Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда - Забіла Наталя

Ось бачите, які пригоди бували з найкращим Юрчиковим другом.

— Нічого не кажи дідові та й усе! — порадив Сергій.

Юрчик похитав головою. Як же не казати, коли дід завжди цікавиться усім, що було в школі, і розпитує. То що ж — брехати? Ні, на таке Юрчик не згодний. Брехати ще соромніше, ніж одержувати четвірки...

З такими думками Юрчик підійшов до будинку, де жив дід, попрощався з Сергієм, піднявся по сходах, подзвонив і увійшов у кімнату, де дід сидів за своїм письмовим столом, підперши голову рукою.

Він сидів отак і уважно дивився на Юрчика. А Юрчик спинився біля порога і став швидко-швидко обмірковувати — що йому робити?

Казати відразу про четвірку чи не казати? Може, зовсім не казати? Чи, може, сказати, тільки не зараз, а трохи згодом? Ні! Все одно. Зовсім не казати не можна. А коли так, то вже краще зразу!

Юрчик вже розкрив рота, щоб все розповісти, коли раптом дід посміхнувся, схвально похитав головою і сказав задоволено:

— Молодець, Юрчику! Правильно вирішив: звичайно, треба все розповісти зразу. Зовсім не казати не можна. А за що в тебе четвірка?

Юрчик аж очі витріщив. Звідкіля дід знає?! Невже йому хтось вже розповів про четвірку? Може, вчителька по телефону сказала?.. Та ні, хіба ж про четвірки говорять батькам? То ж не двійка! І потім — звідкіля дід знає, що Юрчик вагався — казати чи не казати?

— Ніхто мені нічого не казав, ні по телефону, ні по радіо! — сказав дід. — Просто ти сам зараз про це думаєш, а я читаю твої думки.

"Думки читати не можна, це ж не книжка!" — подумав Юрчик.

— Ні, можна, — сказав дід, — ну, якщо не читати, то слухати, це все одно.

Юрчик посміхнувся. Що за чудасія? "От подумаю зараз щось неймовірне, — вирішив він, — подумаю, що зараз не зима, а літо, і ми не в місті, а на дачі!"

— На жаль, зараз таки зима, — не задумуючись сказав дід, — і ми не на дачі, а в місті!.. Може, ще подумаєш щось неймовірне, чи ти вже впевнився, що я читаю або чую твої думки?

— Це справді так, — розгублено сказав Юрчик, — А як це ти робиш?

Дід засміявся і відвів од свого вуха руку, на яку він спирався. На долоні в нього лежав якийсь невеличкий чорний, кругленький прилад, схожий на навушник радіоприймача або на ту частину телефонної трубки, яку прикладають до вуха, щоб слухати.

— Це мій новий винахід, — сказав дід. — Кишеньковий думкоприймач. Якщо прикласти його до вуха й дивитися на людину, ти почуєш думки цієї людини так, ніби вона проказує їх вголос.

— А якщо дивитися на тварину, ну хоч би на кота? — спитав Юрчик. — Або на кита? — додав він, згадавши свою помилку.

— Нічого не вийде. Ми думаємо за допомогою мови, отже, наші думки виражаються словами, які кожен, хто знає цю мову, може зрозуміти. А тварини, зокрема коти чи кити, говорити не вміють. Отже, вони не можуть і думати словами, і за допомогою мого винаходу не можна дізнатися, що вони там собі відчувають.

Юрчик подумав трохи і в загальних рисах зрозумів дідове пояснення.

— А я можу почути твої думки? — спитав він.

Дід посміхнувся.

— Спробуй!

Юрчик обережно взяв у руку дивовижний прилад і приклав до вуха. Пильно дивлячись дідові в очі, він, уважно прислухався кілька хвилин, потім розгублено знизав плечима і відняв руку від вуха.

— Нічого не розумію... Якісь біоструми... тракції, бракції!.. — ображено вимовив він.

