Микита Братусь - Гончар Олесь

Тупне ногою, крикне: "Стань Оришко, суницею!", і станеш привселюдно суницею".

— Ти сьогодні, бабунику, в настрої... Мабуть, встигла когось уже вилаяти ради празника, що така весела?

— А таки встигла, Микито...

Бач, як вгадав!.. Ще б пак не вгадати: відомо, що вона кожного, хто зайде до неї на ферму, спочатку як слід вилає (здебільшого нізащо), а тоді вже розпитає, чого прийшов, у якій справі, і погомонить з тобою цілком людяно.

Дивно, як тільки з нею там корови уживаються? Мало того: "Ми, каже, сердитого сторожа на фермі не тримаємо. Він нам корів нервує". А сама вона їх не нервує! Мабуть, уже наші селекціонери вивели якусь нову породу корів з волячими нервами.

— Сідай, дідунику, їж, поки не вичахло... О, далеко не завжди величає мене Оришка дідуником! Якщо вона так звертається до мене, то це означає, що вона зовсім грайливо сьогодні настроєна.

— Я ще й не проголодався, бабунику... Недавно мене тут дівчата пирогами пригощали.

— Та я бачу, що розшарівся, як півень... Мабуть, уже і в льох забігав до тієї вертихвістки? Це вона про комірницю.

— Забігав, але не випив і наперстка. Поспішав — за секаторами бігав.

Оришка на мене одним оком свариться, а другим — сміється

— Так і повірила... їж.

Біда мені, що я такий шаркий та червонощокий, що енергія з мене джерелом б'є. Багатьом здається, що Братусь завжди під градусом, завжди напідпитку, а між тим, я від природи такий рухливий та повнокровний.

— Хто-хто, а ти, Оришко, мусиш уже знати, від чого я шаркий: перцю стрючкуватого багато вживаю, а він розганяє кров. Дівчат моїх там не зустрічала? До вас поїхали, на ферму.

— Бачила: перегній накладають. А ти що — скучив уже за котроюсь?

— Та майже... Це ти з ними і посваритися встигла?

— Ні, я їх зоддалеки, з дому бачила. З кіношниками вранці посварилася — другий день на фермі товчуться.

— Не тим боком тебе знімають, чи що?

— "Товаришко Братусь, сядьте нам отак та робіть отак..." Жевжики, вони мене вчать, як корів доїти! "Ви, кажуть, ремствуєте і виражаєтесь, бо не знаєте, скільки коштує наш фільм... Тисячі з'їв! А ваше молоко? Що це за продукція? Та якщо навіть ви трохи й недодоїте, щоб стати героїнею, то ми вам купимо десяток тих відер молока, тільки ж підкоріть ви нам свій процес, кидайте, коли ми скомандуємо: годі!"

— Не зважай ти на них, Оришко... Вони ще, видно, відсталі.

— Оце ви, кажу, так міркуєте? Ви думаєте, я сама не спромоглася б купити отой десяток відер молока? Купила б і молоко, і вас з вашим фільмом! Та хіба я лише за відрами женусь? А корови, а режим, а досвід? На якому базарі ви купите досвід наших майстрів колгоспного тваринництва? Може, якраз я хочу найвищих удоїв досягти, досвіду собі такого набути, щоб усі потім доярки України його переймали!.. Відчитала їх, гемонів, як сама хотіла, аж полегшало на душі.

Вірю своєму бабуникові, вміє вона вступати в дебати. За наше спільне життя сам переслухав силу її блискучих промов. Одні менш витримані, інші — більш, але всі, як правило, блискучі. Думаєте, завжди вона мріяла про зірку, завжди отак за колгоспне розпиналася? Еге, тоді ви ще не знаєте моєї Оришки!

Ану, пригадаймо перший рік колективізації, найбурхливіші його дні... Хіба то не вона, не оця моя Оришка, обнесла тоді поли на Карпові Лисогорові? На кожних малих чи великих зборах хіба не вона верховодила відсталим жіноцьким елементом?

