільки треба вмокати у соєвий соус або в гірчицю. — І вона знову пішла поратися в другу "кімнату" — кухню.
Ми сиділи, очікуючи незвичного для нас частування. Лейнані не давала нудьгувати. Вона взяла невеличку мандоліну — укулеле. Вдарила по струнах, і полилася чарівна музика, в яку срібним струмочком влився голосок. Пісня була про море, про те, як хвилі танцюють хулу-хулу, коли налітає вітер, про далекі острови в океані.
О Самоа моє казкове…
Твої затоки і гаї,—
тонко виводила дівчинка.
Слухаючи пісню, ми ніби й самі полинули на далекий, омитий крутою хвилею, обцілований сонцем острів.
Цю пісню змінила інша — наша, українська. Потім дві сестрички — Кайолані та Пемела — почали танцювати. І поки Оля господарювала, ми слухали імпровізований концерт маленьких полінезійок.
— На Україні,— сказала Пемела, — у нас бабуня. Мама про неї часто розповідає. Згадує і плаче. Ми всі мріємо туди поїхати.
А тоді взяла аркушик паперу, схилилася над ним і довго щось малювала.
— Ось, візьми. На пам'ять, — закінчивши, подала.
На малюнку дівчинка, притиснувши руку до серця, як зорю, тримала квітку. Внизу підпис: "Це тобі від мене — від Пемі".
На порозі з'явився високий кремезний мужчина.
— Ола! — привітавшись, гукнув він. — Ола! З кухні вийшла наша землячка.
— Знайомтеся, — сказала. — Мій чоловік — Салуа.
Слухаючи Олю та її чоловіка — полінезійського короля Салуа, — я й згадав Канаду. І ще — Самоа… Пам'ятаю, з пінявих хвиль, що довгими валами котилися назустріч "Витязю", вирізьбилась смуга суходолу. Ніби виринула з океанського безмежжя й безодні. Спочатку розпливчасто — тьмяним окрайцем забовваніла біля самісінької води. Обриси ставали дедалі чіткіші. Крізь пелену туману вже вгадувалися схили порослих тропічною гущавиною гір. Самих вершин не було видно — їх окутали хмари.
Ми пливли із заходу, від островів Санта-Крус, курсом дев'яносто градусів, тобто прямісінько на схід. Опівдні зайшли в протоку Аполіма, яка розділяє два самоанські острови — Уполу та Савайї. Перетнувши 180-градусний меридіан — меридіан зміни дат, за яким відразу й лежить Самоа, два дні жили одним і тим же числом.
За кілька миль од нас зеленіли гори Самоа — чарівні острови. Так думав я. Так твердить і Салуа.
Голубі широкі лагуни вклинилися в спадистий берег, перед яким у морі, мов дозорці, стали стрімкі скелі — природний бар'єр, об який, налітаючи, розбиваються хвилі. За довгі тисячоліття вилизують у базальтових вивітрених скелях наскрізні отвори, крізь які глухими гарматними пострілами виривається вода. Багатометровим "стовпом" здіймається вона вгору, розпорошуючись на міріади крапель, і падає, осипаючи все довкола іскристо-білим палахкотінням.
Від берега відійшов човен. На ньому в строкатих вінках і натільних пов'язках кілька жінок-полінезійок. Ось вони минули скелі, випливли на чистоводдя. Уже біля "Витязя".
— Талофа! — долинув голос. — Уклін тобі, Самоа!
І теплінь води, й блакить неба, і ці тінисті долини у пригір'ї — все для спочинку й щастя. Мабуть, тому, побачивши — це було влітку 1896 року — Самоа, відомий мореплавець-одинак Джошуа Слокам пізніше у своїй книжці "Один під вітрилами навколо світу" писав: "Якщо тутешньому остров'янину потрібна страва, то йому слід тільки простягнути руку і взяти дарунки природи. Коли ж місцеве населення садить банани, то треба тільки стежити, щоб їх виросло не занадто багато".
Яка ідилія! А проте вона далека від дійсності, бо хліб насущний ніде людині легко не дістається.
Салуа справді змалку не знав, що таке нестатки. Піт не виїдав йому очей, як іншим остров'янам, що працювали на плантаціях, вирощуючи банани, перець, какао… З діда-прадіда він — нащадок королівського роду.
Народився на острові Савайї. Той, хто хоч раз бачив цей океанський суходіл, не міг його забути. Гори, що полого спускаються до води, широкі рівнини, затишні бухти, невеличкі поселення серед кокосових гаїв… Але і спокій, і тиша — оманливі: на Савайях багато вулканів. Один з них, Матавану, пробудившись, наробив лиха.
Батько, дід, прадід Салуа жили в королівській резиденції на острові Уполу, а його, Салуа, пристановищем стало поселення Фалеліма, розташоване на березі невеличкої бухти, на південний схід од мису Мілінуу. Підійти туди з моря наважиться не кожен, та й відчалити од берега важко: підводні рифи, мілини, а то раптом водокруть… Салуа, претендент на королівський трон, ріс, як ростуть усі тамтешні діти: на морі. Не раз, ризикуючи життям, на легкому човні виходив далеко-далеко на риболовлю. Одного разу його бурею прибило до безлюдного атола. Король оголосив траур: загинув єдиний син. А Салуа через кілька місяців "воскрес" — повернувся до рідного берега. То було перше хрещення на мужність.
Королі й вожді Полінезії давно втратили свою колишню могутність.
