Кінчався вересень 1941 року - Сенченко Іван

Від нього не було рятунку. Все, що навколо говорили, він ловив на льоту. Упіймає цікаве слівце — в книжку та ще й перепитає:

— Як? Як? Це ви самі пригадали чи з народного? Особливо терпіла від нього тітка Настя.

Вона за словами в кишеню не лізла, сипала ними, як з рогу достатку, і смачно ж це виходило в неї!

— Як ви, Насте, сказали? Як? Як?

Від тітки Насті він посписував усі свої зошити і ходив за нею як тінь.

Тітка Настя казала:

— Та в мене ж чоловік є, що він скаже, побачивши?

— А що саме він може сказати? — цікавився поет.

— Та от, що ви ходите за мною, як не знать що.

— "Як не знать що"! — підхоплював він на льоту і звертався до нас: — Ви чуєте, як це сказано! — А тітці Насті казав: — То маловажно; що ж він, ваш чоловік, заборонить мені записувати приказки?

Тітка Настя не знала, що казати на це, і в ті хвилини, коли його не було поблизу, жалілася:

— Ну їй же богу, учепився, як реп'ях. Хоч ви йому скажіть що-небудь; таки ж мені буде скоро сором на люди вийти!

49

Підсідав він і до дядька Івана. Розмови виходили дуже втішні: поет говорив, а дядько Іван мовчав або відповідав:

— Та хто ж його знає. Я більше біля свого діла.

Як відомо, він вивозив з тітчиної Настиної ферми гній, а туди возив зелені корми і сіно. Поет цікавився:

— Чим ви пояснюєте, що сіно пахне так, а гній інакше? Дядько Іван казав:

— Кожне пахне по своїй натурі, як положено.

50

Одного разу Поля попросила його написати їй щось на пам'ять. Він подивився на Полю, вродливу дівчину із швейної майстерні на Пушкінській, витяг блокнота і записав:

Зірву я гілочку із винограду, Що її вітер ізломив. Я не забуду того словечка, Що мені Ваня говорив. Говорив Ваня: "Ти моя, Галю, Ти моя, Галю дорога,— Давай розлучимося з тобою, Щоб було легше ворогам".— "Не хочу, Ваню, цього я слухать, Не хочу, Ваню, без тебе жить. 3 тобою, Ваню, мій рідний маю, Серце сміється, серце кипить",— "Не хочу, Галю, цього я слухать, Не хочу серця переривать,

А щиру правду тобі говорю, Що буду тебе я покидать".— "Коли ж це так, то я побігла Туди, де в'яжуться човни, Де тихо плещуть об берег хвилі, Де вічний морок, де серце спить". Побігла Галя, і все затихло, І стала тиха тишина, З'явивсь і Ваня на бережечок, Витяг платочок із рукава: "Забери, Галю, ти цей платочок, Це той платочок, що ти дала". Ваня до Галі так і полинув, Щоб їх там парочка була.

— Ви побачите,— казав він нам, коли ми залишилися самі,— вона вивчить його напам'ять, і неодмінно підбере на голос, і буде співати. Я двадцять п'ять літ мандрую між людьми і з одного погляду бачу, що кому треба. А треба їй про кохання, і щоб було лірично і чуло. Якщо я не дам їй цього, вона й сама придумає й саме те, що їй треба.

Справді, другого дня весь Галин курінь виспівував уже цю пісеньку.

Поволі підтягати почали й ми, причому фальшивив найбільше поет. Він задоволено сказав:

— А знаєте, я таким способом пустив межи люди з двадцять романсів, і всіх їх мав нагоду перечитати в фольклорних збірках, як витвори народної музи. Це, звичайно, шахрування з мого боку, але, їй-богу, воно мене тішить, хоч гонорару за це не платить ніхто ні копійки.

Цікаво, що Поля найменш з усіх нас поважала поета.

