Гайдамаки - Вовчок Марко
По ту ліщину я й брався, бо на завтра вдосвіта замислив наловити риби. Робаків же накопав цілісеньку торбинку, до того мав аж три гапличка з тітчиної корсетки, а такі, що й сома б вдержали. Не бракувало мені й дроту — хоч він трохи взявся іржею, а був ще такий уробний, що я з його гачки майстрував, наче млинці пік. А як до того добра конешне треба тонкої, а рівненької ліски, то хоч і далеченько, а мусив до проліска по ліщину.
Спізнився я, пораючись коло свого ножика. Як в батька порепалась на шматки стара коса, то я змайстрував собі славний, довгенький, кінчастенький, а держальце з липини. Треба було так його насталити, щоб не те гілки, щоб волосочок перетинав.
Поки насталив, і зорі почали висипатись. Іду стежкою. Місяць на уповні і така ясна посвіта, що на стежинці хоч голки збирати. І тиша — наче кожнісенький листочок, кожнісенька билиночка спочива.
Коли враз — шелесть, шелесть... Щось попередо мною з гущавини на стежку чи випало, чи вилинуло і повіялось, як на крилах...
Аж поточивсь я... а схаменувшись, у тропи...
Та зникло воно, наче й не виявлялось. Спинивсь я та вже і не зважуся, чи йти по ліщину, чи не йти. Збігло мені на думку, чи не лісовничку я вгледів, бо здалося мені, що віялась попередо мною неначе дівоча постать — гнучка та висока — і миготіло щось біле, а знав я, що лісовнички огортаються біленькими плахточками, самі холодні та біленькі, як сніг, тільки коси зелені.
Постояв, дожидаючи, може, знов уявиться, та не діждавши, побрався додому. Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись. Знаю, що лісовничка не зла личина — аби ти її не займав, то вона тебе зроду не зачепить... А проте серце тенькає.
Тиша і пусто.
Хоч іду стихенька, а таки йду, і ось вже наша загорода, коли схаменувсь, що ножика загубив, — мабуть, як пустивсь за лісовничкою, бо, ішовши по ліщину, мав його в руці. Повертаю назад і теж не дуже поспішаюся, бо серце таки невгаває, тенькає. Не дійшовши того місця, звідки зірвався на довідку, бачу здалека, блискотить на стежці мій ніж.
Коли знов шелесть-шелесть...
Скаменів я і очам своїм віри не йму — устріч мені Катря!
— Катре, се ти?
Спинилась.
— Я, — каже. — Не пізнав?
— Де ти ходила?
— А я, — каже, — недалечко. Загубила намисто вранці, як ходила до озера прати... то все шукала.
І Катря — й наче не вона: очі якось запали і такі великі-великі... А біла! Коли б не брови темною смугою на чолі, сказав би, не жива істота, а з крейди.
— Знайшла? — питаю.
— Знайшла, — одказує, беручись за намисто — ось... А ти де ходив? — пита.
— Я брався по ліщину, тудою поза старі явори, на пролісок, та мене щось дуже налякало.
Розказую, яке мені учуялось... Слуха, не озиваючись. Питаю, чи коли бачила лісовничку. Ні, ніколи не бачила. Як вже доходимо нашого дворку, вона мені каже:
— Не нагадуй тітці за намисто... Нема чого... бо знайшлося.
— Добре, — одказую, — не буду нагадувати. Хіба тітка сваритиметься?
— Ні... а таки не нагадуй.
— Не буду.
Тітка, упоравшись, сидить на хатньому порозі.
— Славно погуляли, дітки? — питає.
— А славно, — одказує Катря.
— Головка не болить, Катрусю?
— Не болить... Тільки втомилась я дуже... спати хочу...
— Та й час вже, голубко. Ти ж цілісенький день то полола, то сапала... Ще б то не втомитись! Ти як візьмешся працювати, то й рук не покладаєш, здоров’я свого не шануєш! Де твої, дитино, рум’янці? Ти ж в мене була рум’яного личка, а тепер як хустонька біла...
