Його останній уклін - Артур Конан Дойль

того, щоб потрапити на місце цієї зустрічі, треба зійти нагору головними сходами й знайти сьомі двері праворуч у першому коридорі; отже, зрозуміло, що цей будинок - досить великий. Так само зрозуміло, що стоїть він не далі, ніж за милю чи дві од Оксшота, бо Ґарсія вирушив туди пішки й сподівався, як я гадаю, повернутися до «Бузкової хижі», поки ще не минув час його алібі, тобто до першої години ночі. Розміркувавши, що великих садиб в околицях Оксшота не так уже й багато, я обрав найпростіший спосіб і замовив їхній перелік в агентстві, згаданому Скоттом Еклсом. Ось вони всі, в цій телеграмі, і другий кінець нашої заплутаної нитки має пролягти десь поміж ними.

Було вже близько шостої години, коли ми в товаристві інспектора Бейнса дісталися Ешера - чудового села в Сурреї.

Ми з Холмсом прихопили з собою все, що треба для ночівлі, і найняли затишне помешкання в заїзді «Бугай». Нарешті разом з нашим детективом ми вирушили до «Бузкової хижі». Березневий вечір був холодний і темний; дошкульний вітер і дрібний дощ шмагали нам в обличчя, й від того ще похмурішим здавалося пустище, через яке пролягла наша дорога, й ще сумнішою - мета, до якої вона вела нас.

 

2. Тигр із Сан-Педро

 

 

Пройшовши зо дві милі цією холодною, сумною місциною, ми опинилися біля великих дерев’яних воріт, від яких вела вглиб похмура каштанова алея. Звивиста затінена дорога підвела нас до низького тьмяного будинку, що чорнів як смола просто олив’яно-сірого неба. У вікні ліворуч від дверей ледве мерехтів вогник.

- Тут чергує констебль,- пояснив Бейнс.- Постукаю у вікно.

Він швидко перетнув травник і стиха постукав пальцем у шибку.

Крізь запітніле скло я побачив людину, що підхопилася з крісла біля каміна, й почув з кімнати крик. Через півхвилини двері відчинив блідий полісмен; він важко дихав, свічка хиталася в його тремтячій руці.

- Що сталося, Волтерсе? - різко спитав Бейнс.

Чоловік витер хустинкою чоло й полегшено зітхнув.

- Як добре, сер, що ви прийшли! Вечір такий довгий, а нерви мої вже не ті, що були колись.

- Нерви, Волтерсе? Я й не думав, що у вас є нерви.

- Еге ж, сер, адже будинок порожній, безлюдний, а тут іще й ота дивина на кухні. А коли ви постукали у вікно, то я й подумав, що це знову він...

- Хто - він?

- Чорт, сер, не інакше. Стояв отут під вікном.

- Хто й коли стояв під вікном?

- Години зо дві тому. Тільки-но звечоріло. Я сидів собі в кріслі й читав. Не знаю вже, чого мені закортіло глянути у вікно, але крізь нижню шибку я побачив пику, що витріщилась на мене! Боже, що то була за пика, сер! Мабуть, ночами тепер мені ввижатиметься.

- Ну-ну, Волтерсе! Хіба ж личить так говорити констеблеві?

- Знаю, сер, знаю... Але це просто приголомшило мене, сер! Нащо це приховувати від вас? Та пика не була ні чорна, сер, ні біла, ні будь-якого іншого відомого мені кольору, а якась глиняста, як-от глину змішати з молоком. І широченна нівроку, вдвічі ширша за ваше обличчя. А дивилася як - очиська здоровенні, вибалушені, зуби білі, вишкірені, мов у голодної звірюки! Ото й кажу вам, сер, що я й пальцем не міг поворухнути, ані рота розкрити, поки те страховисько не кинулось геть. Я побіг за ним через кущі, але, дякувати Богові, там уже нікого не було.

- Якби я не знав, що ви добрий констебль, Волтерсе, я б вам за таке вліпив догану. Хай там сам чорт буде - хіба личить полісмену дякувати Богові за те, що того чорта не вдалося спіймати? Сподіваюся, що не все це примарилось вам через ваші нерви?

- Це, врешті, досить легко перевірити,- мовив Холмс, засвітивши кишеньковий ліхтарик.- Так,- доповів він, швидко оглядаючи моріжок,- черевики, здається, дванадцятого розміру. Якщо й зріст у нього такий самий, то це мав бути справжній велетень.

- Куди ж він подівся?

- Напевно, продерся через кущі й вибіг на дорогу.

- Добре,- похмуро й замислено мовив інспектор,- хто б то не був і чого б він не хотів, він утік, а в нас важливіші справи. Зараз, містере Холмсе, я з вашого дозволу покажу вам будинок.

У спальнях і вітальнях навіть найпильніший обшук не виявив нічого. Напевно, пожильці не привезли з собою ніяких речей, бо майже все, аж до найменших дрібниць, було позичене у власника будинку. Знайшлося багато одягу з мітками «Маркс і компанія, Аппер-Голборн». Телеграфний запит туди вже було надіслано, але виявилось, що Маркс теж нічого не знає про свого клієнта, хіба те, що він добре платить. Серед власного майна господаря була всяка всячина: люльки, кілька книжок - дві з них іспанською мовою, старовинний револьвер і гітара.

- Нічого цікавого,- сказав Бейнс, прокрадаючись зі свічкою з кімнати до кімнати.- А тепер, містере Холмсе, пропоную вашій увазі кухню.

Це була темна, з високою стелею кімната в задній частині будинку, з сінником у кутку, що слугував, напевно, постіллю кухареві. Стіл було захаращено недоїдками й брудними тарілками,- мабуть, залишками вчорашнього обіду.

- Погляньте-но сюди,- мовив Бейнс.- Що це таке, по-вашому?

Він підніс свічку до якоїсь чудернацької речі, яка стояла біля стінки кухонної шафи. Ця річ була така зморщена, скручена й вицвіла, що було важко сказати відразу, що це таке. Помітно було лише те, що вона чорна, блискуча й нагадує маленького чоловічка. Спочатку мені здалося, що це мумія немовляти-негра, а потім - що це скорчена стара мавпа. Дві низки білих черепашок оперізували її посередині.

- Цікаво, дуже цікаво, справді! - мовив Холмс, розглядаючи цю дивину.- Щось іще?

Бейнс мовчки підвів нас до раковини й посвітив. Там було розкидано шматки тулуба, ніг та крил якогось великого білого птаха, по-дикунськи розтерзаного й обскубаного. Холмс показав на відірвану голову з гребінцем.

- Білий півень,- сказав він.- Цікаво! Справді дивовижна історія.

Але найжахливішу річ містер Бейнс приберіг наостанок. З-під раковини він витяг цинкове відро, повне крові. Тоді взяв зі столу й показав нам велику таріль зі шматочками обгорілих кісток.

-