Циклон - Гончар Олесь

Холодна гора вже має свою чорну славу: тут один з найбільших концтаборів України, і курні шляхи цього літа звідусіль ведуть сюди ватаги збідованого жіноцтва.

Решетняк очима весь час у той бік, в юрмища жіночі. Не губить надію, має таку певність чоловік, що рано чи пізно з'явиться біля табору його Катря, побачить він її в натовпі перед брамою, опалену вітром, з дитям на руках. Адже ж десь вона є, колись таки домандрують до неї його записочки, що їх він, ухиляючись від палиць наглядачів, не одну вже перекинув у натовп... Надією живе чоловік, тільки вона, здається, й підтримує його дух у цім невольничім пеклі. Хапає штурхани, стусани, а потім таки знову ворожить коло воріт, де котрийсь із наглядачів, здивований незвичайною впертістю в'язня, іноді навіть дозволить собі вдатись до жарту:

— На волю так дуже хочеш? Але на волю вам звідси, голубчики... — і вкаже нагаєм угору: — ...тільки через небо дорога!..

На межі крайнього виснаження розпалена психіка раптом виявляє дивовижний спротив згасанню, буйні спалахи таємничих "сил життя в останній напруженості дарують тут людям незвичайні художні видива. З буття реального людина переноситься у світ галюцинацій, вона стає... "мусульманином" — так на своєму жаргоні табір називає доходяг, тих найвиснаженіших, майже безтілесних, хто вже переступив поріг у царство маревного, чиєму розпаленому зорові, замість табірного багна, малюється розкотистий світ фантазій, хаос прикінцевих найяскравіших малювань... Якщо пішов котрийсь спотикаючись, наче не при тямі, або сидить з поглядом відстороненим, немов накурившись опіуму, якщо губи цього самі шепочуть до муру щось ніби молитовне, а очі іншого блукають угорі понад вишками, десь у неземному химерійному світі, — так і знай, то вже "мусульманин", недовго йому топтати табірний брук. Решетияк хоча й не дійшов ще стану "мусульманина", але й він, буває, раптом схопиться зі сну і — як очманілий: "Іде, йде!

Біля воріт уже, он вона з дитям на руках!.." І подавсь до воріт.

Просто загадково це все: тіло неживе, а мозок горить в останнім зусиллі, дух сам малює оті буйні, яскраві химерії, прощальні фільми розпаленої психіки... Чи, може, вони якраз Решетняка найбільше й підтримують, не відпускають із життя?

Інколи нас ведуть на роботи. Крізь розчинену браму виходимо в гамір спекотпого, до невпізнання очужілого міста; Під посиленим конвоєм женуть кудись, — сунемо з гори сірою колоною, плентаємось, істоти в лахмітті, найнужденніші нуждарі цього дивного світу. Босі ноги наші горять від каменю оруковиці. В напівмряці виснаги, з притемненою свідомістю йдемо в розпашілий камінь, в тунелі задушливих вулиць. Бачимо на тротуарах людей, якихось недійсних, пониклих, каламутяться плями облич, пойнятих болем туги і співчуття.

Ніщо так не принижує, як безправ'я. Є щось ганебне в тому, що тебе пильнують, ведуть під автоматами, підгійкують, як на худобину. І все ж ми спокійні сумлінням. Випростано ступає субіч мене Решетняк, що навіть з-поміж нас виділяється своєю кістлявою маслакуватістю; з другого боку якось аж злісно гордовито крокує з люлькою в зубах, у кашкеті набакир Давид-кавказець, що його Решетняк уперто іменує Шамілем. Для інших — він один із сірої безлічі, і тільки для нас із Решетняком цей хлопець повитий світлом незвичайності: знаєм про нього більше, ніж будьхто, знаем, якими грозами володів цей Шаміль, і наша спільна тайна робить нас мовби ріднішими в табірній веремії... Шаміль так Шаміль — друг наш не заперечує. Головне, що вартові навіть не підозрюють, ким був цей чорний, дистрофічної худорби кавказець на полі бою, як змітав, спалював фашистську піхоту своїми вогняними смерчами... А зараз навіть прикурити нема чим і нема чого. Люлька порожня, давно в ній не було тютюну, але вона міцно стирчить, стиснута в зубах, мовби промовляючії до тротуарів: "Ми ще живі. Ми не зломлені. Ми зробили все, що могли".

