Аероград - Довженко Олександр

Одним ударом збиває Володимир самурая з ніг, і той падає на спину. Володимир сідає на нього. Не можна відмовити самураю в мужності. Сильний і пристрасний був його стрибок, але він лежить. Фанатична ненависть у вишкірених зубах, в лютому диханні, в стогонах. І зовсім мізерні, дурні слова, що знищують увесь драматизм його становища.

— Встань! Встань швидше, ти сидиш на самураї!

Володимир встає і, вибачаючись, піднімає противника. Тоді самурай подивився на нього другим, дуже дивним поглядом. В очах і голосі туга. Чи він згадав тих, що послали його, чи країну свою, чи батька й матір? Чи бажання швидкого переходу і перевтілення в загробному уявному житті, тільки видно, як важко промовляти йому свої останні два слова:

— Убий мене...

— Не смію. Боюсь, щоб не було скандалу,— Володимир іронічно посміхається, потім очі його темнішають, до нього повертається гнів. І голос його сповнений гніву.— Вбити тебе?.. Шкода, що цього не зробили робітники твоєї країни. Куди прийшов ти, жалюгідний чоловіче?

І що ти зробив тут? Підняв радянське селянство? Брешеш! Селянство — ми, а це (жест в бік глухого села) убогі рештки темноти з часів давноминулих,— це ти прекрасно знав, гадюко.

Володимир бере ворога за груди і кидає до ніг плачучих старовірських вдів.

Виходить старий Глушак з тайги. Несе на руках мертвого Ван-Ліна.

Як зримі символи, що супроводжують цю траурну процесію біля далеких берегів Великого океану, як живі знаки, що свідчать про міць духу і слави, про незаперечність грядущої перемоги нових сил над старим азіатським світом, віддаючи честь і загиблому китайському юнакові, і слідопиту, і воїну радянського Примор'я, Степанові Глушаку, що несе його, з гармонічним рокотом з'являються в небі важкі літаки. Вони летять повільно, тому що вони великі і рухаються високо. Летять трійками, дев'ятками, летять підрозділами повітряні ескадрильї. їх розділяють на екрані написи:

КАМЧАТСЬКІ, ЧУКОТСЬКІ, КОМАНДОРСЬКІ, ХАБАРОВСЬКІ, СПАСЬКІ, ВОЛОЧАЄВСЬКІ, ЧЕЛЯБІНСЬКІ, СВЕРДЛОВСЬКІ, НОВОСИБІРСЬКІ, ОБСЬКІ, ЛЕНСЬКІ, ЄНІСЕЙСЬКІ, БАЙКАЛО-АМУРСЬКІ, БУРЯТ-МОНГОЛЬСЬКІ, УССУРІЙСЬКІ, ДНІПРОВСЬКІ, ВОЛГО-ДОНСЬКІ, СИР-ДАР'ІНСЬКІ,

ЛЕНІНГРАДСЬКІ, московські, київські,

ЗАПОРІЗЬКІ.

І здається нам, наче вся молода неосяжна Радянська країна летить на крилах до океану вшанувати Ван-Ліна.

Розкриваються люки на повітряних кораблях, і тисячі парашутистів розцвітають в небі над тайгою. Партизани махають парашутистам шапками. Моряки вишикувались парадним строєм на підводних човнах. Проходять стрункі лави парашутистів до Аерограда. На високому березі біля розлогих приокеанських сосен стоять моряки під червоним прапором. Збоку духовий оркестр, мисливці, рибалки, будівельники, прикордонники. З'являється молодий чукча, залишений нами десь далеко в сніжних рівнинах.

Володимир. Хай живе місто Аероград, яке ми, більшовики, закладаємо сьогодні на березі Великого океану!

Чукча (веселий, здивований хлопець). Е-ей! Значить, міста ще немає? Я ж прийшов учитись в місто! Вісімдесят днів я йшов сюди, йшов і біг.

Всі посміхаються веселому Колі, справжньому хлопцеві з Чукотки.

Чукча сповнений радості і готовий до творчості.

— Добре. Я розумію — робити треба. Побудуємо, тоді я буду говорити. Я все потім скажу. І людей буде багато, як дерев у тайзі.

Глушак стоїть серед гостей трохи сумний від пізнання і радісний одночасно. Голос його ясний і людяний:

— Спасибі, орлята, за швидкість і за висоту. Спасибі за мужність. Сьогодні ожили мої тайгові сни. П'ятдесят літ мого життя прошуміли тут, як один день. І кожен день дивлюся, і не надивлюся, і все питаю себе: чи є на світі ще така краса і такі багатства? Ні, такої краси і таких багатств на світі немає. П'ятдесят літ мого життя бив я тут тигра в лопатку... Сини моєї Батьківщини! Бийте його в око, якщо нападе, бийте його в серце.

1935 р.