Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

З канапок огірочки і ковбаска на підлогу не впали, кава не розлилась. Але я був радий, що нічого подібного не сталося.

8

Після трапези розмова знову потекла у звичному руслі, але, на відміну від першого акту п'єси, тепер говорили про все що завгодно, лише не про покійного адвоката. Здавалося, що Яків Маркович Зінгер був зайвим на цьому святі життя, а присутні зібралися тут з якоїсь іншої нагоди – і не тому, що він вмер. Петрович залишався ніби над розмовою. Звичайно, він відчував себе чужим у цій компанії. Мабуть, корона спала б йому з голови, якби він сказав бодай одне слово. З іншого боку, присутні не помічали його королівської величності, інакше б не дозволяли собі розмовляти так, ніби Петровича нема поруч. Проте люди такого типу, як Петрович, живуть у своєму світі, здебільшого вигаданого ними ж самими, тому людські закони їх абсолютно не стосуються. Ні, певних правил вони, звичайно, дотримуються, хоча це й не уберігає їх від того, аби не виглядати білими воронами на тлі людей, яких ми вважаємо правильними. Внутрішній світ таких, як Петрович, дуже розмаїтий, хоча непосвяченим видається нудним і обмеженим. Насправді абсолютна більшість людей живе у чорно-білому всесвіті, а різнобарв'я є формальним доповненням їхнього буденного і сірого життя. Кольори не відіграють для них тієї ролі, що мають місце у житті творчих натур. Емоції обмежуються словами на кшталт "кохання", але це лише подразник для мозку, як виділення слини під час вживання їжі. Еволюція аж занадто спростила життя людини, ускладнюючи, однак, процеси творення. Нове народжується в муках, для нього потрібні нові складні формули. Це вже потім табличка множення, скажімо, видається простою й геніальною, а шлях до її творення був тернистим і багатовимірним. Петрович, безумовно, належав до творчих натур, які ось це своє визначальне начало тримають глибоко всередині себе, навіть, я би сказав, приховують його від інших. Це не боязнь того, що їх розкусять, щоби зрозуміти, якими вони є насправді. Зрештою, ця таємниця полішинеля рано чи пізно вилізає назовні. Насправді мова йде про намагання якнайдовше захистити від чужих людей свій внутрішній світ, хоча кінцевий результат все одно є очевидним. Але принаймні можна виграти час і творити те, на що не здатні інші. Творчі натури в кінцевому результаті мусять змиритися з тим, що все-таки чужі люди своїми брудними лапищами залізуть у їхній внутрішній світ і зруйнують його.

А далі сталося те, чого я не міг побачити навіть у найжахливішому сні. Та й найбурхливіша письменницька уява не змогла б цього передбачити.

Перевалило за третю годину ночі. Очі заплющувалися самі по собі. Кава мала лише короткотерміновий ефект. Мені здалося, що уві сні я побачив дружину. Вона стала на коліна і почала молитися перед труною, в якій лежало тіло Якова Марковича Зінгера. Розмова стихла. Всі з цікавістю спостерігали за моєю половинкою. Звісно, її багато хто знав у нашому місті. Пікантно виглядало те, що вона навідалася до покійного посеред ночі, ставши черговою підозрюваною Нишпорки. Дехто кидав зацікавлені погляди на мене, і я доволі швидко втямив, що це не сон, що дружина справді за якийсь метр від мене. Бадьорість з'явилася моментально, а мозок видав перший результат: вона приїхала перевірити, на яку ж то молодицю я запав. Але зараз у квартирі Якова Марковича Зінгера не було нікого з осіб протилежної статі. Жінки, які розносили на тацях горілку, канапки і каву, щезли не знати куди. Мабуть, це були сусідки покійного адвоката, тож пішли додому, аби трохи поспати. Ситуація видавалася трагікомічною, і я усміхнувся. Це ж треба! Чи не вперше за багато років моя дружина упіймала облизня. Зазвичай я був бодай у чомусь, але винен. За багато років спільного життя мені вдалося трохи вивчити вирази на обличчі дружини. Безнадії не було, але відчувалося, що моя половинка гарячково шукає вихід із ситуації. Звісно, вона намагалася не подавати виду, особливо переді мною, що розраховувала застукати мене на гарячому, – в значенні, що я обійматимуся-цілуватимуся з якоюсь молодичкою. А тут такий провал. Я знав, що дружина вміє знаходити вихід із будь-якої ситуації. В даному випадку їй допоміг Петрович. Тільки-но дружина закінчила молитву, підвелася з колін і сказала: "Слава Ісусу Христу!" – як Петрович по-молодечому зірвався з місця, став біля неї і жестом запросив сісти на своє місце. Вона відповіла усмішкою, подякувала і попрямувала до вказаного крісла, а Петрович вийшов із кімнати, озирнувшись і кинувши на мене погляд переможця.

Звичайно, розмова була поновлена, а дружина взяла у ній активну участь. Колишній прокурор Дрогослава і Нишпорка жваво розмовляли з моєю половинкою, яка завжди любила бути в центрі уваги. Я вдивлявся в неї, але вона робила вигляд, що не помічає моїх поглядів. Доволі швидко дружина знайшла причину, чому серед ночі завітала до покійного адвоката. Я почув, що про це вона розповідає Нишпорці й колишньому прокуророві міста. З'ясувалося, що в мене хворе серце, мені не можна перенапружуватись, а тому вона розбудила зятя, який заїхав за нею, і вони зараз заберуть мене звідси.