Ніколи не забуду, як проводили ми взимку напружені вирішальні збори по питанню — бути чи не бути? Школа не могла нас вмістити, — розперли б її, тому зібралися на майдані перед колишньою волостю, і оратори, виходячи на круг, тримали промови під відкритим небом.

Оришка не хотіла на круг, вона сатаніла в масі жіночого натовпу.

— Порозпускайте нас, — репетувала на весь майдан, — повіддавайте нам наших коней та хомути!

Ні в кого не було такої затички, щоб заткнути їй пельку. Голова їй слово, Оришка йому десятеро.

"Коли вона моя жінка, — думаю, — то мушу сам їй заткнути". Виходжу на круг, а передо мною весь майдан захряс людьми. Особливо грізно вирує наше жіноцтво. Бачу, поміж нашими жінками і незнайомі пикаті молодиці шастають (пізніше ми їх пороздягали в конторі, і виявилось, що під хуторськими рясними спідницями маскувалася в них не жіноча — куркульська суть: штани були, і сокири висіли. А через день у цих "молодиць" вуса показались).

Починаю говорити — Оришка і мене не впізнає:

— Бийте, — кричить, — він теж такий, він теж за комуну!

Що не почну — то й обірвуть баби, не дають мені слова промовити.

— Та чи ви, кажу, подуріли, чи ви показались? Собаку вішати ведуть, та й то дають раз гавкнути, а я вам що?

Чую, притихли, навіть реготнув дехто: не раз мене жарти виручали в житті.

— Кого це ви, кажу, слухаєте? Оцю ротату Оришку? — і вказую просто на свою Оришку. — Люди добрі, хіба ви не знаєте, що це за баба перед вами стоїть?

Мовчать.

— Та це ж така баба, товариші, що як у Дніпро плюне, то всі жаби на завтра виздихають!

Ха-ха-ха!.. Го-го-го!..

Сколихнувся, зареготав майдан від краю до краю, наступила весела розрядка. Тоді це, між іншим, дуже багато важило.

Довго не могла Оришка простити мені промову на крузі. Все мені згадувала... А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую.

— Ти — каже, — хвалишся, що навіть дику стихійну природу перевиховуєш, а хіба я в тебе гірша за природу?

Ні ми з бабуником, незважаючи на асамблеї, живемо дружно й мирно. Пробую діяти на неї методом веселого ментора і, вірите... піддається. Хай не створиться у вас враження, що Оришка в мене тільки сваритись уміє: буває, що й сміється. А вже вона як засміється, то й живіт трясеться!

Взяв я Оришку дипломатичним шляхом. Повернувся з царської служби — бравий, молодецький, але убогий, один шовкун у дворі стирчить, ніхто не дає дочку заміж. Цар заплатив мені за вірну службу п'ятаками, новими-новісінькими. Багатій, Микито! Сідаю в сонячний день на призьбі, лічу свої п'ятаки та перелічую. То в гаман їх, то знову з гамана — заклопотаний нібито вкрай, нікого не бачу, не чую. А мене, звісно, одразу побачили, — всі ми тоді були в пережитках по вуха, — пішло-покотилося по селу: "Рудий Микита зі служби червінців навіз, сама повну пригорщу бачила!"

Через два тижні й оженився. З-поміж усіх вибрав собі чорноброву Оришку.

Ніхто не скаже, що були ми з нею ледачі та недбайливі — викохали трьох синів, як соколів, і горличку-доньку. Старший Михайло у флоті, штурман далекого плавання, Богдан — середульший — цей під боком, на сусідньому Червонопрапорному руднику, а найменший з мого кореня — Федь — ще в школу бігає.

Донька Людмила вчиться в столичному педінституті. Це на її честь назвав я колись свою першу черешню "Піонеркою", бо остаточно вилущився мій сорт якраз у рік її народження. Тепер Людмила в мене уже повна комсомолка.