— Се так вам здається, тіточко... се від посвіти... дуже місяць світить.
— Ой голубко, шануй здоров’ячко! Бо, не шанувавши, сама змалиш собі віку...
Полягали спати.
Того року Господь таке тепло дав, що ми трохи не від Великодня спали, як то кажуть, вітерком оплетені, а небом укриті. Недалечко хати була така чималенька, а придобна устронь, що липина обросла її, наче устінню. Дуже любив я тут ночувати. Засипаю, а понадо мною розискрюється зоряна Дорога, блискоче Віз, сяє Чепіга. Пахне вітрець, дихає, і думки усякі, і гадки. І заснеш, наче хто тебе заколише. Але того вечора чогось мені не спалось, тільки дрімалося. Роздрімаюся, та разом і прокинуся і знов дрімаю, а не засну, хоч зшивай очі.
Отак лежав я, мабуть, довгенько, коли щось мені почулося — якийсь ледве чутний чи порух, чи подих. Насторожився, прислухаю. А така ясна посвіта, що темна липина аж сяє. Знов чується. Підводжусь — чи не лісовничка?
А се Катря — заросилась сльозами, зчепила рученята та наче умліває з жалю.
А де вона ходила? Шукала, каже, намиста на кладці. Понад кладкою старий явор, як намет — хоч ясна посвіта, там темно. І похвалялася тітці, що славно ми нагулялися, нібито вона зо мною... і заказала говорити тітці за намисто.
— Катре! чого се ти?
Стрепенулась і шептом промовила:
— Тихо, Матвійку, тихо, не збуди тітку... Се я того, що в мене голова болить. Спи, братіку, і я спатиму...
— Катре! — покликав.
— Дай мені покій, Матвійчику, — одказала, — я дуже спати хочу.
Що тій Катрі сталося? — думаю. — Нехай тяжко голова болить, а таки дорослій дівчині плакати такими ревними сльозами не припада. Не виніжена вона: як торік, колючи тріски, зсікла собі руку, що кров аж ревнула, то більш вжахалася і охала тітка Мокрина, а вона її вговоряла та жартувала: "Дарма, тіточко, хоч воно трохи й болить, та на розум мене наставляє. Знатиму, що сокира не прийма іграшок — як нею орудувати, то треба дивитись у дві оці"... І невередлива вона: як нездужала — нездужала важко, всенька горіла, як вогонь, стала тоненька, як ниточка, — а і разу не застогнала.
Начудувавшись, вже став я й засипати, коли заграла труба по лісі. А трубою панські посланці викликали батька. Чого ж се його викликають опівночі?
Зірвалась тітка, бачу, й Катря схопилась. Чую, скачуть і спиняють коней коло нашої хати. Тітка обхопила мене, не пускає. Таки я вибрався — на коні Іван Жменя, старий дворак, панський улюбленець, а за ним ще четверо двораків кінних.
— Гей, лісник! — зіпає Жменя.
— Іду, — озивається, надходячи, батько.
— Шукаємо Солодкого Дороша — не бачив?
Серце як не розбило мені грудей — мого Романця старший брат!
— Не бачив, — одказує батько.
— Втік вчора на смерку. Бачили його недалеко, коло пущі. Певно, тут десь ховається. Шукаймо...
— Ти, Микито, — приказує парубкові, — зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?
— Чув.
— Пам’ятай добре!
Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, — дохожалий дворак і двоє молодших.
— Шукаймо! — загадує Жменя.
— Шукаймо, — одказує батько.
Та й розсипались по пущі.
Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?
— Ходім, тіточко, у хату, — каже Катря, — зарані обід зваримо...
Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, — може, трохи бліденька — порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду...
— Оздоровіла головка? — питаю.
— Оздоровіла, — каже.
Тітка, не дочувши, та до мене.
— Чого питаєш, Матвійко?
— Пустує, — відказує за мене Катря, — щось давнє згадує.
Тітка, що все шептала, благаючи милостиву Пречисту, трохи насмілилась.