Бідний зять! Дванадцять років тому він став жертвою моєї доньки, яка мала такий же волюнтаристський характер, що й її матуся. Увесь цей час жінки тероризували його. Уявляю собі, що він пережив, коли серед ночі йому наказали їхати, аби забрати мене від покійного. Я проводив із зятем багатогодинні профілактичні бесіди, намагаючись втовкмачити в його бідну голівоньку, що найбільшим надбанням людства є воля, але все виявилося марним. З'ясовується, є такі люди, яким подобається бути в рабстві під орудою жінок. Скерувати зятя на путь істинний виявилося мені не під силу. Що ж, кожний божеволіє по-своєму, і навіть щастя у таких випадках є різновидом божевілля.

Але повернімося до мого серця. Чесно кажучи, серце в мене було як серце – не гірше і не краще, ніж в інших, і особливих проблем з ним я не мав. Але вступати зараз у суперечку з дружиною – значить, мати потім проблеми на свою голову ще не на один день. Тим більше, що сказала вона це голосно, аби почули не лише колишній прокурор міста і Нишпорка, а й усі присутні. Мені здається, що навіть Яків Маркович Зінгер це почув, бо якось дивно подивився на мене. На відміну від дружини, я не любив бути ні в центрі уваги, ні говорити про мої болячки, тому волів якнайшвидше вшитися звідси. І коли дружина показала поглядом, що ми зараз помолимося й підемо геть, з радістю прийняв її пропозицію.

Звісно, у той момент я найменше думав про мій майбутній роман, де головним літературним героєм мав стати Петрович. Було шкода, що дружина перекреслила мої плани переговорити з ним. Водночас я розумів, що коли захочу довести цю справу до логічного завершення, то завжди зможу знайти Петровича на парастасах чи похоронах і порозмовляти з ним. В принципі, лінія його поведінки доволі яскраво вимальовувалась у моїй уяві, і якби я хотів написати роман, у якому було би двадцять відсотків правди чи, точніше, правдоподібності, а вісімдесят займали мої вигадки і фантазія, то хоч завтра міг би написати перші рядки. Але мені розходилося на іншому. Можливо, створити натуралістичну картину і не вдасться, бо для цього, погодьтеся, теж потрібен неабиякий талант, і, мабуть, навіть більший, коли просто вигадуєш і фантазуєш, проте мені треба було наповнити образ Петровича реаліями його життя, не використовуючи одну із небагатьох імовірних схем і не йдучи вслід за шаблонними взірцями.

Коли ми виходили з дружиною із квартири, я просто хотів подивитися Петровичу в очі, ніби сказати йому, що це наша не остання зустріч. Але людини, яка мала стати головним літературним героєм мого майбутнього роману, ніде не було. По дорозі додому, коли зять обережно їхав вуличками нічного Дрогослава, ніби на кожному кроці нас могла збити зустрічна машина чи пішохід потрапити під колеса, я думав про Петровича, вигадуючи, куди ж той міг подітися. Я не зміг придумати кращого варіанту, ніж того, що він пішов ночувати до однієї із сусідок, які носили на тацях горілку, канапки і каву. Мабуть, це було банально, і я усміхнувся сам до себе. Петрович – занадто складний організм, щоби можна було застосувати до нього аж таке просте, я би сказав, примітивне розв'язання проблеми.

Перед нашим будинком зять зупинився і вискочив із машини, аби відчинити дверцята тещі. Ось цього в нього справді не відбереш. Галантність, здається, всмоктав з молоком матері. Дружина часто привселюдно каже мені, що цієї якості нашого зятя мені явно бракує. Я й не сперечаюсь. Проте свого часу привабив дружину, мабуть, іншими якостями, якщо вона погодилася вийти за мене заміж. Коли зять прощався з нами, я прочитав на його обличчі полегшення, адже вже не треба демонструвати тещі вірнопідданість.

Уже в ліжку я теж думав про Петровича, але не щось конкретне, а абстрактне, ніби мова йшла не про цього чоловіка, а про явище. Здається, тієї ночі він наснився мені, але не буду стверджувати зі стовідсотковою гарантією, бо коли я прокинувся, то вже нічого не пам'ятав.

9

Я розплющив очі. Потягнувся за мобілкою. Була сьома ранку. Так і мало бути. Мій організм має свої особливості: коли б я не засинав, прокидаюсь о тій же годині. Спав, мабуть, не більше трьох годин. Дружина сопіла поруч.

Згадав кінцівку останнього сну. Міський голова Дрогослава зачитує з папірця, що помер такий-то і такий-то (а мова про мене!) – і лунає святковий туш (здихалися!) і марш Мендельсона (одружився з Лихим, гей нещасний!). Що за чудасія? Намагаюся на цьому не зациклюватися. Це ж лише сон.

Пригадую, що сказав священик на парастасі: похорони Якова Марковича Зінгера завтра об одинадцятій. Тобто вже сьогодні. Можу ще три години поспати.

У голові народжується рядок:

Минають дні, лиш шелестять сторінки.

Ну ось, мені треба добре виспатись, а тут натхнення завітало до мене. Ще би знати, хто моя Муза.

За першим народжується другий рядок:

Немов читаєш книгу забуття.

Повторюю про себе два рядки разом:

Минають дні, лиш шелестять сторінки,

Немов читаєш книгу забуття.

Вслід за ними відразу відтворюю ще два рядочки:

Ти, чоловіче, створений для жінки –

І в цьому сенс твого життя.

Стає весело.