— Хочу, — каже, — бути народною вчителькою.

— Будь, — кажу, — донько, то почесне.

Сам незчувся, коли став уже двічі дідом (по Михайлових і по Богданових внуках). Федь мій теж іноді дивується, як це він, будучи ще сам піонером, уже встиг зробитися дядьком, — адже він справді доводиться дядьком отим рясним гірничатам, отому Богдановому виводку. Причому один з Федевих небожів, а саме — Богданів Левко, часто дошкуляє дядькові тим, що він, мовляв старший за дядька на цілий рік і відповідно обігнав його в школі на цілий клас. Ясно, що слухати таке і не мати, чим заперечити, ранньому дядькові прикро.

Наш "Червоний запорожець" в близьких стосунках з рудником, завжди тримаємо з ним контакт: ми на землі, вони під землею. Влітку наші дівчата-в'язальниці, відпочиваючи під снопами, прикладаються до землі, слухають — чи не чути гірників? Моя хрещениця Таня якось запевняла мене, що сама чула, як гриміли під землею хлопці-гірники, проходячи попід ланами нашої пшениці, рубаючи в глибинах марганець Батьківщині.

Здавна в нашій Кавунівці так повелося: старі дома, а молодь здебільшого на марганцях. З кожної другої чи третьої хати хтось працює на руднику: дочка або син або зять. Деякі там і живуть, у виселку, а решта — дома в Кавунівці. Щоранку з рудника приходять машини забирати робітників, а увечері знову привозять. Коли ми обговорювали проект реконструкції нашої Кавунівкп, Лідія Тарасівна висунула таку ідею: з'єднати рудничний виселок з нашою Кавунівкою широким спільним проспектом, залити його асфальтом, обсадити деревами і пустити по ньому автобус, щоб не гуцали машини по бакаях так, як гуцають зараз. Рудник вхопився руками й ногами за цю ідею, і я певен, що в найближчому часі ми її здійснимо. Пісок та дерева для насаджень — наші, рудник дає асфальт та інший дріб'язок, а робочу силу — разом, напополам.

Для нового проспекту у мене вже й назви запроектовані: проспект Єднання міста з селом — ще краще — проспект Миру (це як збори потім вирішать). Ми вже й зараз єднаємося з рудником по багатьох лініях. Недаром уночі незнайомі зальотні шофери легко переплутують, де виселок Марганцевий, а де Кавунівка, бо й виселок, і село поруч з ним однаково осяяні електричними вогнями. Спільна у нас десятирічка і клуб спільний, отже, всі свята святкуємо разом.

Мені часто випадає сидіти в президії поруч з Богданом. його обирають від рудника як найкращого вибійника, а мене висувають наші колгоспники. А що обоє ми — батько й син — досить-таки руді, то всю нашу президію називають золотою. Навіть мої шибайголови-внуки, вмостившись десь на підвіконні зі своїм зеленим дядьком, лящать нам звідти, коли виходимо на сцену:

— Ура, місця займає Золота Президія!

Що ти їм на це скажеш? Усміхнешся та й тільки. Так само як Федь мій не може звикнути до того, що він уже законний дядько, я ще й досі не можу звикнути, що це я вже дід. Внуками я пишаюся, моя шия і мої шевченківські вуса завжди до їхніх послуг (дуже приємно, коли воно, тепленьке та пустотливе, на тобі гніздиться), але натуральним дідом... Ні, не вважаю себе, не визнаю'

— Ось поїду, — кажу, — бабунику, в місто, там мені натягнуть поза вухами шкіру, розгладять оці зморшки, повернуся до тебе молодим.

Вона зауважує на це, що, мовляв, утюгом дешевше обійдеться, вигладить, аж блищатиму.

— Думаєш, Оришко, наука не досягне? Он подивись, стоїть квартал моїх черешень, зовсім уже були зістарились, а я їх позаторік омолодив.