Але часом наступає чорна депресія, відчай здушує так, що вже ти ладен на все, ладен би голіруч кинутись хоч і на багнети... Хто найбільше підтримує нас у хвилини душевних криз, так це Решетняк. Спокоєм, розсудливістю своєю підтримує, бо розсудливе і мрійливе — це в ньому якось уживається, поєднується за всяких умов. Коли захлинаєшся від розпуки, коли, здасться, попереду жде тебе тільки смерть або божевілля, ось тоді Решетняк приходить на порятунок заиеналій душі, виводить нас із очманіння своїми спокійними видивами з'яшісної звідкись його. Катерини — смаглощокої мандрівниці з дитям на руках. Буде вона, неодмінно буде! Тільки треба не піддатися висназі, дотриматись до тієї заповітної миті.

— Ставаймо! Хутчій! — щоразу віп розбуркує нас, коли десь починають шикувати для робіт. Бо на роботі, бувал, щось таки перепаде від людей, а головне, може з'явитись отой один із тисячі шансів, ота просвітліша, після якої не дорахуються пас конвоїри!..

Цим тенор живемо.

На роботі нам дають лопати, — маємо перекидати горіг вугілля. Сізіфів труд. Вибухаючії курявою, шерхоче вугілля, скрегочуть лопати, чманієм, обливаємось потом у чорній хмарі, наковтуючись вугільної пилюки. Рошетняк і Шаміль, знаючи, що мене ще не зовсім відпустило після контузії, оберігають як можуть мою персону, заступають від вартових, чую шепіт біля себе: "Неповну лопату набирай..." Незабаром всі ми вже чорні, як шахтарі десь у забої. Ниє все тіло, від голоду корчать спазми. "Давай, давай, русі". Антрацитові гори сунуться нам на лопати, знов скрегіт, підгійкування, вибухи куряви, — люди в ній чорні, як звуглені, працюють без передишки. Незрозуміле, навіщо його перекидати — з купи на купу? І де ми є? Здається, біля. електростанції? Давай, давай! Когось уже б'ють, іншому пригрожують автоматом. Угнічує марність цієї праці, Ті жорстока безглуздість. А де ж обіцяний підобідок? Не буде його! Не заробили! Води попийте, і все!

Знову шикують, — ледь ноги тягнемо до воріт. Конвоїри біля нас невідлучно, з погрозами, лайкою, дула автоматів вистежують кожного, хто лиш спробує озирнутись убік. Під парканом якась бур'янина запилюжена. Один нагнувся, зірвав на ходу, взявся одразу їсти ту бур'янину. Відважно якось їв, ласував бур'яниною, дивлячись конвоїрові просто в вічі. "З'ім оцю травинку і житиму! Не замориш мене! Не знищиш!" І чужинець саме так витлумачив. Як виклик... Як бунт. Холодно дивився своїми голубими вилупкуватими очима. Витер брудною хусточкою зіпрілого лоба. Заховав хусточку до кишені. Поволі видобув "вальтер" важкий з кобури, наблизився і... вистрелив полоненому просто в живіт.

Варта, оскаженівши, підштовхує нас прикладами:

— Век, век! Не озирайсь!

Скорчено тіло ще звивалося, повалене під парканом. Якщо передається на відстані біль, то десь здригнеться цієї миті материнське серце. Безіменний. Чийсь. Ненайдений. Зоставсь у пилюці лежати, а колона далі пішла. Звуглена, понурена, мовби придавлена тягарем думки: невже аж так знецінилося людське життя?

Коли витяглись на вулицю, зітхнув Рошотняк:

— За травинку...

Мовчимо. По якомусь часі кавказець вийняв люльку з зубів:

— Не за травинку він його.

