Українська література » Класика » Золотий павучок - Донченко Олесь

Золотий павучок - Донченко Олесь

Читаємо онлайн Золотий павучок - Донченко Олесь

Коля напружує зір, вдивляється в її риси, силкується щось спіймати в них — і раптом застигає. Що це? Її губи тихо затремтіли, стріпнулись вії і впали. Невимовний смуток кладе різкі тіні на її обличчя. Вона каже так тихо, так спокійно і просто:

— Навіщо ж даремно дратувати себе, коли однаково нічого не буде?..

Знову стріпнулись вії і знову впали, і в куточках губ зворушливо тремтять, як шелехи, недоказані слова. Він узяв її за руку і нестримно запитав:

— Навіщо ви так кажете?.. Чому ж, чому… не буде?

Смуток не сходить із її обличчя.

— Як вас звати?

— Микола.

— Микола, Коля. Мене — Соня Бондар. Ну, от і все. А тепер прощайте… чи, може?..

— До побачення? — перехопив Коля. — Звичайно, звичайно, лише до побачення.

— Ну, тоді до побачення. Наші вже збираються.

Вона рвучко, по-хлоп'ячому, простягла йому маленьку, але тверду, грубу руку. Якась буйна радість раптом опановує Колю. Він не випускає її пальців і піднесено, аж занадто голосно каже:

— Е, ні, так усе ж таки не годиться… Соню! Де ж ми побачимося ще?

Вона хвилинку думає, морщить лоба, гладить оксамитом своїх очей.

— Знаєте педтехнікум? Ну от, увечері й приходьте. Я в жіночому житлогуртку.

От її вже нема, вона вже пішла, а Коля все бачить її темні очі і це дивне, надзвичайне кам'яне підборіддя.

IV

Зранку Базилевич посварився з дружиною. Вона впала на канапу, вигукуючи образливі слова, а він грюкнув дверима і, не снідавши, побіг на службу. Він служив в одній центральній торговельній установі й одночасно вчивсь у вузі. Навчання було погане, бо весь час однімала служба в установі.

Сьогодні, певне, був день неприємностей. Чергова сварка з дружиною і… осередок. Ах, цей осередок!

Базилевич старанно пригадує всі подробиці, як і що сказав йому секретар, і чуття обурення все більше й більше примушує пульсувати у скронях кров.

Так, секретар осередку просто сказав: "Ти, Базилевичу, інтелігентик, звичайний інтелігентик. І потім — відрив від осередкової роботи…"

Він і раніш чув це слово, але ніколи не обурювався, коли його хтось так називав. Це слово просто не справляло на Базилевича жодного враження. Тепер же дивно, воно ошпарило його, вразило в саме серце, але зовсім з іншого боку. Він не заперечував, не жалкував.

— Ти кажеш, що я інтелігентик, — майже голосно розмовляє Базилевич сам із собою, — так, ти цілком маєш рацію: я — інтелігент. А ти хто? — місить він у думці ногами секретаря. — Хто ти, відповідай? Жидлик! Кацавейчик! І от я повинен коритися якомусь Аврумові?

Презирство клекоче у нього в грудях. О, як він зараз ненавидить їх усіх, як він зараз зневажає всіх членів осередку! Як шипить на його вустах це слово "жидлик"!

— І правда, — кипить він, — правда, дійсно — жидлик! Всі ж вони жидлики!

Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б'є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до "жидликів", а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде — доведеться йти…

Такі думки лізли Базилевичеві в голову, коли він повертався з зібрання. Саме тоді його догнала Наталя. І обидва пішли поруч.

Ішли деякий час мовчки. Швидко вечоріло, і в морозяному повітрі все здавалося таким чітким і ніжно-синім. Як чарівні краєвиди, пролітали яскраво освітлені сліпучі трамваї, металевим тембром вигукував на розі біля собору гучномовець.

Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будь-яких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.

Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.

Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.

"А вона така ж, як і раніше, — думає Базилевич. — Ах ти ж люба, мила Наталочко!"

Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.

Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.

За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.

— Ну?..

Базилевич нерішуче взяв її холодні пальці.

— Змерзла, Наталочко?

Сказав це й спинився. Він відчув, яка сила почуття вилилась несподівано для його самого в ці слова.

Мовчала й Наталя. Вона не зрозуміла, від чого так затремтів голос у Базилевича і чому він раптом замовк.

— Наталю, можна до тебе… хоч на хвилинку? — нарешті запитав він.

Вона, здавалося, щось обмірковувала.

— Що ж, заходь… але тобі буде в мене, певне, скучно, гляди, щоб потім не каявся.

Він весело відповів, що скучати не буде.

— Хай наші вороги скучають, Наталочко! Вороги та діди. А ми з тобою ще — цвіт, молодість, — казав він, підіймаючись нагору темними східцями.

