Ключ - Шкляр Василь
Якщо ти та небезпечна жінка‚ то не маєш права від мене нічого приховувати.
— Bien[11]‚ — сказала вона і‚ ніби приймаючи мою гру‚ також стала натискати на мої больові місця. — Небезпечна жінка — це не тривіальний вислів із ворожбитського лексикону. Одного разу я закохалася‚ — вона стромила мені першу терапевтичну голку. — Навіть не знаю‚ як він затесався до "Трьох поросят"‚ але ми зустрілися саме там. Випадково‚ звичайно. Пізніше ми туди не заходили‚ він водив мене по розкішних нічних клубах‚ по казино, і дуже тішився‚ коли ми програвали тисячу другу‚ адже натомість‚ казав він‚ нам таланить у коханні. Щоправда‚ зустрічалися ми рідко‚ — Сана не підводила на мене очей і свої голочки стромляла‚ можна сказати‚ наосліп. — Він десь надовго зникав і ніколи не розповідав мені про свою роботу. Так‚ тривалі відрядження‚ казав він. А одного разу запропонував — ні‚ він вимагав‚ щоб я покинула свою роботу і сиділа вдома‚ чекаючи його дзвінків і повернень. За це я тобі платитиму щомісяця стільки‚ що ти не заробиш за рік‚ казав він‚ та якщо я подзвоню тобі здалеку‚ особливо вночі‚ і не застану вдома‚ тоді… я не знаю що з тобою зроблю. Хтозна‚ чим би закінчилися його домагання‚ та все повернулось інакше. Одного разу він подзвонив і сказав‚ що вже в Києві‚ треба негайно зустрітися‚ і щоб я хапала таксі і їхала не до "Чикаго"‚ не до "Фламінго"‚ а до "Трьох поросят"‚ так так‚ саме туди‚ де ми вперше зустрілися. Дорога кожна секунда. Я так і зробила‚ але в "Трьох поросятах" його не було. Я собі щось там замовила‚ сіла і стала чекати. Думала‚ він ось ось з’явиться і скаже: вибач‚ я був такий дурень… Чи‚ може‚ щось інше‚ не знаю‚ але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.
Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю — був спокійний і холодний‚ як крига. Тієї хвилини мені‚ як ніколи‚ ішло на душу це холодне біле вино. І те‚ що відбувалося далі‚ я намагався сприймати (і це мені вдавалося) ніби далеку чужу історію‚ яка відбулася не з нею‚ а з кимось іншим.
Він таки прийшов до "Трьох поросят"‚ прийшов і вимучено їй усміхнувся‚ але усмішка та була страшною на блідому‚ як смерть‚ обличчі; він сів навпроти‚ та сумку‚ з якою прийшов‚ — звичайнісіньку спортивну сумку — ногою підсунув до Сани і попросив заховати в надійному місці‚ бо він поспішає‚ він так поспішає‚ що навіть не в змозі її поцілувати‚ хоча невідомо‚ коли вони знов побачаться. Він попросив за ним не виходити і поволі рушив до дверей‚ та видно було‚ що заледве стримує крок.
Ту спортивну сумку Сана відкрила вдома‚ і їй стало млосно.
Там було стільки доларів‚ що вона боялася їх лічити. Того ж вечора "ТСН" передала‚ що на Прорізній з вогнепальної зброї убито бізнесмена. Як завжди‚ ніяких подробиць в інтересах слідства.
— У мене відразу тенькнуло серце‚ — сказала вона. — І не тому‚ що від "Трьох поросят" до Прорізної палицею кинути. І не через гроші. Я просто згадала‚ як він виходив… Згадала його ходу… Спину… Я вже тоді відчувала‚ що бачу його востаннє.
Слідом за ним ступала смерть.
Сана притихла‚ очі її потемніли‚ бо‚ мабуть‚ знов побачила‚ як ішов од неї той чоловік і як у його сліди ступала костомаха.
Важка тиша щільно облягла порожнечу кімнати. Вона була як граніт‚ ця тиша. Раптовий гуркіт старезного ліфта розбився об неї‚ як скло.
— Може‚ ти собі навіяла? — сказав я. — Може‚ він потрапив за ґрати?
Вона глянула на мене‚ як на дитину.