— А за що ж?

— За те, що не раб. За тс, що людина. А якщо людина — довіку ти ворог цій наволочі фашистській...

І люлька знову в зубах. І далі вже мовчимо до самої Холодної гори.

Біля тюрми жінки з передачами накинулись па колону, і котрась, відпихаючись від конвоїрів, таки встигла ткнути Шамілеві паперовий кульочок. В таборі, коли розгорнули, виявили в кульку... локшини чорної грамів із триста... Яке це багатство тут! Вмостились під муром своєю змовницькою трійцею, й чорними від сажі руками було обережно повністю розгорнуто газетний кульок. Багачі, ми зараз мали його поділити на трьох, кожен одержить свою пайку, одержить і з'їсть.

І, обережно ділячи, відчув я раптом на собі чийсь погляд, гіпноз жаги, мовчазний крик голоду. Глянув і бачу, як стежить за мною, за рухами моїх пальців той, що котелок у нього вкрали, що казав — має вдома дітей дрібних... Ні, він не посмів у нас просити. Тут не роздають. Тут нема щедрих. І, може, саме тому, що він не іїросив, не принизився до канючіння і що самий погляд його якоюсь змореною чесністю мовби нагадав нам норми іншого життя, — переглянувшись з товаришами, відчув їхню мовчазну згоду: гаразд... не заперечуєм...

І розділилось на четверо.

— Бери, товаришу...

Він аж не повірив. Не спромігся навіть подякувати. Нагнувсь, тороплено згріб свою долю з розстеленого кулька, шаснув геть, провалився у натовпі.

Ось коли душа відчула полегкість! Вперше після днів і ночей неволі, після всіх принижень полону кожен із нас пережив ніби мить оновлення, ніби просвітленими очима? глянули один на одного... Бо коли знайшлося в тобі щось таке, що перемогло спазми голоду, крик шлунка — ти ще не звір, ти ще людина!

VI

Невже це починаються галюцинації?

Лежиш під муром тюрми, спека жахтить, вишкварює ці людські кістяки, а лиш очі приплющиш — уже біла-біла в снігах земля, їсти б той сніг свіжий, морозний. Голову б занурити в нього, остудити жар...

Вдосвіта, бувало, ще темно надворі, а нам уже гук: "Підйо-о-м-м!" Товплячись у дверях, вилітаєм з казарми у ніч, у сніг, на темний вогонь пічного морозу. Серед кучугур зблискують голі спини — хлопці натираються снігом до пояса! Потім за лижі — і на Єнісей. Поруч тебе всі в масках ідуть, в підшоломниках, під вовняним забралом навіть Решетняка не впізнати. Переважно сибіряки все там були — той із тайги, а той із тундри, десь аж із-за Полярного кола... Не одному з них світило ночами на околиці неба північне сяйво, той дивовижний екран планети. Всіх підняла, покликала до зброї велика тривога, спільний обов'язок — відборонити Батьківщину...

Часто тут згадуєш побратимів. Позбавлений усіх прав, що їх за людиною визнавалось одвіку, ти зберіг тільки це — право на згадку, на творчість уяви...

Океан чистоти і сяйва. Могуття і роздолля планети — Сибір, ясний, білосніжний. І серед тих білосніжних просторів ешелони летять — один за одним на фронт! Попід усі семафори гуркоче ешелонами щойно сформована сибірська дивізія, і десь у ній серед людей у кожухах — ти.

Надвечір розгулюється завірюха, небо сліпне, розбуптоване сніговертю. Зупиняється ешелон, а рейки ще співають морозом. Біля залізниці на кряжі, на одному з кряжів Уральських гір, стовп із написом: "АЗІЯ — ЄВРОПА".

Веселими юрмищами, по-ведмежому незграбні, у валянках, у цупких полушубках, бійці висипають з вагонів, поглядають вперед: чого стоїмо? Колію перемело чи за стовп зачепились? Борюкаються, грають у сніжки, дарма що сніг не ліпиться — сухий, розсипається, як пісок.

Вечір заходив, і низьким було небо.