51

їй рішуче не імпонував його благенький костюм, і, як і редактори, вона за його пісню не заплатила б йому ні копійки. Вона так і казала:

— Що ж воно за людина, щэ у нього немає ніякої професії, оті хіба треньки-бреньки! Подумаєш, поет! — І зневажливо гукала: — Поете, ідіть вже їсти картоплю. І помийте, будь ласка, руки!

Вона була велика чепуруха.

Поет ставився до неї, як і до всіх, привітно, ніби ке помічаючи грубості і нечемності, слухняно миз руки, але картоплі в мундирах чистити не вмів. І Поля знову казала, не ховаючи зневаги:

— Господи, і цього не вміє робити! Дайте я вже почищу. Зате їй імпонував вчений. Він був огрядний, вродливий

з лиця і умів чудово говорити.

— Здрастуйте, Полю. Я за вами так скучив. У вас голубі очі, і ви, будь ласка, не кажіть мені, що це не так.

Поля казала:

— І зовсім у мене не голубі очі, а темно-голубі. Вчений питався:

— А що вам снилось, Полю, сьогодні? У вас червоні щоки. Вам мусив снитися гарний сон!

Про вченого Поля казала:

— Самостійний мужчина. Пікантний.

52

Був похмурий день; дощ не йшов, але хмари клубочилися над самою землею. їх поділ зачіпався за дерева і тягся нескінченними пасмами над нашими головами.

Година стояла нельотна, і того дня ми найменше чекали появи німецьких розвідувачів, які щодня точно об одинадцятій годині пролітали над нами на схід і тією ж дорогою поверталися назад.

По звуку мотора ми навчилися розрізняти наших і чужих і вигадували способи, як би ми рятувалися на випадок ворожого нападу.

У нас з'явилися два кулемети й зенітка. На ожередах і шпилях ми виставляли сторожу. Наш гігантський рів до самого обрію перерізав степ. Через тракторів і коней з усякими волокушами розтягали по степу викинутий з рову грунт. І от коли ми найменше сподівалися нападу, з шлейфа білої хмари над дорожньою будкою вирвався літак.

Взагалі кожен з нас, може, й не раз у своєму житті чув, як строчить кулемет, але то було або десь далеко, або в кіно, а тут кулемет застрочив над нами, поціляючи в нас.

53

Все це було так несподівано, що ми не встигли налякатися і не всі навіть попадали. Я впав тому, що мене за полу потягла тітка Настя, і в свою чергу закричав на тих, хто ще стояв біля мене.

Підвівшися, я побачив лише синю тінь, що зникала у новому шлейфі хмари. Ми ще не навчилися боятися і посхоплювалися з землі більше здивовані з несподіванки, ніж налякані. Нам пощастило: ніхто з людей не був поранений.

54

Тим часом літак напоровся на наш кулемет, замаскований під ожередом. Кулеметник спрожогу всадив у нього чергу. Я бачив, як літак падав уже далеко від нас. Ще в повітрі він розпався на куски. Вони палахкотіли, як гігантські віхті соломи.

Другого дня ми жадібно чекали зведення Радінформ-бюро 10, але там лише скупо повідомлялося, що за день збито стільки-то ворожих аеропланів. І все.

Жодне слово не натякало на подію, що відбулась у нас на окопах.

Тітка Настя застерігала:

— Оце збили одного гада, тепер він нам не дасть спокою!

55

Це була правда.

Щодня то там, то там строчили наші кулемети, гриміли зенітки. Ми навчилися розосереджуватися; потім це нам набридло і ми почали робити захистки у самому рові: залишали хитро-умні простінки, куди можна було б залягти в разі небезпеки.

Дівчата поскидали з себе яскраві хустки.

56

І от загупала наша зенітка: в груди вдарила хвиля повітря, зупинила і кинула назад. Я впав навзнак.

57

Потім я натикався на трасі на шматочки сталі, одірвані од цілості силою вибуху. Здебільшого довгасті з зубцюватими краями, вони немічно лежали на тому місці, де їх залишила сила поштовху. Я дивився на них і думав: "А що справді залишилося б від моєї голови, від моєї руки або ноги, коли б ця залізячка черкнула по них?"