— Про що ти кажеш? Такі люди й за ґратами п’ють мартіні і розмовляють по стільниковому телефону. Але… як це кажуть криміналісти… Немає тіла — немає смерті. У всякому разі для мене.
— Ти дуже довірлива‚ Сано.
— Занадто. Бо я хочу‚ аби ти знав‚ у чому моя небезпечність.
Та якщо тобі це неприємно‚ вважай‚ що я все вигадала.
— Коли я кажу про довірливість‚ то маю на увазі…
— Кримінальні гроші? Я заробила їх у найчесніший спосіб.
Бо після того‚ як усе це сталося‚ справді не порушувала угоди. Я більше року майже не виходила з дому. А щодо… пояса вірності‚ то не зняла його й досі. Ти не уявляєш‚ як він мене тисне.
Якраз це я уявляв непогано. Як і ту скляну стіну‚ що виросла поміж нами.
— Якби він з’явився‚ я б звільнилася і від пояса‚ і від грошей.
Але віриться мало… Раніше я ще всяке думала. Може‚ й справді навіяла? Та не було в кого навіть спитати. Я раптом зрозуміла‚ що зовсім нічого не знаю про цю людину. Нічогісінько. Такий‚ бач‚ світ настав: живемо з людьми і не знаємо‚ хто вони. Спимо з ними‚ оселяємося в їхніх квартирах‚ — кинула вона камінець у мій город‚ — а потім… Хіба це нормально?
Що я міг відповісти? Хіба те‚ що бажання спати з такою жінкою‚ як вона‚ — це абсолютно нормально. Та цього разу я змовчав — не моє тут мололося.
— Немає тіла — немає смерті‚ — повторила вона. — Часом ввижається‚ що мене шукають‚ що ось і зараз подзвонять у ці двері… у двері невідомо чиєї квартири.
— Сано‚ облиш. У мене і так повна голова химер. Знаєш‚ про що я думав‚ коли ми сюди йшли?
— Знаю. Про те‚ що я тут уже була‚ що довкола тебе затіяно якусь змову. Але все набагато простіше. Зараз ти ляжеш спати‚ а взавтра дізнаєшся‚ хто є власником цієї квартири. Це ж не так складно‚ хіба ні?
Вона вийшла в коридор і зняла з вішалки мій трофей‚ дозволивши мисливцеві невдасі тільки його потримати.
— Я сама спіймаю таксі‚ — сказала вона.
— Сано…
— Не сумуй. Можливо‚ мені ще тяжче. Адже тоді‚ коли я вперше тебе побачила… — вона примовкла на мить і раптом сказала: — То таки був coup de foudre.
Загримів ліфт‚ і той гуркіт розбився об ґранітну тишу‚ як скло.
5
Ідучи до партійного осідку‚ який тепер став мені пунктом телефонних переговорів‚ я думав про акваріумних риб‚ що жили у підвальному приміщенні "мого" будинку: чи вони чують весну?
Саксофоніст‚ котрий грав у підземному переході над порожнім капелюхом‚ чув її безпомильно‚ і я кинув йому на почин "святого Володимира"[12] — кинув у капелюх червоне сонечко (адже так називали князя)‚ аби воно світило у похмурому підземеллі і нагадувало про весну. Зі стріх ще не капле‚ та козаченькові уже пахне мандрівочка‚ отому козаченькові‚ що йому випадає дорога‚ і я закохано обмітаю сніг зі своєї попелюшки‚ адже цілком можливо‚ що мені доведеться мандрувати з нею у парі. Дякую‚ пані Надю‚ за віник‚ як там наш пан Ігорко — на місці? — авжеж‚ розбудовує державу і ніяк‚ бідолаха‚ не розбудує‚ думаю я собі‚ бо одному все таки важко‚ один у полі не воїн‚ він‚ цей бравий вояка Ігорко Сердюк‚ увесь обклався газетами — це ж скільки людей їх пишуть‚ а він‚ сірома‚ мусить читати їх сам один‚ мусить‚ бідолаха‚ вишукувати‚ що там пишуть про його партію‚ та саме завдяки газетам він‚ мабуть‚ і згадав те‚ що мав мені переказати.
— Слухай‚ стаий‚ — жував він слова разом із м’ятною жуйкою‚ — тебе давно шукає кіт.
— Який кіт? — витріщив я очі на Ігорка. — Мені ще цього бракувало.