— Здоров, Микиточку! — підходячи до парубка та сідаючи коло його на ослінчику. — Чи давно тебе взято у двір, голубе? — пита.
— Вже третій місяць у дворі, — одказує Микита.
Такий здоровий, гарний парубок, тільки дуже невеселий.
— Не звик ще? Сумуєш?
Наче недочув.
— А мати давно бачив?
— Давно.
— Усе нездужає?
— Нездужає.
— Горенько наше! так вже, мабуть, Господь приділив... От нещасливий той Дорош... Як се його лихо спіткало? Розкажи, серце...
Він і розказав.
— Не вгодив Кучеренковій Оксані, що тепер господарює на дівочій виспі, — розказує. — Позавчора приніс їй від пана якісь ласощі, та й кинув, як собаці, а вона у плач. Дізнався пан: "Як ти насмілився, мурло? Перепроси!" Не перепросив... Вранці його покарали і не так, щоб сильне, а він підвівся та й знов упав... Спіжарний Юхим казав: "Нехай трохи облежиться під стайнею у холодку"... Лежав там аж до панського обіду. Кличуть його до покоїв — він при панськім обіді віяв липовим гіллям понад столом, — не йде, шукають — нема. Спіжарний вже послав Дмитра Панченка. Пан наче не завважив: були гості, і обідали, і вечеряли. А Дороша все нема. Як випровадили гостей та дознався пан, що не знайшли Дороша, то наче сказився: "Щоб достали його живого чи мертвого".
— Достануть! — промовила тітка Мокрина. — Як йому, нещасливому, сховатись! Знала я його ще отаким узличком... Було прибіжить до нас: "Де Катря?" Пам’ятаєш, Катрусю?
— Пам’ятаю, тіточко, — одказує.
Впоралась і тихенько сидить собі трохи оддалік.
— Молоденька та Оксана, а як вже згадючіла, — править тітка Мокрина. — Скарає її Господь... Давно ж її взято?
— Тижнів, може, два, а то й більш.
— А Тесленкову Варку вже викинуто?
— Ні, і Варка на виспі, і Бондаренкова Ївга. Там їх аж три...
Розпитує тітка Мокрина, розказує Микита, а всі прислухаємо. Тихо в тій темній пущі і, здається, ось-ось звідтіль почується голос і гомін... Вже й зоряється — тихо. Вже й на день благословилось. Ранок в Господа ясний та веселий, наче сміється. От, здається, шмер... от ніби зашорошило... от-от, здається, тут вони... Ні... Знов прислухаємо. Чи то лист, чи то... Та й ізводило ж те прислухання!
Тихо. Тільки птаство пурхає, співа та щебече, та поранній вітрець ледве шелестить листом.
Минає й ранок... Вже й по півдні...
— Їдуть! — промовив Микита.
Чуємо... Ближче та ближче... От Жменя, от його помічники, от батько...
Не знайшли! Не піймали!
— На коней! — гримнув Жменя. Зизнув пугою, та до батька:
— Ти за нами слідком!
Попростували до панського двору. Батько побравсь за ними.
Тітка, що почала хреститися, дякуючи Пречисту, і хреста не звела: не минеться лісникові, що пущею втікають!
— Ви, діточки, не бійтесь... не журіться, — ледве з жалю промовляє, а нас тішить, — може, пан і змилується, може, подума: як його лісникові знати, як вгледіти... Пуща велика... Хіба ж так не бува, що якось... Мати Пречиста заступить...
А сама незчувається, що сльози старе її обличчя росють.
— Мати Пречиста милосердна... А якщо спостигне кара, то перетерпимо... Перетерпимо, діточки, бо хіба ж ми тільки терпимо? Усі... скрізь... Усі... скрізь...
— Годі вже, тіточко, — промовила Катря.
Вона, Катря, не плакала. Сиділа нерухомо у куточку.
А я побрався до того старого дуба, що стояв на окрайку, та з верховини дивлюсь на панську садибу.