— Не тракції-бракції, а абстракції! — поправив його дід. — Це таке наукове слово. Нічого дивного, що ти його не розумієш. Адже ти тільки перший рік ходиш до школи, а такі слова проходять хіба що в десятому класі. А я завжди думаю такими науковими словами, тому ти й не можеш зрозуміти моїх думок... Ну, та годі вже! Дай сюди прилад, я його сховаю, бо від довгого користування акумулятори сядуть.

Дід сховав свій "думкоприймач" у шухляду письмового стола, потім сів на диван і посадив Юрчика біля себе.

— Тепер розповідай, що там у тебе скоїлося з четвіркою! — сказав він.

І Юрчик, звичайно, про все докладно розповів.

II

Протягом двох тижнів в Юрчиковому класі, так само як і в усій школі, всі тільки й говорили про те, що незабаром в Палаці піонерів буде виставка дитячих робіт і що треба обов’язково на цю виставку подати щось цікаве. Всі не тільки говорили про це, а й завзято працювали. Дівчатка робили якісь надзвичайні вишивки, юні художники створювали цілі картинні галереї нових малюнків — щоб було з чого вибрати. Але переважна більшість хлопців, — і Юрчик, звичайно, в тому числі, — робили чудову, прекрасну, блискучу модель космічної ракети.

Вони пиляли, стругали, клеїли, фарбували, не шкодуючи сил і часу. І деякі з них навіть так захоплювались цією роботою, що і про домашні завдання забували. Не "деякі", а один такий був, і це був саме Сергій, Юрчиків друг.

— Ат, іще мені ці уроки! — казав він, — Ну й нехай будуть погані оцінки — трійки, двійки — три копійки!.. Потім виправлю, а зараз — ракета важливіша!

Це він так, звичайно, Юрчикові казав, а не вчительці. І хоч Юрчик з ним не погоджувався й доводив, що й те і те важливо, та Сергій тільки недбало махав рукою і біг крутитися біля ракети.

Чому крутитися? — а тому, що справжньої користі від нього в спільній роботі не було. Він був такий швидкий, рвучкий, не дуже обережний: схопиться за якусь дрібну деталь — може й поламати. Та ще й непосида — почне щось робити й кине! Яке ж пуття з такого працівника? Проте хлопці не гнали його, коли він крутився біля них, бо Сергій був дуже веселий, дотепний і розважав усіх своїми жартами та кумедними примовками.

І от вже наблизився строк, коли треба було подавати всі роботи на виставку. Але ще за три дні до цього строку цілком готова чудова, прекрасна, блискуча модель космічної ракети вже стояла на окремому столику в Юрчиковому класі і викликала заздрість і захоплення всіх учнів, які приходили на неї подивитись, навіть з четвертого класу!

Того дня, коли трапилась подія, про яку ви зараз дізнаєтесь, була дуже приємна зимова погода. Падав сніг, але морозу не було, і через те сніг був м’який, пухнастий, липучий — з такого снігу найкраще ліпляться сніжки! З такого снігу можна швидко скачати великі білі кулі, а з них скласти снігову бабу!..

Отже, нічого дивного, що під час великої перерви всі школярі повисипали в шкільний садок і пішла тут весела метушня: в усіх кутках саду водночас почали зростати снігові баби, а посередині — фортеця, і над усім цим безперервно увсебіч літали сніжки.

Юрчик з Сергієм, звичайно, теж були тут. Вони пліч-о-пліч завзято захищали першокласну фортецю від нападу другокласників і тільки тоді трохи перевели дух, коли супротивники відступили й заходилися й собі будувати фортецю в протилежному кутку саду.

— Готуйтесь, друзі! — вигукнув всіма визнаний командир першокласників Олежка. — Зараз ми самі підемо в наступ!

— Ой, почекайте! — сказав Сергійко. — Без мене не нападайте! Я тільки збігаю до класу й візьму рукавички, я їх забув у портфелі!