Наталя відімкнула двері, і ввійшли. Різко вдарила в вічі після темряви електрика. Кімната була велика, але дуже вбого обставлена: стіл, два стільці, в кутку ліжко-дачка — і все. На підлозі якась ряднина замість простилки.

Базилевич згадав свою затишну й гарно, навіть комфортабельно мебльовану кватирку з двох кімнат, і йому чомусь стало до болю жалко Наталю. Він мовчки сів на стільця.

— Ну, от і мої хороми! — жартувала вона. — Тепер сиди тут і чекай, поки я ось нагрію чай.

Вона тут же на столі запалила примуса і поставила на нього чайника.

Примус шипів, Наталя вешталась по кімнаті, а Базилевич якось застигло, мов кам'яний, навіть не кліпаючи очима, задивився на синій вогник під чайником. Про віщо він думав?

І тут за стіною почала грати скрипка. Ніби хтось зачепив серед тиші туго натягнену срібну струну. Вдарив звук, один, другий — і замер. Лише на мить. І враз знову розітнулась висока тужлива мелодія. Невідомий музика за стіною грав якусь сліпучо-синю далеку пісню.

Гей, ви, гори! Гей, ви, скелі, пустирі, яка глушина! Скажіть, які це гори? Ні, не гори. Мовчіть — це безмежний синій степ. Як вам не соромно — ви не впізнали України!

Ви чуєте сопілку, ви бачите старого чабана й отару овець. Це все — далеко і все завіяно, все — синьо, і вівці здаються тільки маленькими і, мабуть, рухливими крапками. Немає кінця. Немає краю.

Подивись: там десь небо впало на обрій — і там, мабуть, кінець. Ходім! Поспішай, брате! Ах, пусто, завіяно, синьо! А ти ж казав про незнаний гуркіт, про скрегіт заліза? Де ж твої рейки крицеві, твої гули, твої димарі димограєві? Де, брате? Стоїш ти, схилив голову і мовчиш. Де, брате? Мовчиш і не знаєш сам. Стоїш, а ноги твої давить земля, і чоботи твої важкі, юхтові, барвінок обплутав, чебрець пов'язав, як зеленими ланцюгами. І от стоїш ти закутий, розгублений між мурів кам'яних, і благаєш: "Пусти…" Хай тебе доля пустить, брате!..

Музика за стіною грав. Уже не одну, не дві срібні струни натягнено — скільки їх! Хіба можна впіймати? Тисячі їх бринять, дзвонять, захлинаються. І раптом — що це? Луснув звук, урвався, впав. Фальшивий звук! Фальшива, непевна струна!

— Ах! — несподівано вирвалось у Наталі. Замовк за стіною невідомий музика. Здригнувся Базилевич. Смертельна туга раптом обхопила його. Він озирнувся навколо, хитнув головою, ніби хотів її вдержати під страшною вагою тяжких, як величезний молот, тяжких дум.

— Наталю, — тихо позвав він.

Вона швидко позирнула на нього й застигла. Базилевич був блідий, аж посинілий. Дві борозни-зморшки лежали на лобі. Очі блукали.

— Наталю, — повторив він, — чи тобі було коли таке, коли от здається, що тобі не вистачає раптом повітря? Коли раптом ти озирнешся і бачиш, що навколо пусто, порожньо. Розумієш, порожньо? І ти одна. Одна-однісінька! І нікуди піти, нікому не можна сказати жодного слова. І це так навіки. Чи ти розумієш мене?

Вона мовчки кивнула головою.

— Наталю, — продовжував він із якоюсь жагою. — Наталю, ну як треба жити, щоб усе збагнути, щоб збагнути саме життя і смерть? Та й життя… ну на чорта воно кому потрібне? Кому воно потрібне? Де ж ця розгадка, Наталю?..

Знову за стіною заграла скрипка. І дивно, і Наталя, і Базилевич раптом відчули, з якою вони напруженістю, з якою тривогою прислухаються до гри.

Як тихо! Вони чують навіть, як кліпають один в одного повіки, як лопотять слухові перетинки. Яка тиша! І як страшно, як смертельно впевнено і суворо заграла в цій тиші скрипка.

— Яка тиша! І примус потух, — майнула в Базилевича напівсвідома думка.

Скрипка грала. Ось… ось…

Обоє зціпили зуби. Ось зараз це місце… Ось!..

Стогін вирвався в Наталі, чи то так заскрипіли зуби… Знову ця фальшива струна! Проклятий, чужий звук!

Обоє сиділи принижені, виснажені, а музика знову почав свою гру.

Тихо впав перший звук, за ним — другий, третій… Усе вище й вище.

Відгуки про книгу Золотий павучок - Донченко Олесь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: