Еманципація мужчин - Маковей Осип

Але він не зважав на се; на те ж він і купив відразу цілу пачку голок, щоб не журитися такими дурницями. Взяв нову і шив далі.

Тепер уже не дратують його такі речі — привик з потреби і привчився, а голки недорогі,— але перше страшенно було йому прикро: коли ґудзик відорвався, то він купував нову одежу; потім платив кравцеві. окремо за сильне пришиття ґудзиків; а тепер уже обходився без кравця, вмів собі порадити.

Але буває часом, що прийде на нього "слаба хвилина", і йому жалко, що мусить сам займатися такою роботою. Прикро йому не для того, щоб соромився такої роботи, а так тілько думає собі: ось що в цілім житті потрібно знати; а він тим часом учився цілими роками багато таких речей, що вже давно їх забув і не має ніколи потреби пригадувати їх собі.

Коли б хоч ту ученість Романа вміли були оцінити жінки! Правда, з ними ніколи не можна було поговорити, н[априклад], пр[о] тригонометрію або про аористи, але й без того вони могли зміркувати, що Роман знав немало. Стефанія казала навіть, що він розумний чоловік і ніколи не забуває язика в роті. А проте — ох боже, боже!

Сей бал, що прийшов, порішив цілу справу. Роман прийшов на бал непевний і задуманий. На салі був радник, і Ганчаківна, і інші гості. Він привітався зі всіма,— Стефанія подала йому руку так холодно, що він аж змерз і не знав, що робити. Під дзеркалом сиділа бабка Стефанії. Він присівся до неї, знаючи, що вона у справах Стефанії має важний голос. Стефанія танцювала з радником, а він розмовляв із бабкою її.

— Ви не танцюєте? — питалася бабка.

— Якось не маю охоти.

— І не сором вам? Подивіться, як радник танцює! Він же грубо старший від вас.

Роман подивився на радника, він справді був старший: трошка грубий, трошка лисий на самім тім'ю, але лице мав повне і рум'яне. Роман бачив його багато разів, та ще ніколи не придивився йому докладніше. Тепер він замітив, що Стефанія була вища від нього і, очевидно, витриваліша, бо радник потився танцюючи, як при тяжкій роботі, а по Стефанії і знати не було ніякої втоми.

І коли він так задумався, оглядаючи радника, бабка нараз аж наполохала його ніби невинною заміткою:

— Чую, що ви заручені, багату панну берете.

— Ні, пані, я не заручений, але жду на заручини.

— Чому ждете?

— Бо ще панни не маю!

Бабка усміхнулася дипломатична і ні з того ні з сего заговорила про радника:

— Чи не знаєте ви його ближче?

— Чому не знати? Знаю!

— Що ж він за один?

— Так собі радник, що віддавна глядає жінки. Дуже добра партія.

— Партія справді добра.

А Романові після сих слів як би в голові блискавиця блиснула і потім зайшли чорні хмари: він зрозумів наміри бабки, зірвався, як опарений, і скоро замітив, що радник, уже змучений, тілько ждав, коли він пустить Стефанію, і зараз узяв її до танцю. Але музика в ту саму хвилю перестала грати. Він ще більше був рад і став проходжуватися із Сте-фанією по салі.

— Ви гніваєтеся на мене? — спитався.

— Ні.

— Чому ж такі холодні?

— Бабка казала.

— Бабка казала! — трохи не скрикнув Роман.— А ви що сказали на те?

— Знаєте що, пане Романе? Не випитуйтеся! Я вас поважаю, будьмо добрими приятелями! Добре?

— Я приязні не хочу, я маю право на любов так, як і жінки.

— Ніхто вам сего права не відбирає. Аюбити можете, кого хочете.

— Не так, панно Стефаніє! Я ставлю справу так, як у "Дівочих сльозах".

— Як же то?

— Право на любов — се у жінок таке право, щоб їх кож-дий мужчина любив, а вони нікого. Ми повинні мати таке саме право і готові ще й любити тих, що нас люблять.

В сій хвилі приступив до них радник, і вони пішли далі втрійку. Роман не знав уже, що говорити...

Вже в кілька днів потім Роман дізнався, що радник жениться із Стефанією, а ще перед великодним постом відбулося весілля. За цілий той час від заручин до весілля Роман з розпуки випив більше пива, як за ціле своє життя, але се йому небагато помогло, тілько прибільшило йому дов-гів. З того часу пам'ятає він лиш одну розмову з Пав-ловським. Павловський стрітив його і спитався, чому до них не приходить. Потім пішли оба на снідання і снідали від десятої рано аж до шостої години вечором. Про що вони не говорили! Була, очевидно, мова й про Сте-фанію.

—^— Я любив її! — говорив Роман з жалем.

— І що з того? — питався Павловський.

— І я подобався їй! /

— І що з того? — питався знову Павловський.

— Як то, що з того? Могла ж мене вибрати!

— Вас?! Що ж ви є? Ви не гнівайтеся за таке слово; ви знаєте, що я вас високо поважаю, але з жіночого становища...

— Що я є? Я мужчина!

— Мало того.

— Я освічений мужчина!

— Мало того.

— Я денникар, учитель тисячі людей дорослих, а не дітей.

— Ой, ой пане Романе, які ви дитинні! Вона з таким маєтком вийшла би за нашого денникаря замуж! Знов же, ви хотіли би жити на ласці жінки?

— Чому ж би ні? Чи жінки все мають жити на нашій ласці? Врешті я заробляю, доки можу.

— Становище, пане Романе, становищеЬ Багаті панни не виходять замуж за_бідних, а коли виходять, то їх називають ексцентричними^/От випиймо, пане Романе!

І вони оба випили.

А потім Роман відпровадив Павловського додому, а Гектор відпровадив Романа до його дому. Гектор як би розумів горе свого приятеля, доти не покинув його, доки Роман не опинився у своїй хаті. І тут склалася сцена, якої Роман і досі не може забути. Гектор піднявся на задні лаби, щоби Романа поцілувати, а Роман обняв його за шию і поцілував у чоло, примовляючи гірко: "Приятелю мій вірний! Собаче в тебе серце, але краще як..." Він не міг дальше промовити слова, лише гірко заплакав. Гектор сів на землю, зняв морду до Романа і став жалісно вити. Був се дует, що серце роз дирав; такого дуету жодна панна — чи стара, чи молода, як жиє, не чула.

Очунявши з жалю, Роман глянув на свого приятеля і погладив його сердечно по голові. Потім тяжкою ходою, як зломаний, ледви дійшов до шафи, де складав свої віктуали, вийняв звідтам півметра ковбаси і дав Гекторові. "їж, мій єдиний приятелю, а не забудь відвідати мене ще коли!" Гектор, уже з ковбасою в зубах, подав Романові лабу, блиснув вдячними очима, потім пішов до дверей, отворив собі лабою двері і забрався.

Роман аж засміявся:

"Хитра бестія!" — промовив він; замкнув двері і поклався спати, бо мав великий наклін до горизонтального положення.

З того часу Роман від не одного відвик а не одного навчився. Відвик танцювати, а навчився дещо варити. Він справив собі кухарську книжку і побачив, що варення — се не така велика штука. Читання сеї книжки давало йому не раз величезне вдоволення, як, напр[иклад], спосіб на відсвіження баб, де сказано, що завивається бабу в мокру бібулу і саджається в піч. Подібних приписів було у книжці більше, і він чимраз краще розумів, що їсть. З того часу поправилося й його здоровля і втрачених десять кілограмів він наново придбав собі. Крім того, він сам стелив постелю, зміняв правильно і впору пішви і простирала, стирав порохи, справив собі квітки і заслони на вікна, знав, кілько має сорочок (лише щодо хустинок не мав певності),— одним словом, у його кавалерській хаті був порядок і без жінки.

* *

Роман пришив остатній ґудзик, і в нього як би дух вступив. Кого не тішить яке-небудь прив'язання,— всякого тішить! Як же ж не мало Романа тішити не то прив'язання, але пришиття ґудзиків! Він попробував їх, чи сильно держаться,— вони держалися так, що тілько разом з сукном можна було їх відірвати. Його лице роз'яснилося від великої радості, і очі блиснули огнем. Він почув себе о п'ять літ молодшим і о десять літ шиковнішим. Що за радісне почуття, яка певність себе вступає в серце, коли чоловік свідомий, що ґудзики не покинуть його ніколи!

І Роман, як новонароджений, узяв палицю і еластичним кроком пішов на прохід, знявши голову гордо вгору.

Сонце клонилося до заходу і позолочувало парк. В парку грала музика; сотки людей проходжувалися та балакали весело.

В одній алеї Роман стрітив радника з жінкою. Радник по весіллі якось раптом постарівся і посивів, а жінка його зблідла. І тепер ішли вони мовчки поруч себе і кожде дивилося собі в іншу сторону.

— Моє поважання! — поклонився Роман.

— Моє поважання! — відворкнув радник, але зате жінка усміхнулася до Романа так мило і тужно, як би просила його, щоби прилучився до них.

Але Роман запняв усі ґудзики на своїм пальті і почув на грудях мов панцир, що охоронював його серце від ударів. Він гордо пішов далі.

Львів, 14 СІЧНА 1899