— Та не кіт‚ а… — він витяг із рота жуйку‚ — Кріт. З "Відомостей". І дзвонив Сокирко‚ головний редактор "ВеВе".
Я на хвильку замислився‚ куди мені спершу передзвонити‚ і вирішив‚ що кіт хай ще половить мишей‚ а дзвінком до Сокирка я‚ мисливець невдаха‚ можу вбити відразу двох зайців. Уже при самій згадці про любого друга Сокирка‚ з яким ми з’їли пуд солі разом із пивом і раками ще в комсомольських газетах‚ мені ставало весело‚ та й хто б це міг стримати усмішку‚ дивлячись на Сокирка‚ тобто на його довгобразу кобилячу голову‚ позичену у Фернанделя. Тепер мій любий друг і колишній комсомолець Фернандель виявився великим цабе‚ бо секретарка довго допитувалася‚ хто і в якій справі турбує‚ і я хотів було сказати англійською‚ що дзвонять із Голівуду‚ хочуть запросити симпатягу Фернанделя на роль Червоної Шапочки‚ але, потерпаючи‚ що Сокиркова секретарка не такий поліглот‚ як я‚ сказав‚ що турбує генеральний прокурор у справі майбутнього підпалу редакції. У слухавці відразу заграла музика‚ а відтак почувся знайомий голос:
— Сокирко слухає.
— Справді? — здивувався я. — А мені здалося‚ що Сокирко давно став неслухняним хлопцем‚ тому й довелося покликатися на правоохоронні органи.
— Ти влучив у десятку‚ — не образився він. — Саме про це я й хотів з тобою поговорити.
— Про що о о?
— Про вбивство‚ — сказав Сокирко.
— Убивство? — мені зробилось недобре.
— Це гиба‚ — буркнув Ігорко‚ який очима стримів у газеті‚ а вухами в нашій розмові. Від цікавості він навіть перестав жувати.
— Справа серйозна. Ти сам приїдеш чи прислати машину? — Сокирко зробив широкий жест: знай наших.
— Краще пришли‚ бо мою прикидало снігом.
— Добре‚ кажи‚ де тебе забрати.
— В ЦеКа. — Я намагався жартувати‚ але відчував‚ як від хвилювання гіркне в роті. — Маю до тебе зустрічне прохання.
Щоб я не світився по всяких жеках‚ дізнайся‚ будь ласка‚ хто є власником ось такої квартири. — Я двічі повторив адресу. — Тільки прошу тебе‚ без шуму.
— Не вчи їсти печеного. Через двадцять хвилин виходь на вулицю. І не зв’язуйся з тими партіями‚ бо не відмиєшся. Скоро вибори. — Він поклав трубку.
Та найцікавіше те‚ що Ігорко Сердюк‚ який‚ звичайно ж‚ не чув Сокирка‚ раптом сказав:
— Слухай‚ стаий‚ якщо вони свататимуть тебе на ‘оботу‚ не зв’язуйся з ними‚ каще іди до нас. Ця жовта газетка за аз набундючилась‚ а завта лопне‚ як бульбашка. Її ствоили тільки під вибои.
— Світ ловив мене… — сказав я‚ та згодом переконався‚ що смертним не личить позичати у геніїв крилатих слів‚ бо для цього й самому треба мати крила. А посадив мене на грішну землю мій таки любий друг Фернандель.
Він гречно зустрів мене своєю кобилячою усмішкою (я страх як люблю коней) у просторому кабінеті‚ потім завів у "задник" — невеличку кімнатину з баром і холодильником: що тобі — чай‚ каву? — пиво з раками‚ — сказав я‚ пам’ятаючи його давню пристрасть‚ але раків у нього не було‚ то я погодився на коньяк‚ і коли перша хвиля тепла скинулася в жилах‚ Сокирко розшифрував мені загадкові запросини:
— Я хочу‚ щоб ти очолив у мене відділ убивств. — Він так і сказав — не відділ права чи там криміналістики або силових структур‚ а вліпив у самісіньке око: відділ убивств.
У мене відлягло від серця‚ і я спитав весело:
— Хіба в газетах уже є такі відділи?
— У моїй є‚ — сказав він. — Причому це має бути наш козир.
Треба ж у щось загортати оте лайно‚ яке нам нав’язує інвестор.
Ну‚ ти мене розумієш.
— Розумію‚ але я вільна пташка.
