Будь мечем моїм - Олександр Олесь

Бог єдиний зна,

А із нашою «могилою»

Не рівнялась ні одна».

 

Крим, 1908

 

«Дай руку, мій вітре крилатий…»

 

 

Дай руку, мій вітре крилатий,

І вірного друга забудь,-

Брати мої б’ються за волю

І в військо до себе зовуть.

 

Прощай, моє море бентежне,

Що помсту збудило в мені,-

Брати мої з скелями б’ються

І падають мертві в борні.

 

Прощайте, чайки легкокрилі,

Літайте і плачте без слів,-

Чайками кричать мої сестри

Над трупами рідних братів.

 

Прощай, моя мати-природо,

Навіки прощай і прости

І сина свого без прокляття

Упасти побідно пусти.

 

1906

 

«Усе жило, усе цвіло…»

 

 

Усе жило,

Усе цвіло

І в щасті раювало.

 

Сади пахтіли,

Річки шуміли,

І сонце всіх вітало.

 

І цвів весь край,

Як Божий рай,

Де душі не страждали.

 

І тільки лози

Губили сльози,

За всіх одні ридали.

 

1907

 

«Дурю себе, в думках другу малюю…»

 

 

Дурю себе, в думках другу малюю,

Другу пещу, другу цілую…

…Відбувся шлюб… музика… сміх…

І я всміхаюся до всіх,

І я їй ніжним голубом воркую.

 

Коли ж я келих повний піднімаю

За щастя випити до краю,-

В той самий мент здаля, з руїн

Розітнеться погребний дзвін,-

І я в знесиллі руку опускаю…

 

1905

 

ПІСНЯ СЛІПИХ

 

(Етюд)

 

 

Дайте сліпим, дайте незрячим,

Дайте.

Дайте покараним праведним Господом,

Дайте.

 

Світ нам застелено чорною хмарою,

Сонечко яснеє ще нам не сходило…

Ой, до труни ж ми його не побачим…

Дайте сліпим, дайте незрячим.

 

Риплять вози, і ржуть коні,

Шумлять люде, як ті ріки.

То-то дива на ярмарку,

То-то дива буде!

Шумлять люде,

Як ті ріки.

 

Ми тільки плачем -

Бідні каліки…

Плачем, не бачим…

Дайте сліпим,

Дайте незрячим.

 

1908

 

«Поставте келихи і оргії спиніть…»

 

 

Поставте келихи і оргії спиніть,

Вінки з голов своїх заквітчаних зірвіть

І тихо в траурах схиліться на коліна:

 

Вона в труні лежить, прекрасна Україна,

Лежить, немов жива, ще тепла на столі,

З стражданням на устах і кров’ю на чолі.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Поставте келихи і голови схиліть,

І журно з співами за марами ідіть,

Бо диких оргій вам простить вона не схоче…

 

І ледве ви вночі розкрили б очі,-

Як в білім савані угледіли б її,

З стражданням на устах і кров’ю на чолі.

 

1908

 

 

«Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть…»

 

 

Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть,

Що завжди сумують з слізьми на очах,

Гойдаються журно і плачуть по сонцю,

І дивляться в небо з докором німим.

 

А вигляне сонце, засяє над світом,

Вони усміхнуться крізь смуток йому

І важко зітхають, і тихо шепочуть:

«Ах, сонце! чому ти раніш не зійшло?!»

 

І ти, моя квітко, тим квітам подібна…

Глянь,- прапори мають в народних руках,

І дзвони сміються і волю вітають,

А ти, мов черниця, на цвинтар ідеш.

 

1907

 

ТАЙНИ НОЧІ

 

 

Тихше, тихше! Не диши!

Нас почують комиші…

Розлетяться, зникнуть чари,

І потонуть ненюфари.

 

Глянь сюди,- стрункий комиш

Осоку стиска міцніш

І, облесливий, шепоче

Про її літа дівочі.

 

Притулися! Вгледять нас…

Чуєш? - пісня полилась…

Ти не бачиш, хто виводе?

Не вставай: примітять води…

 

Зашуміла десь трава…

Ах! Русалка виплива…

Вся в каміннях, в сріблі, в росах,

І лілеї білі в косах.

 

Тихше, тихше! Не диши!

Щоб не чули комиші,

Не розвіялися чари,

Не втонули ненюфари.

 

Краще стань лозою ти

І на березі рости.

Я ж в комиш перероблюся

І до берега схилюся…

 

Ти - лоза, а я - комиш,

Будем дихати вільніш

І нікого не злякаєм

Більше в цім раю безкраїм.

 

1907

 

«Вийди! Ще срібнії шати…»

 

 

Вийди! Ще срібнії шати

Зоряна ніч не зніма,

Цвіт осипають гранати,

Вітер на травах дріма.

 

Сонні шепочуть платани,

Хвилі колишуть піски,

Ходять по горах тумани,

Слухають гірні казки.

 

Вийди, щоб сонце стрівати,

Вдосвіта зорі гасить,

Скуті серця розкувати,

З ранком їх радісно злить.

 

1908

 

«Ой була на світі та удівонька…»

 

 

Ой була на світі та удівонька,

Трьох синів мала,

Ночі не спала,

Їх доглядала,

В чистім любистку синів своїх милих купала.

 

Що один з трьох синів звавсь Івашечко…

Бога не боявся,

Хати відцурався,

До панів найнявся,

Килимом під чоботи панські послався.

 

А що другий син звавсь Василечко…

Він потиху встав,

Скриню розрубав,

Скарби всі забрав,

Матір свою рідну, неньку свою бідну обікрав.

 

Щонайменший з трьох синів був Незнаїчко…

Стріли його люди,

Розкололи груди,

На очі наклали полуди…

Ніколи ж він світу Божого бачить не буде.

 

Прийшла мати до Івашечка,

Голодная стала,

До вікна припала,

Плакала, ридала,

Руки свої схудлі простягала.

 

Вибіг синок, кричить, сердиться:

«Моя хата скраю,

Я тебе не знаю,

Іншу матір маю.

Її пою, її кормлю, її доглядаю».

 

Прийшла мати до Василечка.

Голодная стала,

До дверей припала,

Плакала-ридала,

Василечком ріднесеньким сина узивала.

 

Вибіг синок, кричить, сердиться:

«Моя хата скраю,

Василя не знаю,

Інше ім’я маю,

Себе кормлю, себе пою, про себе я дбаю».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Ой додому вдова повернулася,

На землю упала,

Коси собі рвала,

Життя проклинала,

До сина свого, до найменшого промовляла:

 

«Ходім, сину мій, ходім, синочку,

Зігнімось, як лози,

Станем на дорозі,

На лютім морозі,

Може, хто з прохожих зглянеться на наші сльози».

 

Ідуть вони, тужать, степом, селами…

На їх голосіння

Дають їм каміння,

Лушпиння з насіння.

Велике ж твоє, Праведний, терпіння.

 

1908

 

«Долини сплять, а я на горах…»

 

 

Долини сплять, а я на горах

Один на цілу ніч стою,

Шукаю в небі, в добрих зорях

Зорю недобрую свою.

 

Шукаю я, щоб їй віддати

Назад усі дари її,