І він щосили захукав на свої червоні й мокрі від снігу кулаки.

— Так біжи швидше!

Сергій не примусив себе довго чекати. За кілька хвилин він вже був знову тут, і шалений сніговий бій відновився з перемінним успіхом для тої й цієї команди.

Та ось пролунав дзвінок. Учні повернулися до класу. Раптом їх приголомшило страшне видовище: чудова, прекрасна, блискуча модель космічної ракети лежала на столі поламана, потрощена, зруйнована!..

Якусь мить всі стояли мовчки, ніби їх громом ударило. Потім з обуреним галасом кинулися до свого понівеченого витвору.

— Який негідник це зробив?!

— Як це сталось?!

— Це хтось навмисне, з заздрощів!..

— Віддухопелити б капосника, щоб знав!

На галас прибігла вчителька, і не тільки своя, Васа Павлівна; з інших, сусідніх класів — теж, там все одно не можна було починати урок через цей галас.

— Не треба нікого духопелити, — сказала Васа Павлівна, оглянувши пошкодження, — треба дізнатися, хто це зробив, і примусити того полагодити модель. Справа нелегка, але цілком можлива.

Але хто ж це зробив?

Ніхто не признавався!..

Незабаром стало відомо, що всі учні першої зміни під час великої перерви були надворі. І ніхто сторонній до школи не заходив. І вікна в класі були зачинені, отже й вітер не міг перекинути модель і наробити шкоди.

— І з нашого класу теж всі були надворі! — сказав Олежка.

І тут раптом він нібито щось згадав і глянув на Сергія. І Юрчик теж згадав... Ні, не всі учні з їхнього класу були весь час надворі!

— Сергій бігав до класу по рукавички! — сказав Олежка. — Модель тоді була ціла, Сергійку?

— Та я, правду кажучи, й не поглянув у той бік! — відмахнувся Сергій.

— Слухай, а може, ти зачепив її... якось випадково?

Сергій почервонів по саме волосся.

— Та ти що... на мене думаєш?

Учні оточили Сергія. Він стояв серед них розгублений і зляканий. "Звичайно, це він... напевно він!.. Ще й запирається, боїться признатись", — таке було написано в поглядах товаришів, хоча ніхто не вимовляв цього вголос. І він не знав, куди дітися від цих поглядів.

— Якщо це ти зробив, скажи правду, — сказала Васа Павлівна. — Мало що з ким може трапитись! Ми всі допоможемо тобі полагодити модель.

— Я не робив!.. Я й не подивився на неї! — вигукнув Сергій в розпачі, — Я правду кажу!.. Хіба ж тільки я один був у класі під час перерви?!

— А хто ж іще, крім тебе?

— Всі ж були надворі!

Сергій не відповів.

Він обвів весь клас якимось здивованим поглядом, потім насупився, стиснув губи і, нічого не кажучи, одвернувся від товаришів.

Васа Павлівна докірливо глянула на нього й наказала всім сідати за парти й братися за книжки. Всі розійшлись і посідали на свої місця, приглушено висловлюючи обурення. Ніхто, звичайно, не повірив Сергієві. Недаром він був у класі всім відомий пустун і шибайголова. Але досі ніхто не знав його за брехуна і боягуза!..

Юрчик сів на своє місце біля Сергія страшенно збентежений. І він також, як усі, думав, що то Сергій поламав модель. Але разом з тим йому було дуже шкода свого приятеля і просто не вірилось, щоб він міг отак уперто брехати і боятися визнати свою провину!.. Йому було соромно за Сергія.

Сяк-так уроки закінчилися, і всі пішли додому. І Юрчик з Сергієм, як завжди, пішли разом. Вони йшли й мовчали. Нарешті Сергій сказав:

— Не віриш мені? Бачу, що не віриш!..

Юрчик промимрив щось невиразне.