58

Ми наткнулися на якусь жінку: вона сиділа, поклавши руки на коліна, і все проказувала:

— Ой боже мій, о господи!

— Ви поранені?

— Господи, який жах, який жах!

Ми з Левком підвели її: вона була неушкоджена. Вчений зустрів нас словами:

— Ви живі? Слава богу!

Галя держала в руках черевик: каблук геть відірвало.

Полю і ще кількох дівчат присипало у рові землею: їх врятувало те, що бомба розірвалаея за недокопаною перетинкою рову. їх приглушило. І ось тоді серед нас з'явився поет.

Він був спокійний, тільки обличчя освітлювалося якимсь глибоким внутрішнім світлом; посміхався уважливо і співчутливо, як лікар у лікарні, що приносить надію на близький кінець ваших мук.

Він і був лікарем із освіти, хоч ніколи не практикував і ніколи не говорив про це. Я не знаю, чи поет щось тямив у лікуванні, однак він підійшов до Полі, почав опитувати її, оглядати.

Поля жалібно сказала:

— Мені забива віддих, тяжко дихати.

Я не знаю, для чого в таких випадках потрібно випробовувати пульс. Поет взяв Полю за руку і почав рахувати. Поля покірно ждала. Після потрібної паузи поет сказав Льоні:

— Води!

Льоня побіг шукати води, а поет, звертаючись до всіх, м'яко спитав:

— Десь страшно було? — І продовжував далі: — Це з незвички. Коли стріляли ті кляті фашисти, мені здавалося, що всі кулі вони випустять просто на мене.

Поля мляво спитала:

— А що ж у мене?

— Вам треба випити води. Тоді ви станете почувати себе так, як звичайно.

Прибіг Льоня з кухлем води. Поля напилася, полежала трохи і хвилин через десять зовсім одужала.

60

А тітку Настю знайшли в печерці, яку вона прокопала в стіні рову. Вона лежала ниць. Спочатку Галя крикнула їй:

— Вже пролетіли... Вставайте! Тітка Настя не поворухнулася.

Куля потрапила їй в голову, прикриту густою короною волосся. Дві залізні шпильки глибоко застряли в тім'ї навколо закривавленої рани.

Посходилися люди. Приїхав дядько Іван. Опустив голову. Важка сльозина покотилася в нього через вкриту пилюгою щоку. Сльозина залишила ясний слід на коричневій загорілій щоці.

Груди наповнювалися почуттям жалю і ще якимсь іншим — важким і жорстким. У людей визрівало почуття помсти. Біль від пролитої крові може згамувати лише кров...

Кінчався вересень 1941 року... Січень 1943 — липень 1945 — вересень 1957

1 "Ой ти, діду, дідуга, ізігнувся, як дуга" — українська народна пісня.

2 Макіавеллі (Мак'явеллі) Нікколо (1469—1527) — італійський політичний діяч, письменник, історик, військовий теоретик. Заради зміцнення держави вважав прийнятними будь-які засоби. Термін "макіавеллізм" вживається для визначення політики, що ігнорує норми моралі.

3 Маркович Опанас Васильович (1822—1867) —український фольклорист і етнограф. Брав участь у роботі Кирило-Мефодіївського товариства, за що був висланий у 1847 р. під нагляд поліції до міста Орла; один із учасників видання журналу "Основа".

4 Гітлер Адольф (справжнє прізвище Шікльгрубер; 1889—1945) — головний німецько-фашистський воєнний злочинець, лідер німецько-фашистської партії, фашистський диктатор Німеччини, рейхсканцлер (1933—1945). З його ініціативи була розв'язана світова війна 1939—1945 рр., віроломний напад на СРСР. Після розгрому фашистської Німеччини покінчив життя самогубством.

5 Руссо Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ-просвіти-тель, письменник, педагог, енциклопедист, композитор.